Ми зустрілися на одному зі стабпунктів, куди з фронту доправляють поранених. Сьогодні він возить у своєму «еваку» «екубариків». Так військові медики лагідно називають контужених солдатів. Їх у салоні автівки завжди чимало: часом по шість, а буває, що й чотирнадцять. Далі жене до найближчої прифронтової лікарні. На день робить три-чотири ходки. Раніше траплялося й по сім. Тільки відвезе, повернеться назад, а їх знову ціла компанія назбиралася. Із часом ЗСУ розжилися на власні «еваки», й «екубариків» у Бульби поменшало. «Це найкращий водій ПДМШ (Першого добровольчого мобільного шпиталю. — Ред.), так і запишіть, — хвалить свого напарника студент-волонтер на псевдо Професор. — Газує нормально, маршрутка їде, як має бути».
Бульба — це його позивний. Каже, що так його назвали ще 1991-го, коли служив у радянській армії, яка доживала свої останні дні: «Бульба, тому що Тарас. Тарас Бульба. Так і прилипло». 2014-го й 2015-го теж був Бульбою. Але тоді возив не «екубариків», а переважно тіла загиблих. Хоча й не лише їх.
Ця історія Бульби не стільки про війну сьогодення, скільки про минулі її сторінки, які теж не варто забувати. Війна, хоч і меншого масштабу, почалася 2014-го. Іловайськ, Дебальцеве, Гранітне. Ці географічні назви роками повторювали в медіа, але за назвами — людські історії. Далі пряма мова Тараса «Бульби».
Про себе
2014-го служив у восьмій санітарній роті. Ми перші зайшли в Іловайськ, вивозили трупи, полонених, трьохсотих. А потім — Дебальцеве, Гранітне. Від Гранітного до Широкиного була моя зона. Тільки ми вивозили. Тоді медиків не було як таких.
Іловайськ добре дав. Там голими руками збирали все, що погоріло [рештки тіл]. А в кінці вже по мухах орієнтувалися. Де мухи сидять, там щось лежить. 2017-го був у Тайри (парамедикині Юлії Паєвської. — Ред.), теж евакуювали. А оце сюди потрапив. Не потрапив, а ледве знайшов, щоб сюди влізти. Тут я водій.
У мене вища освіта механізації, аграрку закінчив. Працював і молокозбірником, і трактористом, і далекобійником. Де доводилося, там і працював. Останні 14 років — медбратом у психлікарні. Зачинили лікарню — безробітний. А з перших днів війни на блокпосту в Лубнах охороняв склади. В армію не взяли, бо списаний через контузію.
Іловайськ — 2014
Нас там юридично не було. За документами ми були в Полтаві в Інституті зв’язку. Здається, із 26 серпня по 2 вересня під прикриттям Червоного Хреста був зелений коридор. І ото нас туди кинули. І лише 22 вересня прийшов офіційний наказ висуватися з Полтави в Донецьку область. 2 вересня зелений коридор закінчився, а я повернувся з каравану аж 8 вересня — останнім. «Спасибі», звичайно, кацапам. Якби не вони, то чеченці нас би там залишили (під час оточення українських військ під Іловайськом залучили підрозділи регулярної армії РФ та численних найманців із Росії, зокрема чеченців. — Ред.). Кацапи вивели, розказали, куди їхати. Так і зосталися живі.
З нами їздили британці. Якби вони нас не знімали, ми б не довели, що були там. Бо вже в липні чи серпні 2015-го подавали документи на УБД, і нам відмовляли. І в Київ хлопці возили, прямо в Генштаб, але відмовляли, бо за документами нас дійсно там не було. А потім наші родичі підняли телебачення. Хлопці зв’язалися з британцями, і вони опублікували це відео, яке знімали. Багато чого сепари профільтрували, але там видно, хто робив, які машини були. Я особисто Парасюка вивозив, коли він був в оточенні.
Там же яка ситуація була? Вони ж хотіли дійти до кордону Росії та подарувати Порошенкові на День Незалежності перемогу. Але кацапи їх обдурили. І там багато полковників, генералів ходило, ми збирали їх. Льотчиків дуже багато було. Червоний Хрест офіційно був, а нас кинули під цей шумок, щоб більшу площу захопити.
