Ми самі

Термінологічно найближчою до самогону є сивуха, чи то сивак – алкогольний продукт досить низької якості, отриманий шляхом перегонки та досить погано очищений. Така го- рілка була в прямому розумінні сивою й мала підпільне походження. Сьогодні слово «сивуха» означає те саме, що й півтори сотні років тому: самогон поганої очистки. Термін «самогоноваріння» – досить пізній, виник він у XX ст. До того, як у мові закріпилося це поняття, процес виготовлення міцних алкогольних напоїв у домашніх умовах (втім, як і у фабричних) називався винокурінням або ж винотворенням.

 

 

Як не дивно, домашня «аква віта» має шляхетне походження, оскільки увібрала в себе риси меду, квасу та специфічного олу.

 

Від медоваріння самогонові у спадок дісталася, власне, технологія приготування. Варений або питний мед готували шляхом штучного зброджування й подальшого варіння змішаної з водою медової сировини, часом поєднаної з зерном. Такі меди виготовляли з додаванням трав (звіробій, полин, хміль тощо) – не дарма ж найпікантнішим і досі вважається самогон, настояний на якій-небудь «хитрій» травичці.

 

Від давньоруського квасу та олу (що згодом перетворились, відповідно, на світле й темне пиво) самогонові передалися одразу два процеси: штучне зброджування шляхом варіння сусла й сировина – жито, овес, ячмінь.

 

Нарешті, найближчим родичем і прямим предком самогону можна назвати квас і вино, які дослідники схильні вважати одним напоєм лише під різними назвами. Головною особливістю та спадковою ознакою майбутнього самогону у «винах творених» була перегонка забродженої зернової сировини. Термін «творене вино» зустрічається у церковних книгах уже в 1273 році. Саме тоді на Русі вперше отримали хлібний спирт.

 

 

І медо-, і квасо-, і пивоваріння до XV ст. були справою домашніх господарств – від двору князя до двору звичайного селянина. З появою ж винокуріння в більшості країн Європи виробництво міцного алкоголю стало виключно державною справою. Варити ж удома – ні-ні. У козацькій державі винокуріння було роздержавлене. Винокурити могли міста із самоврядним статусом, кожен шляхетський двір чи монастир, який здобував на це право.

 

Теоретично, той період можна вважати початком неконтрольованого виготовлення оковитої, фактично – самогону. Московити називали козацьку горілку «черкаським вином» – її особливість у тому, що замість жита, як у Московії, козаки використовували пшеницю. Та горілка не була добре очищена й мала середню міцність 20 градусів.

 

Після введення російської державної монополії на горілку в 1894–1902 роках самогоном почали називати хлібне вино низької очистки, що значною мірою поступалося якістю державному продуктові. Російський дослідник Вільям Похльобкін стверджує, що термін виник у прикордонних з Україною областях.

 

 

Останню спробу заборонити самогоноваріння держава зробила в 1985 році, коли Міхаіл Горбачов підписав постанову про боротьбу з пияцтвом. «Державної» горілки купити стало ніде – й населення СРСР перейшло на підпільний ринок горілки «домашньої».

 

Із проголошенням незалежності наша влада дещо лібералізувала «самогонне» законодавство. З Карного кодексу відповідна стаття була вилучена, хоча в Адміністративному відповідальність і штрафи за виготовлення, зберігання, збут і навіть купівлю «смаги» передбачаються.

 

І саме в 1990-х у вільному продажу з’явилися дивні, здавалося б, пристрої. Автор цих рядків на власні очі бачив у одному з магазинів славного міста Бердичева «апарат для дистиляції». Це було три чверті перегінного куба, виготовленого заводським методом – зі щирої міді. Недорого. За вами був лише бідон.