Цим вона відрізняється від своїх історичних предтеч 1920–1930 років, які відкрито агітували за ліквідацію демократії. Однак нова «модернізована» правиця по суті хоче того самого, що й тогочасні вороги демократії. Навіюючи думку про те, що інституціоналізована, репрезентативна демократія — це система для придушення справжньої волі народу, вона підважує фундамент демократичного устрою.
Поборники жорсткого Brexit називають вільно обраний парламент «ворогом народу», а прем’єр Боріс Джонсон представляє себе голосом і виконувачем істинної волі народу проти демократично легітимованих депутатів, які цю волю начебто фальшують. Інакодумців у власній партії він таврує «зрадниками» і в стилі авторитарного фюрера нашвидкуруч викидає з партії. У Німеччині праворадикальна АдН послуговується спадком «мирної революції» в НДР 1989–1990 років, переймаючи гасло «Ми народ», і навіює думку про те, що парламентська демократія Федеративної Республіки утискує населення так само, як колись диктатура державної комуністичної політсили — Соціалістичної єдиної партії Німеччини.
Читайте також: Чи мають діти вчитися людських цінностей на алгоритмах?
Гасло «Ми народ» у спротиві проти держави СЄПН було справді демократичним. Населення, повністю виключене із ухвалення будь-якого рішення про свою долю, повідомляє тим тоталітарним правителям, що більше не терпітиме позбавлення голосу й безправності. Те «Ми», що таким чином декларувало себе «народом», аж ніяк не вимагало гомогенності закритого колективу з єдиними переконаннями. «Народом» у сенсі єдності сприймало себе чимало різних повсталих індивідів лише на противагу диктатурі, яка однаковою мірою позбавляла їх елементарних прав. У цьому спільному спротиві автократичному пануванню об’єдналися різноманітні, ба навіть протилежні напрями, інтереси й світогляди. Після усунення диктатури цей об’єднаний «народ» знову розпався на конфліктуючі політичні, соціальні та ідейні групи, а також на окремих індивідів.
Натомість у демократичній правовій державі гасло «Ми народ» перетворюється на вислів антидемократичного, колективістського, а отже авторитарного світогляду. Захоплення гасла односпрямованою, невповноваженою жодною політичною легітимацією меншістю накидає думку, що «народ», нібито й сповнений єдиною волею, стоїть над правом і складним інституційним досягненням компромісу між найрізноманітнішими інтересами й потребами. Цей компроміс між суспільними силами, які прагнуть у протилежні напрямки, може реалізувати лише репрезентативна, гарантована нормами правової держави й незалежною юстицією демократія, а не (як вічно говорять) «пряма демократія». У демократії «народ» не може правити безпосередньо, а лише через верховенство права, яке захищає всіх громадян і, отже, якому підпорядковуються всі громадяни.
Німецький письменник Ґеорґ Бюхнер у своїй драмі про французьку революцію «Смерть Дантона» ще на початку ХІХ століття показав, куди приводить інтерпретація «народу» як нібито наділеного єдиною волею й артикульовуваного єдиним голосом «колективного цілого». В одній зі сцен розлючена маса хоче лінчувати перехожого, якого вважає аристократом. Хтось із провідників вигукує: «Ми народ, і ми хочемо, щоб більше не було закону, а відповідно ця воля і є закон, а отже, іменем закону, закону більше немає, тому й треба забити його до смерті!» Якщо гадана «воля народу» може лютувати без каналізування, контролю й стримування інституціями репрезентативної демократії, обов’язковими законами й поділом влад, то постає не «істинна демократія», а беззаконне свавілля.
Читайте також: Штучний інтелект в очікуванні нового лідера
Тому до політиків і будь-якого політичного напряму, які заявляють, що лише через нього чи через них говорить автентичний голос «народу», доцільна надзвичайна недовіра. Це стосується не лише правих популістів і націоналістів, а й лівих, «лібертаріанських» і «прогресивних» лідерів, які теж радо роблять із себе спасителів утискуваних народних мас із ярма «абстрактної» й лише позірно демократичної «системи». Насправді «народ» у вільному суспільстві складається лише з індивідів із особистісними волями. Єдністю цей народ стає лише символічно в питанні забезпечення й послуговування правами, які однаковою мірою доступні усім.
Це дуже добре відображено в Конституції Сполучених Штатів Америки, Преамбула якої починається відомими словами: «We the people…» Слово «people» має в англійській мові подвійне значення: це означає і «народ», і «люди». Отже, «народ» у цьому сенсі — це сума всіх індивідів, які об’єднуються задля встановлення порядку, в якому забезпечено індивідуальні права всіх, однак який залишає «людей» у їх різноманітності й окремішності.