«Я з «ЛНР»
Схожий на хрестоматійного ірландця чоловік років 30 підходить до мене на маріупольській базі полку «Азов». «Ти ж обличчя на фотографіях замажеш?» – питає із сором’язливою усмішкою. Й одразу чітко пояснює ситуацію: «Я з «ЛНР».
Це Рамзан. Його позивний має просту історію, жодним чином не пов’язану з постаттю Кадирова. Як і тисячі інших хлопців зі Сходу, тривалий час він працював на будівництвах у Москві. Тоді його жартома називали Равшаном. Згодом – уже тут, на війні – Равшан якось перетворився на Рамзана. Чи слухає – а це доволі популярний у зоні АТО виконавець – забороненого в Росії чеченського барда Тімура Муцураєва? «Так, – зізнається луганчанин. – Ніколи не подумав би, що слухатиму. Під час подій у Чечні переживав, що там вбивають нібито наших, російських пацанів. А тепер слухаю».
«…И ярость, слезы, боль в груди, мы вам за это отомстим. Оставив все, уйдем в ночи, Но мы вернемся, Грозный!..» – співає. Український Рамзан колись має повернутися до іншого міста – Луганська. Там залишилися його матір і старенька бабуся. Там збудований ним дім. Рамзан згадує, як ретельно обирав, куди мають виходити вікна домівки, щоб у кімнатах було світло. Як закінчував ремонт. Як у місті почали продавати зброю, ніби гарячі пиріжки, як думав, чи не взяти й собі щось. І як зрештою втік до Києва. «У самих шортах», – каже. Втік, щоб записатися до лав українських добровольців. І ще боявся: чи приймуть свої? Чи не викличе він підозри? Адже «він із «ЛНР».
У столиці тоді був уперше.
І поки що востаннє, адже на ротацію не їздить. Їхати йому просто нікуди. На київську базу полку, де проводить вільні дні чимало бійців? Так то ж не дім. Це ті самі обличчя, ті самі розмови. Краще лишатися на
війні. Краще бути корисним. «Що я робитиму в Києві? Тобі подзвоню: «Привіт, я приїхав»? Це ж смішно».
Може, саме через те, що дому в нього зараз фактично немає, Рамзан як ніхто намагається налагодити побут на базі, на яку більшість від початку готова була махнути рукою, мовляв, це ж війна, хтозна, скільки ми тут пробудемо. Це його турбують питання опалення, водопостачання, електрики. Це він намагається розібратися з проблемами харчування добровольців, на яке виділяються гроші з місцевого бюджету. З обуренням показує свої записи: «Маємо 5,5 кг м’яса в день на 110 осіб». 50 г на кожного бійця, який щодня тренується та зі зброєю захищає свою державу. Беручи до рук ще купу паперів, ставить філіжанку кави на ящик із гранатами. Вибачається, що в його кімнаті нібито не прибрано. Кімната між тим і так дуже затишна за місцевими мірками. «Ти б ще шпалери переклеїв», – сміюсь. І по очах Рамзана бачу, що ідея здається йому не такою вже й безглуздою.
У першу чергу наша
Родом із Луганська й хлопець із позивним Терикон. Боєць добровольчого батальйону «Київ-2». Командир взводу. «Київ-2» нині стоїть на блокпосту неподалік Волновахи. На останньому блокпосту в бік Донецька. Але «даішна» робота не єдина функція добровольців. Вони чергують у місті, здійснюють бойові виїзди. І, зрештою, постійно затримують на блокпосту диверсантів.
Терикон – син військового. Батька вже немає. Матір залишилася в Луганську. «Я спілкуюся з нею лише по телефону», – каже Терикон. Ще до Сходу, на тренувальній базі, зізнавався: страшно говорити з найріднішою людиною й чути в слухавці вибухи та постріли.
І розповідав, що мати ним пишається. На ротацію він ще не їздив. «Думаю, повернутися до Луганська найближчим часом у мене не вийде. Бо нічого не змінюється», – констатує.
«Для хлопців зі Сходу ця війна, звісно, важливіша. Тому що це насамперед наша війна», – каже командир сьогодні. Війна, зокрема, й за право обійняти своїх рідних.
Майже як легенду бійці розповідають історію ще одного добровольця з цих країв. Жінка з одного із донецьких селищ, художниця, вирішила зробити фронтовикам приємність – яскравий петриківський розпис на стіні бази. Щодня здалеку їздила на базу бійців маршруткою. Там малювала по багато годин, потім вирушала додому. За кілька днів роботи, щоб заощадити час і, зрештою, гроші та зберегти нерви погодилася на пропозицію хлопців залишатися на базі, доки не завершить роботу. Тоді до бійців приїхав і її чоловік, кухар за фахом. Щоб не сидіти склавши руки, став готувати і тут. Два через два: два дні на роботі, а два дні для українських військовиків. Зрештою пристав кухарем до артилеристів. А потім якось непомітно для себе й оточуючих і сам проміняв каструлі на гармати. Воює.
…У кімнаті Рамзана висить стара чорно-біла фотографія. Знайшов її тут, у підвалі. Люди сидять за партами і щось пишуть. Складають якийсь іспит. Рамзан, дідусь якого був фотографом, вкотре уважно розглядає світлину і розповідає, чому вона така важлива: йому цікаво думати про те, як потім склалася доля кожного з цих чоловіків. Таких, на перший погляд, однакових.
На маріупольській базі Рамзан знає кожний куточок. Він заводить мене до однієї з кімнат і показує напис-діалог на білій стіні: «Хто такий Аксьон?! – Герой», – виведено великими літерами. Аксьон – позивний Олега Аксененка, одного з бійців полку «Азов», смертельно пораненого осколком гранати. Йому було лише 20. І він теж був луганчанином.
Аксьон, згадують друзі, часто говорив про своє місто. Мріяв, щоб його якнайшвидше звільнили. Дуже хотів знову сходити на футбол – підтримати, як завжди, свою «Зорю». Але зауважив, що додому їхатиме поступово: «Спочатку доїду до Іловайська, де вбили наших. Потім до Донецька, а потім до Луганська…»
«…Поховають тебе не в рідному Луганську, а в Києві, – написав у день прощання з 20-річним хлопцем один із побратимів Аксьона Іван Харків. Це він доніс смертельно пораненого Олега до швидкої.
–Я знаю, що ти хотів додому. Колись ти обов’язково туди приїдеш».