Ми її втрачаємо

Друга газова війна, виплати заборгованостей Ощадбанку, конфлікти Кабміну й Секретаріату Президента, перспективи уряду Юлії Тимошенко та її власні плани в контексті виборчої кампанії – 2009, все це стало головними темами під час підбиття підсумків перших ста днів діяльності уряду. Проте в цій статті розглянемо зовсім інші питання.

 

Державні органи не здатні гарантувати безпеку громадян та їх основні права – чи зважають хоч трохи на це головні політичні гравці? За щоденними політичними шоу залишаються без обговорення процеси, які відбуваються в державному апараті. А вони настільки небезпечні, що, за висловом одного з оглядачів, через них “держава стає загрозою для України”. 

 

Нинішня держава не виконує функцій, які виправдовують її існування. Наприклад, вона не в змозі забезпечити роботу судової системи та правоохоронних органів на користь більшості громадян. Держава не може підтримати навіть найелементарніший рівень життєдіяльності  для населення. Свідченням того є  все гостріші проблеми з охороною здоров’я (епідемії СНІДу та туберкульозу), та з ЖКГ (необґрунтовано велика ціна за послуги низької якості, занепад інфраструктури, техногенні катастрофи).

 

 

 

Приватизована бюрократія  

Ніхто за всю історію незалежної України не спромігся реформувати державні інституції. Якщо говорити спрощено, чинний держапарат – це залишки радянської системи управління, яку фактично було приватизовано самою бюрократією. І як наслідок – використання владних повноважень для отримання грошей, частина з яких знову йде на збільшення влади – класичний корупційний ланцюжок влада-гроші-влада. До того ж, посади на всіх рівнях виконавчої вертикалі стали трофеями перемог на чергових виборах, і це аж ніяк не покращує якість надання державних послуг.

 

Саме тому періодичні кампанії боротьби з корупцією тотожні боротьбі бджіл проти меду, адже реальні антикорупційні дії – це боротьба з усім державним апаратом, із самим сенсом його існування. Люди добре це відчувають, і як наслідок – корумпованість із винятку стала соціальною нормою, яка не викликає відчутного суспільного обурення. А це найжахливіший діагноз стану суспільства і ще один доказ того, що тотальна корупція стала невід’ємною складовою системи державного устрою.

 

За часів м’яко-авторитарного режиму Кучми різких змін у держапараті бути не могло, всі процеси проходили непомітно, і держапарат мав ознаки керованості. До того ж, значну частину чиновників тоді складали управлінці, які мали сякий-такий досвід ще з часів совка. Протягом останніх чотирьох років політична конкуренція та свобода слова дозволили побачити  неефективність системи урядування крупним планом, при цьому  відхід чиновників радянського штибу на пенсію ще більше загострив проблему.

 

Так у Донецькій області протягом наступних 5 років з керівних посад піде на пенсію більше половини держслужбовців. Аналогічною є ситуація з держапаратом в усій Україні. Але старіння чиновників – не найстрашніше.

 

Боротьба за ресурси 

Деградацію держапарату посилюєборотьба за останній неприватизований ресурс – землю. Ставка в цій боротьбі – сотні мільярдів доларів. Жертва – залишки ефективності апарату держуправління. 

 

Один з останніх скандалів на цю тему – призначення нового начальника Львівського обласного управління земельних ресурсів. Ним став депутат Київської облради (!) Дмитро Завтур. Згідно з постановою уряду саме обласні управління організовують аукціони, визначають умови й встановлюють ціну.  

 

Хоча ця історія – не про те, як професіонала на посаді змінив непрофесіонал. Навпаки, один призначений завдяки своїм зв’язкам «фахівець» поступився іншому – різниця тільки в тому, що перший – учитель географії від КУНу, а другий має більш складну політичну біографію – 1998 року він балотувався до парламенту за списками «Трудової України», 2002-го – вже від КПУ, нарешті 2006 року був обраний до облради за списками БЮТ. Чому відбулася така кадрова заміна, здогадатися не важко. Екс-губернатор Львівщини Петро Олійник в одному зі своїх інтерв’ю розповідав, що, аби обрана за партійними списками облрада почала ухвалювати рішення, доводиться роздавати важливі посади політичним партіям.

 

Про професійний рівень новопризначенців свідчить ще один приклад. Рік тому більшість на чолі з БЮТ у Київоблраді ухвалила рішення, за яким перевела всі Бюро технічної інвентаризації (БТІ) із підпорядкування держадміністрації області в підпорядкування облради. Незабаром усіх начальників БТІ замінили на близьких до керівників фракції БЮТ. 

 

Один з депутатів ради, котрий не побажав друкувати своє прізвище, пояснює Тижню ситуацію: «По-перше, контроль над БТІ – це контроль над документами на право власності. Призначено нового начальника цієї установи. Він нічого на своїй посаді не вміє і не знає. Але в нього є вказівка – повертати гроші за свою посаду. Тому зараз без 300 гривень у БТІ не можна отримати навіть те, що раніше було безкоштовно – скажімо, довідку-характеристику. Робота установ дуже уповільнилася, начальники змушені весь час консультуватися зі своїми підлеглими. Якість послуг впала, а ціна – зросла».

 

До речі, голова Держкомзему Володимир Воєводін, призначений за квотою БЮТ, також був депутатом у Київоблраді. Схоже, ця фракція є головним кадровим резервом України по фахівцях із земельних відносин.

 

Узаконення рейдерства 

Керівники держави, можливо, інтуїтивно відчувають, що наближається системний колапс державних інститутів, і намагаються передати природні функції приватним установам, розписуючись таким чином у своїй нездатності змінити систему. Свідченням цього є один з останніх указів Ющенка. «Президент стурбований ситуацією, яка склалася в сфері виконання судових рішень», – заявив з цього приводу заступник голови Секретаріату Ігор Пукшин і зауважив, що з усієї кількості їх виконується лише 30%.  Тому президент зобов’язує Кабмін до 1 травня подати проект закону, де будуть вказані шляхи поетапного запровадження в Україні недержавних форм виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Тобто легалізувати те, що й так уже давно й ефективно працює, а саме – бригади рейдерів. Від перспектив, які відкриються після втілення такої ідеї в життя, перехоплює подих: приватні судові виконавці, а насправді узаконені рейдерські бригади розв’язуватимуть усі суперечки за допомогою грубої фізичної сили, при цьому в кожної з них на руках буде потрібне, але протилежне рішення суду чи іншого органу. А міліція, щоб ви не сумнівалися,  цілком законно стоятиме осторонь і лише спостерігатиме.  

 

Але навіть якщо означені прогресивні способи вирішити конфлікти так і не втілять у життя, гірка правда полягає в тому, що теперішні державні органи занадто дорогі для суспільства та надзвичайно неефективні. Для того, щоб жити в зручній демократичній державі, українці мають вимагати від політиків побудувати державу, яка б виконувала свої класичні функції.

 

За   прогнозами деяких західних істориків, у майбутньому роль держави буде зведено нанівець, і право здійснювати насильство перейде до приватних чи політичних напіввійськових   угруповань. Проте дуже не хотілося б, аби похмурі прогнози західних футуристів почали справджуватися саме з України. Принаймні наші політики нам такої еволюції держави не обіцяли.