Пропрацювавши 35 років у журналістиці, я усвідомив, що наші фундаментальні уявлення про медіа хибні. Насамперед уявлення про те, що є ринок ідей, де добрі ідеї зазвичай перемагають погані. Насправді ж конкурентний тиск знижує, а не підвищує стандарти. Вигадані або викривлені новини й реклама, у яких експлуатується страх і ненависть, можуть перекрити все інше. Ця послаблена система вразлива до атак ворожих гравців, що можуть використати фальшиву (фінансовану) конкуренцію та залякування. Дозволяючи комерційному тиску диктувати інформаційні потоки, можна продати прийняття політичних рішень тому, хто більше платить. Нападники також експлуатують похвальні журналістські інстинкти, як-от неупередженість.
Звичною реакцією на такі занепокоєння є акцент на небезпеках цензури. Звісно, ми не хочемо, щоб міністерство правди вирішувало, що нам читати чи не читати. Для американців, які мають таке благословення, як Перша поправка, немислимо, щоб державна влада в будь-який спосіб обмежувала свободу слова, а відповідно неприйнятною є ідея втручання для захисту засновників демократії.
Читайте також: Нові полюси холодної війни
Гадаю, цей підхід лінивий і капітулянтський. Поза сумнівом, нам не варто себе путінізувати, щоб захиститися від путінізму, але ми маємо інші варіанти.
Кілька місяців тому фінансований Конгресом Національний фонд на підтримку демократії доручив мені написати про це доповідь. Доповідь є частиною серії про «гостру силу» (термін, що означає цілеспрямоване використання авторитарними державами невійськових методів для атаки на демократії). Ми оприлюднили її на Мюнхенській конференції з безпеки спільно із Центром аналізу європейської політики (CEPA) — аналітичним центром у Вашингтоні й Варшаві, де я працюю нерезидентним віце-президентом.
Відведений нам час збігався з виступами інших цікавих гостей, зокрема Марка Цукерберґа із Facebook та міністра закордонних справ Росії Сєрґєя Лаврова. Отже, я зрадів, що в нашій аудиторії був сенатор США, високопоставлений представник адміністрації та колишній президент Естонії.
Я запропонував, зокрема, технологічні рішення проблеми. Ми маємо забезпечити споживачів ЗМІ найкращими способами ідентифікувати інформацію: звідки вона і хто її поширює. Для цього може знадобитися законодавче або регуляційне підкріплення. Але найважливіші засоби — «нормативні»: нам, тобто кожному поодинці, слід змінити поведінку. Одна з ідей, за яку я виступаю: хартія відповідальних практик, за якою інформаційні агентства погоджуються проходити прості тести на справжність і чесність. Хто редактор? Яка ваша адреса? Яка у вас політика виправлення помилок? Це ніяк не впливає на можливість висловлювати свою думку — фашистські або комуністичні видання зможуть долучитися. Участь добровільна. Проте багато сайтів, що поширюють дезінформацію, не відповідатимуть критеріям, і люди про це знатимуть.
Читайте також: Невидима війна
Другий варіант тиску — остракізм. Науковці, письменники, експерти та інші відомі діячі не мають з’являтися на російських чи китайських державних телеканалах, як-от RT. «За браку поважних гостей, — писав я, — залежність таких медіа від диваків, користолюбців та пропагандистів стала би ганебною — і згубною». Рекламникам теж слід їх уникати.
Наступний елемент — «захист легких мішеней». Нам варто захищати редакторів, репортерів, науковців, представників аналітичних центрів, активістів та інших людей, що потрапляють у приціл ворожих держав. Яскравим прикладом є випадок фінської журналістки Джессікки Аро, яка зазнала жорстокого тролінгу від росіян. Нині Фінляндія має інструменти для того, щоб не допустити такого знову. Це слугує засобом стримування проти майбутніх атак. Іншим країнам слід брати приклад.
Отже, ми не беззахисні. Наша найбільша слабкість у нас у голові.