Ангел добре пам’ятає: навіть там і навіть у ті часи в їхній кімнаті у військовому гуртожитку висіли синьо-жовтий прапор та портрет Шевченка. Пам’ятає, що батько співав гімн України, чим одного разу неабияк розлютив випадкових слухачів: начальника штабу та замполіта частини. Пам’ятає і сімейну легенду про те, що першим словом маленького Михайла були не «мама» і не «тато», а «хохол». І те, як після загибелі матері родина повернулася на Батьківщину…
Вже в Україні Ангел пройшов строкову службу у ВДВ. Але залишатися в армії, незважаючи на приклад батька-військового, і не думав. Після «строчки» працював здебільшого на будівництвах. Інколи їздив на заробітки, зокрема й до Росії.
Аж поки не почалася війна. До офіційної армії приєднатися виявилося не так уже й просто: з’ясувалося, що після строкової служби особова справа Лупейка-молодшого залишилася в Криму. Однак Ангел побачив оголошення про мобілізацію до добровольчого батальйону й улітку 2014-го, не вагаючись, вступив до лав «Правого сектору». Після кількох тижнів на навчаннях свіжоспечений «правосєк» прибув до Пісків. Звідти в жовтні 2014-го поїхав у ДАП. На летовищі пробув три дні, доки його не поранило. Хлопця вивезли до шпиталю в Дніпро, звідки він уже за два тижні практично втік назад у Піски. Потім потрапив до Верхньоторецького, де був у розвідці… Доки машину, за кермом якої він був, не знесло з траси вибуховою хвилею. Наслідок — перебиті шийні хребці, які в київському шпиталі довелося замінити на титанові.
Читайте також: Персональний літопис
Це Лупейка також не зупинило. «Я хочу додому, — серйозно казав він, — на війну». І вже за півроку, приховавши інвалідність, за спрощеними умовами, які тоді часто пропонували добровольцям із досвідом, підписав контракт із 93-ю ОМБр. У складі бригади потрапив в одну з найгарячіших точок — на шахту «Бутівка».
Після виводу бригади на ротацію навесні 2016 року Ангел перевівся до 54-ї бригади, на Світлодарську дугу. І продовжував свою війну там. Був командиром одного з ВОПів, доки 21 серпня 2016 року в нього під ногами не розірвалася 82-міліметрова міна. Обидві ноги довелося ампутувати.
…Сам обравши місце зустрічі, він неквапливо, але впевнено спускається доволі крутими сходами до розміщеного в підвалі старого будинку пабу. Від допомоги відмовляється, каже, що на цих протезах уже долав і не такі перешкоди. І згадує: «Пам’ятаю, як прийшов до тями, коли мене везли на «борт» (так на фронті називають гелікоптери, якими доправляють поранених до тилових шпиталів. — Ред.). Одразу почав жартувати з медсестрою. Лікар розсміявся і резюмував: «Нормально. Почуття гумору є, отже, житимеш». Я справді якось одразу зрозумів, що моє життя на цьому не закінчується, що потрібно щось робити… Що саме, я тоді ще сказати не міг. Лише згодом, спілкуючись із нашими хлопцями, збагнув, що треба працювати з дітьми, що з ними ніхто не працює».
Зараз Михайло є координатором проекту проведення уроків мужності в школах Київської області. «Спочатку мені та побратимам довелося походити по школах, поспілкуватися з директорами, вчителями. У деяких проведення уроків ініціювали батьки учнів: вони самі підходили до директорів, казали, що є воїни, які могли б спілкуватися з дітьми. Якщо директор дає згоду, створюється група, з якою бійці вже починають займатися. До неї входять діти, які самі виявляють бажання. У мого побратима Бампера, наприклад, від самого спочатку було 8 учнів, а вже за місяць їх стало 25. Це школа вихідного дня, позашкільне виховання, щось на кшталт факультативу. Вчителів-ветеранів працевлаштовують офіційно».
