Цікаво, що авторка не цитує слів українського міністра, ба навіть не згадує його прізвища. Дотримуймось і ми такого підходу, бо й імена, й цитати можуть бути не такі вже істотні, хоча… у статті критика культури не бракує цитати Девіда Ремніка, відомого журналіста ліберального тижневика The New Yorker, що й сам цитує відомого британського письменника Джорджа Орвелла. Затим у тексті бачимо ще посилання на слова Ярослава Грицака, історика, теж відомого й теж, здається, з ліберальними поглядами. Це дає нам поважні підстави вважати, що авторка ― прихильниця й досі актуальної майже релігійної ортодоксії — лібералізму.
Нерозважливі слова міністра, що, на мою думку, становлять передусім елемент українського «мовного фольклору» з улюбленими та ще й такими експресивними виразами, як «генофонд України», «культурний код» або «духовні цінності», вже вкотре привернули увагу до широкого мінного поля української громадської думки.
За стрижень своєї статті авторка обрала поділ на «ми» і «вони», і тут, порушивши на хвилину домовленість, я процитую: «Поділ на «нас» — правильних, корінних, упосліджених, але вартих кращого життя — і «їх» — інших, чужих, зайд і збоченців, які намагаються в нас забрати ті крихти, які в нас іще лишились».
Цей критик культури вдається до дуже популярної останнім часом у ліберальних колах практики: ставити свого противника — справжнього чи вигаданого ― у важку для оборони позицію.
А тепер піддаймо цю цитату невеличкій операції-маніпуляції — замінімо «нас» на «них»: «Розподіл на «них» — правильних, корінних, упосліджених, але вартих кращого життя — і «нас» — інших, чужих, зайд і збоченців, які намагаються в них забрати ті крихти, які в них іще лишились».
Як вам, подобається? Авжеж, це очевидна маніпуляція, але вона показує, як легко поставити щось із ніг на голову. А потім варто нагадати born again, відродженим, лібералам, що немає індивідуального «я», яке не було б частиною якоїсь політичної сукупності, якогось «ми». Реальної, а не суто теоретичної суб’єктності індивід може набути тільки в межах політичної спільноти.
Зрештою, жодне «ми» не може бути без якихось «їх», людей, відмінних від «нас», чужих «нам». Ми не здатні обійтися без політичних міфів і завжди стаємо їхньою жертвою. Уявлення про політику, що була б відокремлена, вільна від таких елементів, ― теж міф. Власне, саме цю науку й засвоює тепер у пришвидшеному темпі сучасна Європа з притаманними їй цінностями, що спираються на ліберальний міф, — Європа, яку так вихваляє авторка. Наші наївні марення про Європу зазнають ненастанних верифікацій, бо й сама Європа не є і, зрештою, ніколи не була монолітом, і це дуже добре. Квазімоноліт у формі Совєтського Союзу ми вже мали.
Про те, якою великою мірою охоронці ліберальної ортодоксії не впевнені в силі та привабливості своїх ідей, свідчить газета The New York Times, теж охоронець цієї ортодоксії, що назвала Анґелу Меркель останнім світовим лідером, здатним урятувати ліберальний політичний устрій. Анґела Меркель, що її в Німеччині вважають за консерваторку зі щирими християнськими переконаннями, стає, і то мало не щодня дедалі впевненіше, іконою американських лібералів. Гілларі Клінтон не утвердилась у ролі ікони, то, може, Меркель? Як бачимо, елементи месіанського мислення не чужі лібералам.
Читайте також: Словниковий запас
Як слушно зауважив пан Андрій, лемко з Криниці, «світ на голову поперевертали». Тому, може, замість того щоб шмагати й таврувати «політично невиправних» міністрів, а разом із ними й великі масиви українського суспільства, варто подумати про те, що є істотним, актуальним і вартим зусиль для нашого суспільного дискурсу. Немає потреби вибудовувати якусь сферу всупереч консервативним цінностям як таким, бо саме уявлення про цінності за своєю природою містить елемент посилання на певну традицію, а звернення до традиції — це, безперечно, консервативна риса. Натомість я хотів би, щоб авторка замислилася, звідки взявся «мовний фольклор» з улюбленими та ще й такими експресивними виразами, як «генофонд України», «культурний код» або «духовні цінності». І чому він і надалі такий популярний, навіть серед міністрів? Ми «приречені» жити в оточенні «їх», інших, чужих, і є трюїзмом твердження, що краще, коли можна, не тільки визнати себе у своїй відмінності від інших, а й перетворити її на цінність. Чимало нас усвідомлює, що цей процес довгий, сповнений не завжди приємних несподіванок, і немає гарантії, що він зрештою виявиться вдалим. Одне слово, це наша історія, історія людськості. Ніхто не обіцяв, що буде легко, хіба, може, тільки несхитні ліберали. Зрештою, історія, здається, дійшла свого краю.