Були там безвиїзно, щоб не втрачати часу на збирання хлопців. Бо це треба ранком приїхати на блокпост, щоб нас роззброїли, потім вони зв’яжуться з Москвою. А це час. Сонце піднімається — тоді ж важко носити. Запахи і все таке. Тому на блокпості ми й ночували. Протягом дня збирали, довозили до блокпоста, машина з трупами їхала, ми віддавали трьохсотих, знову поверталися та ночували. Тільки сонце вставало, п’ята-шоста година — знову збирати. Вони самі нас на точки вивозили. Збирали і їхніх, і своїх. Усіх збирали.
Читайте також: Юрій Сиротюк: «Цю війну виграють не “Леопарди”, не F-16, її виграють люди. Ті люди, які виявляться стійкішими»
Коли ночували, то приходили «браття» буряти й питали, чого на Росію прийшли, чого напали. Приходили на розборки. Розказували, де Росія, і все на світі. І що України немає… Усю оцю маячню. Досадно було й образливо, що тобі вже 40 років, а тим по 19, і ти нічого не можеш зробити. Принижували, били, знущалися. Але ми терпіли. Тому що жити хотілося.
Тоді був такий момент, що віддавали тільки поранених, цілих не давали. Доводилося різати хлопцям руки, ноги, голову, щоб кров ішла. Бо перевіряли. На моїх очах одного застрелили, того, що мені допомагав. Ми якраз зачищали бліндаж, зайшли, а там уже нікого. І я йому кажу: «Давай я і тебе витягну так, як ми хлопців витягли». Перемотав його, а вони перестріли, розмотали, зразу кулю в лоба — і все. І я думаю: наступна моя. Це дуже страшно. Відчуваю провину, що я так зробив. Може, він би ще живий був. А так… Багато там усіляких випадків було.
Хлопці калічили себе із задоволенням. Казали, ламайте що хочете, аби тільки витягли. Вони готові були їхати в мішках, щоб тільки їх звідтіля вивезли. Бо я ще казав: «Мені треба зробити, щоб ти був у крові». — «Ріж, рубай, розрізай, на все згодні, аби тільки витягли». Їх там так накривали, там така м’ясорубка була. Усе було змішане із землею, кров, кишки… Я ж казав, ми вже 7–8 вересня по мухах орієнтувалися.
Ми тоді були, як зомбі. Оцей запах горілого м’яса. Вони ж там розкладалися вже. Чи страх нами керував, хтозна. Ніхто не гидував. У нас же й мішків не було. Ми просто на плащ-намети збирали, скидали на машину та знову збирали. Як сміття. Спочатку було неприємно, а потім просто ходиш, як зомбі. Але страшно, дуже страшно.
Наше командування казало: «Старайтеся підраховувати, скільки їх везли». То ми рахували по головах. Скільки голів, стільки й людей. А хто їх там сортував, коли ми склали їх на купу, я не знаю. Там дуже багато було «незаконних» людей. Таких, як і ми, — неофіційних. Вони там були, але по ідеї їх там не було. Воно, щоправда, і зараз таке саме — бардак…
Про дивні перевтілення
Якось ми нарвалися на російський танк. Кацапам тоді вже передали по рації, що їхній танк збісився і б’є всіх підряд, своїх і чужих. Ми якраз їхали караваном паралельною вулицею, то він і по нас стріляв, і все, що рухалося, збивав. Потім, коли вже повернулися звідтіля, з’явилася передача «Хоробрі серця», і там розказували про цей танк. Що наші танкісти, машину яких підбили, захопили новий російський танк і розносили з нього ворожі блокпости. Вибору іншого в них не було, бо коли б вони висунулися до своїх, то їх би наші вбили. Просто їздили від блокпоста до блокпоста й знищували все, що рухалося.
Коли були в самому Іловайську, там чеченці стояли. І до мене підходила одна дівчина. Вона снайперка, українка, сама із Сум. Не знаю, чи спортсменкою була, чи ким. Ми поговорили, що я теж з України, що недалеко живемо. Довго я з нею не балакав, тільки перекинулися словами. А потім я її бачив 2017-го на нашій стороні, у Широкиному. Вона мене впізнала, але вдала, що ні. Вона тоді воювала за них, а оце вже за нас. Різниця 2014–2017. Бували й такі випадки. Може, вона заробляла, а може, щось змінилося.
