Така реакція схожа на реакцію маленької дитини, але в нас прийнято казати щось подібне із серйозним обличчям, в якому читається значний досвід і життєва зрілість. Аякже, це хіба що жовтороті романтичні першокурсники, які ще жодного разу не були використані дорослими дядями можуть думати буцімто їхня активність на щось тут може вплинути! Втім, оскільки "правильні" українські батьки "правильно" виховують своїх дітей – то і серед першокурсників розчарування є нормою. Навіть не зважаючи на те, що самі вони ще не встигли розчаруватися: цей чудовий досвід вони одержують у спадок.
В чому розчарувалися? В політиках, яким колись повірили? Ну то самі винні, треба було не вірити першому ліпшому, а якщо вже повірили і проконтролювали – то контролювати кожен його крок. Звісно, це не просто. Звісно, для цього треба об'єднуватися – а об'єднуватися українці страх як не люблять. Крім того, об'єднуватися доведеться за певними ознаками – одні хочуть менших податків для підприємців, інші навпаки – щоб підприємці платили більше, зате більше одержували вчителі та лікарі. І раптом виявиться, що політик, який обіцяє одночасно малі податки і великі державні витрати – не може забезпечити ані першого, ані другого. Що це все порожні обіцянки. Що тоді?
Ні… Українці не будуть гуртуватися, не будуть думати, не будуть діяти. Вони вигадають собі виправдання, а потім цим виправданням пояснюватимуть дітям злиденність нашого життя. Ми хороші, погані вони – політики. Ми в них розчарувалися, і тепер нічого не робимо – бо не можемо нічого зробити. І не хочемо навіть – бо розчарувалися. Така собі мантра, яку треба безліч разів повторювати по колу – може полегшає.
А ще в нас тут свято переконані, що в європах та америках народ живе краще через те, що в них кращі політики. От пощастило їм там: до них мов чарівники в голубих вертольотах спустились добрі, чесні, відповідальні та мудрі державні діячі. А, і ще патріотичні. Вони там, певне, ніколи не розчаровувалися, не те що ми. А в нас тут ніколи не буде так, як там – у них.
Численні політичні діячі також згадують "розчарування" у своїх промовах. Опозиція каже, що народ розчарувався у владі, влада – що в опозиції. Але при цьому ганебних фактів проведення проплачених мітингів чомусь не меншає, а широкі народні маси сприймають це за додатковий аргумент проти будь-якої активності: якщо протестуєш – то тобі або заплатили, або ти все одно нічого не досягнеш. І всі задоволені: "розчарованими" насправді найлегше керувати і вести (за ніс) в правильному напрямку.
І так триватиме доти, доки всі ми – від слобожанського селянина до київського "офісного пролетаріату" не усвідомимо, що наше славнозвісне розчарування – лише фікція, вигадка для самозаспокоєння, за якою ховається суміш страху і лінощів. Страх – скоріше іраціональний, ніж обумовлений конкретними загрозами – не Білорусь все-таки, навіть не Росія. Лінощі – ну, вони якраз дуже раціональні, напевне найраціональніші з усіх рис національного характеру. От тільки всі бояться визнати себе боягузами і ледарями, "розчаровані" – значно політкоректніше та й благородніше звучить.
Ми – громадяни України – повинні усвідомити, що саме на нас, а не на якихось там космічні "політики" лежить відповідальність за політичну ситуацію та стан справ у країні. Наш обов'язок – не лише кинути раз на кілька років бюлетень до виборчої урни, але й стежити за тим, як діють наші обранці надалі. Чомусь жоден селянин не "розчаровується" у картоплі, яка не вродила без догляду і контролю: він знає, що картоплю треба не лише посадити, але й прополювати, захищати від шкідників, поливати під час засухи. До народних обранців у нас прийнято ставитися значно безвідповідальніше, ніж до картоплі, хоча людина – значно непередбачуваніша та схильніша до неприємних відхилень від бажаного сценарію.
Відповідальність – єдиний засіб від численних псевдорозчарувань та ледачої апатії. Коли українці це зрозуміють – залежить від нас самих.