Нинішнього театрального сезону Національна опера презентувала лише дві поновлених оперних прем’єри – «Іоланту» й «Сільську честь». Українські оркестри, на відміну від західних і навіть російських, практично не випускають записів. Водночас деякі наші музиканти активно мігрують на Захід, де можуть бути дуже успішними. Кажуть, тут не вистачає інфраструктури й грошей для класичної музики. Проте чи не бракує музичному життю в Україні ще дечого?
«ТУТ Я ПОТРІБНА ЯК МУЗИКАНТ»
Західноєвропейське музичне життя має багато переваг перед українським. Композитор і піаніст Тарас Ященко живе й працює в Мюнхені вже понад півтора десятка років і знає про це не з чуток: «У Німеччині дуже розвинена інфраструктура, тільки оперних театрів у Мюнхені два, а в Берліні три. Якщо порівняти кількість консерваторій з Україною, то в нас приблизно п’ять проти їхніх сорока. Така сама відмінність і в чисельності випускників. А якщо їх стільки, то їм треба десь працювати, а отже, не дивина, що тут дуже багато оркестрів. Навіть у Мюнхенському університеті є кілька, що складаються не лише зі студентів, а й з аматорів, тих, хто любить виконувати оркестрову музику. Багато людей потім відвідують концерти, театри, бо самі трохи грають чи співають, тож їм цікаво послухати професіоналів. Публіка взагалі грамотніша, підготовленіша. І коли йдеш до міської бібліотеки, легко натрапляєш там на сучасні американські чи японські ноти, які ніколи не знайдеш у Києві».
Солістка Віденської опери Вікторія Лук’янець також працює за кордоном не один рік. Вона каже, що крім інфраструктури важливий і статус, який музика має в суспільстві. «Мене приваблює те, що в Австрії, та й у всій Європі, мистецтво опери, симфонії, класичної музики на першому місці. Й хоча є різні жанри, багато хто обирає саме її, і на постановки нині ходять прості люди, чимало молоді (бо вони зараз досить сучасні). Дуже хотілося б, щоб і в Україні опера й класична музика виходили на перший план, бо легкий жанр, на жаль, досі переважає. А тут я відчуваю, що потрібна як музикант».
Запорукою багатства та різноманітності музичного життя в Європі є, зокрема, космополітичність і мобільність як віртуозів топ-класу, так і пересічних оркестрантів. На цьому тлі не видається чимось ненормальним і виїзд українських професіоналів за кордон на такі собі музичні заробітки. «Я викладаю 25 студентам із 13 країн. Це люди, які можуть і показати себе в агенції чи на прослуховуванні в театрі, і поїхати на конкурс. Згадаймо, коли Паваротті починав, Італія не була ще на такому європейському рівні й сезони там були дуже короткі; він зробив собі ім’я і кар’єру завдяки Німеччині, а потім Америці. Так само Монтсеррат Кабальє мала спочатку поїхати з Іспанії, щоб потім її вдома так вітали, Домінґо – аж до Ізраїлю, а потім до Гамбурга» – каже Вікторія Лук’янець.
В успішності європейського музичного менеджменту важливі деталі. Тут професійно працюють із маркетингом і рекламою. Промовистий приклад: якщо співаки з українських театрів для самопрезентації на західних фестивалях переважно використовують випадкові фото з вистав, то провідні світові солісти навіть середнього масштабу мають не гірші фотосесії, ніж поп-зірки.
Або, приміром, широко практикований оперний туризм. За €400–900 глядачеві пропонують тур, який включає готель, вечерю в ресторані й відвідини вистави в одному з легендарних театрів – від еталонної віденської Штаатсопери і надновітнього Королівського театру в Копенгагені до бюджетної Праги. Завдяки низьким цінам та унікальним театральним спорудам Київ, Львів чи Одеса також могли б конкурувати на цьому ринку з Центральною Європою.
ДИКТАТУРА ЗА КОНТРАКТОМ
Проте українська публіка, що звикла до репертуарних театрів, зовсім не обізнана з двома головними принципами менеджменту європейської опери. А саме на них здебільшого тримається її успіх.
По-перше, замість сталого і майже незмінного від сезону до сезону репертуару західний глядач найчастіше отримує серії вистав. Інакше кажучи, театр щороку готує, залежно від можливостей, від двох-трьох до кількох десятків абсолютно нових постановок. Наступного сезону більшість із них ідуть у небуття, їх змінюють нові прем’єри. Під кожен із проектів збирають свою команду постановників і виконавців, яка зосереджується лише на своїй ділянці роботи.
Після 5, 10, 20 чи й більше показаних поспіль вистав постановку знімають і починають працювати над новими операми. Це дає змогу акумулювати значні фінансові й людські ресурси для кожного конкретного спектаклю. Команда більше віддається одному проекту, в основі якого лежить окрема концепція. Репертуар безперервно поновлюється.
