«Ми — не вони»

Ось він сидить, здоровий, здається, відносно задоволений життям. Іноді опускає очі. А іноді всміхається. Навпроти нього сидиш ти.

Ти, яка втратила за понад 10 років війни десятки друзів. Ти, яка ще вчора сиділа за двома стінами з маленьким сином і вгадувала: ППО чи приліт. Ти жінка, яка чекає повідомлення від чоловіка, що на бойових. Ти, яка провела десятки інтерв’ю з родинами наших військовополонених і з тими, кого, на щастя, звільнили з полону.

І ось навпроти тебе сидить Алєксандр, який добровільно пішов на війну, тому що «нужно било защіщать росію». Або Сєрґєй із Владіміра — він теж доброволець. А зараз вони в нас у полоні.

Сєрґєй каже: «Умови, у принципі, непогані, але можна було б краще. Мені от вітаміни перестали давати. А ще говорять зі мною українською».

У цей момент перед очима фото наших хлопців і дівчат, які повернулися з російського полону, з концтабору. Ти згадуєш усі інтерв’ю: «Нас били щодня, змушували стояти по 16 годин, на нас підбурювали собак, ми живцем гнили, бо нас не лікували, нас змушували битися за шматок хліба».

А тут Сєрґєй, якому не видали вітаміни.

Ти разом із британським колегою вже переслухала зо п’ять історій, тому робиш паузу та йдеш покурити з працівниками колонії.

— Як ви це витримуєте?

— Зрозумійте, ми — не вони. Ми дотримуємося міжнародного права. А ще знаємо, що їх обміняють на наших.

Так і є. Але мені все одно невимовно важко.

Перед спілкуванням з росіянами нам провели екскурсію. Ось тут оглядова, санчастина, барбершоп.

Барбершоп, звісно, жартівлива назва, але це справді кімната, де військовополонених стрижуть.

А ще на території колонії є церква, крамничка, спортивний майданчик. Крамничка, адже кожен полонений має власний рахунок, куди його рідні можуть надсилати гроші через посередників в Україні. Крім того, військовополонені працюють та отримують від 10 до 15 гривень за робочий день. У крамничці можна купити різні смаколики: солодощі, газовану воду, соки, консерви.

Забезпечувати умови утримання російських полонених Україні допомагають благодійні організації та іноземні партнери, зокрема Міжнародний комітет Червоного Хреста.

На території табору є виробництво меблів, садових будиночків і штучних ялинок. Тут працюють полонені. Цікаво й дивно було бачити чоловіків у синіх робах із загрубілими руками, які акуратно складають гілочку до гілочки, створюючи мініатюрні новорічні ялинки.

Далі йдемо в їдальню. Готують там теж полонені росіяни. Сьогодні на обід червоний борщ, каша з м’ясом, салат із капусти й білий, щойно з печі, хліб. Його, до речі, також випікають полонені. Сьорбаючи борщ і кусаючи запашну хлібину, знову складно не думати про наших хлопців і дівчат та про те, у якому стані вони повертаються з російських в’язниць. Якщо повертаються.

Йду далі коридором — бібліотека. Біля вікна бачу військовополоненого. Його зовнішність — вираз обличчя, очі, манери — дуже відрізняються від десятків інших, яких я бачила в колонії.

Питаю, як звати.

— Євгеній.

— Росіянин?

— Ні, українець.

— Доброволець? Чи колишній ув’язнений?

— Ні те, ні інше, — каже мені хлопець. — Мене ефесбівці змусили йти воювати проти України.

Євгену 24 роки, із Новоазовська (Донеччина). Це місто з 2014 року під окупацією. Тоді він був ще школярем. Коли виповнилося 16 років, виїжджав із матір’ю на підконтрольні Україні території, щоб зробити український паспорт, але дорослі вирішили жити в окупації.

З початком повномасштабного вторгнення хлопець створив групу «Похорони нашого майбутнього». У ній він висловлював антиросійські настрої. Потім Євген ховався від мобілізації. Однак наприкінці 2022 року його схопили російські військовики й передали працівникам ФСБ, коли той фотографував міст.

«Коли підірвали Кримський міст, то весь трафік російського забезпечення й техніки йшов саме через Новоазовськ. Там були величезні затори, і мені чомусь стало цікаво це зняти», — розповідає Євген.

Представники ФСБ кілька днів тримали його в підвалі, погрожували й допитували: «Які новини дивишся? Навіщо 2016 року виїжджав на територію, підконтрольну Україні, навіщо отримав український паспорт? Чому не отримав російських документів? Чому у твоєї родини немає російських документів?».

Далі Євгену сказали: або ти сідаєш на 10 років до в’язниці, або йдеш на фронт.

Хлопець поставив перед собою два бойові завдання: не померти і не нашкодити українській армії. Відколи потрапив на фронт, носив із собою білу футболку — і саме з нею в руках за першої нагоди здатися в полон Євген вибіг на позиції українських військовиків.

У серпні 2023 відбувся суд, де Євгену інкримінували державну зраду та участь у незаконних збройних формуваннях. Та після проходження поліграфа й розгляду всіх доказів український суд виправдав хлопця.

Проте Євген досі має статус військовополоненого, тому перебуває в таборі. За його словами, зараз триває процес позбавлення цього статусу, однак таких процесів в Україні раніше не було.

Війна, яку веде Росія, не лише політичний проєкт однієї людини, як люблять казати на Заході, це злочин, у якому беруть участь тисячі добровольців. Наратив «війна Путіна» не витримує реальності: якби він був правдивим, серед росіян було б більше тих, хто, як Євген, шукав би будь-якої можливості вижити, уникнути вбивств і не завдавати шкоди.

Та, попри все, мусимо залишатися вірними своїм принципам. Ми не маємо права піддаватися емоціям, бо саме в цьому наша сила. Дотримуючись демократичних цінностей, міжнародного права, честі та гідності, показуємо, що ми — не вони.

Наша боротьба не лише за території, а за саму суть того, ким ми є. І саме це робить нас сильнішими.