Філософи здавна були ентузіастами вина (одне зі значень грецького слова «ентузіазм» – стан сп’яніння). Без вина навряд чи Платон написав би свої «Діалоги», а Плутарх – «Застільні бесіди». Уже в новий час Ортега-і-Гассет вигукував: «Вино здається мені по-справжньому космічною проблемою… Ваша реакція тільки підтверджує правильність моєї думки». Тож англійський ентузіаст Роджер Скрутон написав свій «винний путівник філософа» з оглядкою на гідні зразки інших любомудрів. Він жваво розмовляє з ними та своїми читачами, невпинно нагадуючи, що одне з основних призначень вина – розв’язування язика, вихід «я» до «ви» і «ми». Книжка містить дві частини. Перша називається «Я п’ю». Це спогади про перші алкогольні запахи, перші несміливі ковтки, батьківське благословення, материнську терплячість. «Мало яка осінь обходилася без бутлів із зацукрованою настоянкою з бузини… Мати смиренно чекала біля плити, коли ж сердите булькання перейде на шепіт і можна буде переливати густу темно-червону рідину в банки і пляшки. Три тижні поспіль у кухні стояв дріжджовий аромат бродіння, й оси гронами присмоктувалися до пролитих на підлогу калюжок патоки». У ті післявоєнні роки вино в Англії вважалося екзотичною розкішшю, і юний філософ лише завдяки героїчним зусиллям зрештою прорвався у яскравий червоно-білий світ вина, світ, у якому поняття «Бордо» і «Бургундія» і справді мають космічне значення.
У другій частині – «Отже, я існую» – Роджер Скрутон нагадує нам, що він професор філософії: серйозний, але не нудний, освічений, але не занудний. «Моя книжка не про те, як пити вино, а про те, як міркувати про нього. Я звертаюся до віруючих і атеїстів, християн та іудеїв, індуїстів та мусульман, до всіх мислячих людей, для кого інтелектуальна радість не суперечить радощам життя. Я кидаю виклик фанатикам «здорового способу життя», божевільним муллам, усім тим, хто чужу думку сприймає як особисту образу». За Скрутоном, завдяки вину ми розуміємо, що мислення не обов’язково підпорядковується законам логіки і що асоціації можуть пов’язувати думки міцніше, ніж умовиводи; вино нагадує душі про її тілесне походження, а тілу – про його духовний сенс; те, що неможливо осягнути інтелектуально, може бути втілене чуттєво, і вино може відігравати роль такого «втілення», коли інтелект безсилий.
Окрім двох розділів книжка Роджера Скрутона містить ще й додаток. Він називається, як у традиційних книжках про вино, «Що з чим пити». Це жарт філософа. Під час читання «Бенкету» Платона, рекомендується пити легке напівсолодке вино, щоб перейнятися духом компанії. Декарту співзвучні важкуваті ронські вина. Вони заповнять хиткість його «Роздумів» і «Міркувань». Але що ж краще за все пити, читаючи Скрутона? Особисто мені здається, що нічого ліпшого від запашного англійського сидру читачеві «Я п’ю, отже, я існую» не знайти. За всієї любові філософа до французьких вин він залишається чистопородним англійцем: парадоксальним, дотепним, стильним. Так, сидр, який роблять у графстві Кент.
Roger Scruton. I drink