Другий принцип: у штаті театрів дуже мало співаків, окрім кількох, що зазвичай виконують другорядні партії. Провідних виконавців залучають також під кожну конкретну постановку, що дає змогу добирати тих, хто найбільше відповідає її потребам. Це так звана контрактна система: зі співаком укладають угоду на певну кількість виступів. У центрі цієї концепції – інтендант, менеджер-керівник театру (або симфонічного оркестру), що відповідає за нього і вирішує, яких диригентів, режисерів і виконавців запрошувати.
Певна річ, є й недоліки – навіть найкращі постановки живуть недовго. Зате заяложені режисерські ходи і декорації не збивають оскомини глядачеві. Серед умовних вад можна назвати й так звану диктатуру режисера, який часто насаджує своє бачення і диригентові, і співакам, і публіці. Відомий випадок, коли румунська зірка Анджела Ґеорґіу не хотіла вдягати костюм, який їй не сподобався, і режисер зняв її з постановки зі словами: «З вами чи без, а ця перука сьогодні вийде на сцену».
Звісно, і такі підходи мають свої винятки. Найуспішніші постановки ніхто не викидає на смітник – вони йдуть у повторі за кілька років. Трапляються й на Заході театри радше репертуарного плану, хоча це загалом дивина.
ЗЛАМ СИСТЕМИ
Серійний або проектний підхід до менеджменту разом із контрактною системою не завадив би і в Україні, принаймні як альтернатива, що конкурувала б із традиційним репертуарним. Це тільки оздоровило б загальну ситуацію, зокрема й естетичну. Адже такий підхід забезпечує насамперед динаміку театру, стимулює новаторство, якого так бракує нашому глядачеві. На відміну від європейської, наша опера часто-густо пропонує трохи «підлатані» радянські постановки, виконання посереднього рівня і нерозголошуваний до останньої хвилини склад співаків. Конкуренція з по-сучасному керованими оперними театрами змусила б підтягнутися й репертуарні.
«Переведення на контракту систему вирішило б багато проблем, – вважає один із найвідоміших сучасних українських диригентів Роман Кофман. – Але для цього потрібні воля, сміливість, рішучість людей, які не боялися б озиратися навсібіч і особливо дивитися вгору. Тут необхідні радикальна ломка традицій функціонування наших музичних колективів. Підтягування, реформування нічого не дадуть, бо треба міняти саму основу діяльності, наприклад, оперних театрів».
Революцію не можна нав’язати згори, тому Роман Кофман скептичний щодо можливості централізовано розв’язати проблему через урядові рішення. «Держава тут ні до чого, – стверджує він. – Будь ласка, виявляйте ініціативу, пробуйте. А ось люди, які перебувають десь посередині між найвищими прошарками в Україні й музичними колективами, мають велике бажання нічого не змінювати, не чіпати, щоб у цих процесах бува не зламати собі ніжку».
Пан Кофман належить до числа тих, кого раді бачити на Заході, він може оцінити переваги європейської системи на власному досвіді. «Я багато працював із європейськими оркестрами не на сталій основі, був і постійний п’ятирічний досвід у Боннській опері та Боннському симфонічному оркестрі імені Бетховена. Враження хороші, бо це завжди напружена робота, що потребує концентрації психічних і фізичних зусиль, особистої організованості. І це дуже дисциплінує самих диригентів хоча б тому, що в Європі вони не мають стільки прав і повноважень, як у нас. На Заході, працюючи з оркестром, театром, ти мусиш покладатися на власний творчий потенціал і авторитет, які треба підтверджувати щодня, щохвилини».
НАЗДОГНАТИ Й ПЕРЕГНАТИ?
Попри стереотип про «співучих українців» і «золоті голоси», наша держава не має таких тяглих традицій професійного музичного життя. У певному сенсі інакше й бути не могло, хоча при цьому, на думку пана Кофмана, де в чому ми навіть зуміли випередити європейців: «Україні ще доганяти й доганяти. І цей шлях дуже довгий, якщо нам узагалі коли-небудь вдасться набути такої майстерності в організації музичного життя, як у Європі. Тут різниця в сотні років. Хоча музична освіта в нашій країні поставлена краще, ніж там, і я готовий це доводити. А ось далі починаються проблеми».
На перший погляд, з об’єктивних причин змінити ситуацію в Україні нині неможливо. Реформувати управлінську структуру державних театрів неймовірно складно через спротив тих, кого стара система влаштовує. Європейський підхід до менеджменту не ідеальний і теж потребує критичного підходу. Чи не єдина спроба Сергія Проскурні реалізувати його в Одеській опері кілька років тому обернулася скандалом і в підсумку виявилася невдалою через запеклий спротив. Згаданий конфлікт теж можна оцінювати по-різному, проте очевидно: зазнав краху саме проект озахіднення української опери.
Відтак доцільніше пов’язувати сподівання на прихід нових традицій не так з оновленням «державного мистецтва», як із появою в Україні приватних чи навіть комерційних оперних театрів. Але зрозуміло, що йдеться про надто віддалену перспективу, адже масштаб таких проектів безпосередньо залежить від готовності великого бізнесу вкладати в мистецтво, а українців середнього достатку – платити за нього належну ціну.