Читайте також: Від Майдану до великої війни. Історія про фронтовий шпиталь медиків-добровольців
Якось у Пісках я вивозив пацанів трьохсотих. Там саму дорогу обстрілювали, і ми стояли та чекали, поки вони будуть перезаряджатися, щоб виїхати. У мене в машині було чотири людини: три в «дубку», у нашій формі, а один був у «горці». Поки чекали, я питаю, хто звідкіля, щоб із полтавчан кого-небудь знайти, бо там в основному були із Західної України. А цей у «горці» мовчить. Питаю: «Чого мовчиш? Зараз нас накриють, і ми всі разом ляжемо в гроб». А він каже: «Ви просто не повірите. Я сам із Криму. У мене там два готелі, ресторан був». Він добре сидів у Криму. Фінансував усі ці страйки, мітинги проросійські. Він за Росію був. А потім приїхали російські господарі, за ніч весь бізнес у нього забрали і його на лічильник поставили. «Я, — каже, — на материк вивозив своїх дітей у сміттєвих мішках. — У нього троє дітей. — Отакий «рускій мір». А тепер я за Україну воюю». Питаю: «Дійшло? Аж коли?».
Вихід
Найдужче мені згадується, коли я повернувся й по рації передав, що Бульба повертається додому. До мене вся рота збіглася. У нас там була така інструкція: якщо людина пережила якийсь шок, її треба старатися забалакати, відволікти на щось інше. Мені пхали їжу, цигарки, горілки налили. Кажу: «Я не п’ю, 20 років уже не п’ю». — «Пий». У мене сльози течуть, я плачу… Це не можна передати словами. А потім пішов до командира й кажу: «Філіповичу, я повернувся». А він показує рапорт: «Якби ти до вечора не повернувся, він би пішов, що ти пропав безвісти». Бо всі повернулися ще 3–4 числа. А ми аж останні. У нас зв’язку не було, телефони повідбирали, та все повідбирали.
Коли приїхали з Іловайська, більш як 30 людей з роти відправили на Одесу, бо планка поїхала. А решта заливалася, але воно не допомагало. Тепер наших дуже багато в ЗСУ. Уже, мабуть, 12 людей за цей рік загинуло. Щоправда, до цього один повісився, один вени собі порізав. В одного інфаркт, теж молодий хлопець, 32–33 роки. Воно спочатку пройшло, а з часом, потім, повернулося…
Найгірше — як додому приїжджаєш, тебе ніхто не розуміє. Тебе вважають чужим, не таким. Ти починаєш закриватися в собі, а потім на себе руки накладаєш. Та й усе. Після війни таких людей дуже багато буде. Розуміють тільки ті, кого війна зачепила, а кого не зачепила — ні. Важко пояснити людині, що навіть не бачила цього.
Читайте також: Степан Хмара: «Юридично ми отримали незалежність, а реалізувати її практично не було кому» (частина І)
Коли ми з дружиною десь проїжджаємо, вона дивиться, яка красива природа, а я дивлюся, де можуть сидіти снайпери. Така в нас різниця. І оце, наприклад, їдемо полем чи степом, і я газую. «Чого ти женеш? Давай хоч подивимося чи сфотографуємо». А я жду, що мене ведуть і тікати треба. Ну таке щось несвідоме. Що швидше ворушишся, то живішим залишаєшся.
У мене від батька пасіки трохи залишилося. Якщо вже накриває конкретно, то виїжджаю в поле на тиждень і живу там. Щоб мене ніхто не займав і я нікого не займав. Бо ж і сам розумію, що й удома мізки виношу. Такого, як я, терпіти треба. А воно ж не тільки за себе думаєш, а ще й за тих, хто коло тебе.
Тягар…
Після Іловайська в мене дуже багато почуття провини. Просто дуже багато. Узагалі перед усіма. Почуваю за собою провину, що багато кому не встиг допомогти, хоча міг. Якщо бачу, що людині потрібна допомога, хочу їй допомогти. Хочу вислухати, дати якусь пораду, навіть якщо ця порада їй не згодиться. Але мені буде спокійніше, що я щось зробив.
Був такий випадок. Ми їздили на Савур-могилу. Це найдальша точка була. Мали забрати хлопців. Коли приїхали, нам їх не віддали, бо закінчився зелений коридор. Уявляєте, ви сидите в полоні й думаєте, що вам уже все, кінець, вас розстріляють. І тут з’являється (я так уявляю) якийсь промінчик: по вас приїхали, вас не залишили. Уже якась надія з’явилася. І тут — раз, караван розвертається, а ви залишаєтеся. Я їхав, і мені в потилицю пекли ті очі, які дивилися, що я їх залишив.
