Під «ми» малися на увазі жителі Макіївки й Донецька (оскільки вони й брали участь у бесідах), а під «вони» — так звані западенці, до яких у Макіївці зараховували всіх, хто говорив українською. Певна річ, цей фактор — мова — посував географію розмови на правий берег Дніпра, де й жили «дивні», незрозумілі простим роботягам люди. Часто розрізнення між нами проводилося по історичній лінії і не йшло далі слів про Бандеру та спогадів про те, як билися наші діди на фронтах Другої світової.
Не так давно мені довелося побувати в одній з українських глибинок. Неповні два дні в українському селі (назви не вказуватиму заради своєї безпеки в Донецьку) подарували безліч вражень і роздумів про те, що ж усе-таки нас відрізняє та що об’єднує.
1. Мова. Попри поширену думку, жителі центральних та північних регіонів нашої країни (куди також доводилося зазирати) розмовляють аж ніяк не українською. Так само як і тут, у Макіївці та Донецьку, не знають російської. Страшилка Донбасу про «україномовних бандерівців» не витримує ні кількісної, ні якісної критики. Мова, якою розмовляють у цьому невеликому містечку, — класичний суржик. В одному реченні можна почути п’ять-шість українських і два-три російських слова, вимовлених на український манір. Наприклад, замість «ображена» тут скажуть «обіжена» тощо. Утім, мовний фактор вкупі з невеликою територією одразу виділяє приїжджих з-поміж місцевих. Донбаську російську тут не сплутають із російською мовою, якою, до речі, також говорить частина місцевих.
Читайте також: Невдоволених немає
2. Робота. Другий фактор, який мене вразив, — ставлення місцевих до праці. Зважаючи на те що ще до війни я пройшов вогонь і воду на багатьох макіївських та донецьких виробництвах, цей аспект мене завжди турбував. Пам’ятаю, як у Макіївці їдуть на зміну: о 6:30 маршрутка набивається каторжниками — сірими, стомленими обличчями з відбитими на них депресією та безпросвітністю життя. Так було, коли я вантажив вагони: 12-годинна зміна плюс дві години на дорогу туди й назад перетворюють людей на істот без почуттів та емоцій, коли фізична втома доповнюється втомою від свого буття. Не цікавить нічого: ні політика, ні спорт, ні культура. Багато моїх «колег» ледве доживало до вечора, коли їм платили гроші за зміну, і вже вдома напивалися так, що зранку в маршрутці здавалося, ніби їх усю ніч били чоботом по обличчю.
Зовсім інше я побачив тут, в українському селі. Більша частина жителів їде на роботу до обласного центру. Так, там немає таких важких промислових виробництв, як на Донбасі. Однак дорога тільки в один кінець займає більш як годину, і вставати треба близько 5-ї ранку. Все так, як і тут, у Макіївці, крім одного: на обличчі ніякого суму. Коли автобус набився односельцями, виникло враження, що всі їдуть на якийсь концерт. Не скажу, що ці люди чимось від нас відрізняються: також доволі просто вдягнені, приблизно такого самого достатку, однак усі усміхнені, доброзичливі й приємні. А ось іще одна особливість: виходячи з автобуса після роботи, по суті, з копійчаною зарплатою, кожен дякує водієві за те, що підвіз! Ти виходиш в абсолютну темряву (вуличного освітлення в селі немає взагалі) із переповненої душної маршрутки в якомусь Богом забутому селі й знаходиш сили на усмішку і «дякую». У Макіївці крім годинного супроводу «Бутырки» в салоні з радіо «воділи» можна розраховувати хіба що на коротку нецензурну лайку через те, що тихо назвав зупинку.
Читайте також: Суворий Донецьк і тури до Чечні
3. Символіка. Не секрет, що в «ДНР» усі підприємства «влада» змушує вивішувати в себе «республіканські» прапори. Ця «зобов’язалівка» дратує тут багатьох, навіть тих, хто за «ДНР». Але атрибутика має бути у всіх. Навіть якщо не хочеш витрачатися на великий прапор, біля входу має бути маленький прапорець десь за прилавком чи барною стійкою. У цьому глухому селі я побачив два українських прапори просто над приватними будиночками, де поруч лежить сіно й бігають індики. Здавалося б, кому це взагалі потрібно тут? Немає ні свята, ні телекамер, ні бойовиків, які посадять «на підвал», якщо не вивісиш. І все ж вони висять. Понад те, на деяких авто під номерними знаками можна прочитати «Слава Україні». Утім, у цьому Донецьк не відстає: прапори СРСР, «Новоросії», георгіївські стрічки в салоні вішаються тут і без погроз АК-47.
А ось іще одна цікава деталь: ворота в багатьох приватних будинках не просто пофарбовані, на них зображені квіти, лебеді, виноградні лози, навіть дерева. У приватному секторі Макіївки чи Донецька такого не побачиш: більшість воріт тут без малюнків, іноді трапляються червоні зірки, тож виникає враження тієї самої бази «ополчення ДНР». Тобто це інше сприйняття світу, особливе ставлення до землі (у буквальному сенсі), більше оптимізму, задоволеності та впевненості в завтрашньому дні — я так охарактеризував українську глибинку, у якій вдалося побувати. Утім, все ж таки в нас є щось спільне: доріг у країні немає ніде.