Мене багато хто не розуміє. Вважає, що я здвинутий: можу сам із собою побалакати, можу сам із собою порадитися, можу з бджолами поспілкуватися. Це воно з боку чудно, але мені якось простіше. Поїхав у поле, викричався. До бджіл поліз, вони надавали меду, та й заспокоївся. Бо в них же теж свій характер. Бджоли — як антистрес. Їх просто треба любити.
Багато хто, звичайно, горілочку попиває. Але це не варіант і не вихід. Воно тимчасово. Усе одно ніде не дівається. Або ще й, навпаки, сильніше в душі збуджується.
Знаєте, після демобілізації, коли я вже працював у психлікарні, мені так легко було з хворими спілкуватися. Вони психікою поїхали, а я ніби й нормальний, але вони мене розуміли і я їх розумів. А от із цивільними не так.
Про смерть
Багато хто розказував, що коли дивишся смерті в очі, то все життя за секунди пролітає. Так. Мене і розстрілювали, і били, і ледь не закопували. Пролітала ця думка. Тільки в мене пролітало все погане, що я робив у житті. Хорошого нічого. І запитання таке ставив собі: за що мені Бог життя врятував? Може, я щось не доробив? Може, за те, що вже щось зробив? Пояснень немає. Вважаю, що кожна людина в цьому світі виконує свою роботу. Значить, ми для чогось зроблені. І кожен умирає тоді, коли йому треба вмерти. Від смерті не спасешся.
Був випадок 2015-го. Їхали мінометники із 72-ї, тягли за собою міномет, а міни лежали в машині. Сиділо чотири людини в кузові, офіцер — із правого боку, водій — із лівого. Міна прилітає прямо в кузов, розносить машину: п’ятеро живі, а офіцеру голову зносить. Прямо між ноги впала 120-ка. А з Іловайська ми вивозили азовців. Вони пекло там пройшли. Їхали в Запоріжжя автобусом, перевернулися, 27 людей на смерть. Там не вбили, то тут. Не обдуриш долі. Як не сьогодні, то завтра, як не судилося, то не судилося.
Про життя
Мене війна поміняла зовсім в інший бік. Став цінувати своє життя, цінувати людей, які довкола мене. Треба берегти кожен день і кожну хвилину, тому що її вже не буде. І дорожити цією хвилинкою, яка вона є. На кожний день є свій розпорядок. Якщо ти хочеш сьогодні щось прогуляти й перекинути на завтра, то завтра доведеться щось посувати далі. Треба використовувати кожен день і радіти кожній хвилині життя. Тому що життя не таке в нас і довге, воно коротке.
Допомагати й рятувати
Коли ми були в Гранітному, прикомандировані до 23-го бату «Хортиця», то також ходили на той бік, і нас офіцери питали: «Вам не вистачило Іловайська?». Ну а в нас виходить, що там, де б’ють, туди ми і йдемо. Як наркота, туди й пре. Люди звідтіля тікають, а ми туди ліземо. Тому що несвідомо думаємо, що там треба комусь допомогти.
Тому я стараюся вдома не сидіти. Шукаю десь ближче до нуля, щоб робити якусь роботу, щоб допомагати, щоб рятувати. Вважаю, що вбити людину не так важко, хоча кажуть, що це важко. Не важко. Урятувати людину дуже важко. А ще страшніше, коли ти її не довозиш. Коли стараєшся, уже ось-ось-ось-ось, а вона в тебе на руках помирає. І ти безпорадний. Ти ніби є, але від тебе ніякого толку.
Оце закінчиться ротація, я ще щось шукатиму. Або ще сюди повернуся, або десь у Червоний Хрест піду, чи в «Госпітальєри», чи в МОЗ. Кудись буду рипатися все одно. Поки тут таке робиться, удома не всиджу. У мене питали: «Ти вже там був, чого ти туди лізеш? Тобі вже досить». Але ж сидіти вдома, випивати 100 грамів за перемогу й нічого в неї не вкласти — це… Звісно, важко дивитися, як купи горілого людського м’яса лежать. Але я не жалію. Як треба було б, іще б раз пішов.