Мінімальний вік дітей, яких готові вчити хлопці, — вісім років. «Менших не беремо, бо з ними важко працювати, а в нас на уроках має бути військова дисципліна, — пояснює Ангел. — Виходить так, що займаємося здебільшого з дітьми від 15. Вчимо їх медицини, пояснюємо ідеологічні моменти, здійснюємо фізичну підготовку».
Читайте також: Суворий такелажник
Вчаться діти й поводитися зі зброєю. «В одній зі шкіл Київщини ми відновили тир, полагодили «воздушки» й уже провели перші стрільби. Бампер власним коштом купив 1500 кульок, і діти мали змогу постріляти», — радіє Ангел.
Загалом, каже, вже на сьогоднішньому початковому етапі по всій Україні до проекту долучилося близько 20 ветеранів війни. Всі вони співпрацюють між собою. «Є люди, які висловлюють бажання займатися тим самим, і ми даємо їм можливість вивчити наш статут, знайомимося, спілкуємося, дивимося…»
Ще одна мрія хлопця — налагодити в Україні виробництво вертикалізаторів для інвалідів-спинальників. «Якщо простими словами, то це щось на кшталт інвалідного візка, який даватиме змогу людині, що не може стояти, пересуватися вертикально, — пояснює Ангел. — Зараз ми на етапі підготовки документації. Якщо налагодимо виробництво, коштуватиме наш вертикалізатор близько $10–12 тис. За кордоном їхня ціна стартує від $20 тис. Є дешеві варіанти, вироблені в Росії та Китаї, але в них невисока якість. У нас вже є інвестор, готовий вкласти гроші в розробку. Обійдеться це йому в $30–40 тис. — стільки потрібно для виготовлення першого прототипу. Він буде зроблений для того, щоб пройти з ним сертифікацію в Україні. Таких потрібно три».
Два вертикалізатори одразу підуть на краш-тести. Перевірятимуть їх у найрізноманітніших умовах, як-от погана погода та бруд, на них врізатимуться в щось і навіть заморожуватимуть. «Ці два ганятимемо по максимуму, — усміхається Ангел. — А третій потрібен для того, щоб показувати його комісії… Вона, звісно, і відео краш-тестів побачить».
Про проблеми, з якими стикаються в мирному житті майже всі ветерани, Ангел може говорити годинами. «Дуже серйозна проблема — працевлаштування. Підприємці бояться брати атовців на роботу. Це через стереотипи. «Він військовий, він контужений. Йому щось не сподобається — і він прийде з ножем, чи з пістолетом, чи з гранатою та влаштує бабах»… Це не мої власні припущення! Я спілкувався з людьми… — знизує плечима. — Але розмовляв також із людьми, які відкрили власний бізнес і, навпаки, беруть на роботу тільки атовців. Бо їх самих колись не хотіли брати. І дядько-підприємець розповідав, що, повернувшись з армії, влаштувався на роботу кризовим менеджером. Три місяці пропрацював, посварився зі своїм шефом і послав його. Влаштувався на іншу фірму. Там ще два місяці протримався, потім знову послав усіх… І вже відкрив свою фірму. Каже, що в нас інше сприйняття світу, інші погляди на життя. А керівники не витримують, коли їм просто в очі кажуть, що вони неправі. Виникають конфлікти. Крім того, атовці не йдуть на різні фінансові махінації, наприклад. Аргументація проста: «Я не за те воював, не за те мої побратими гинули, щоб ти тут наживався».
Читайте також: Формула хоробрості
Про війну сам згадує мало. Віджартовується: «Та що там згадувати… Лазили, чудили! ДАП? Там я взагалі недовго ж пробув. Заїхав туди із 79-ю бригадою в жовтні… Дивився, до речі, «Кіборгів» — непоганий фільм. Принаймні кращий, ніж те лайно, яке в нас знімали раніше. А днями випадково знайшов український міні-серіал «Бліндаж» від Babylon’13. Уже чотири серії вийшло. Там про трьох чудаків, які сидять у бліндажі… А до них різні люди заходять. Бачив уривок. Заходить у бліндаж чудак у формі, питає:
— Де у вас тут поранений?
— Який поранений? Немає в нас поранених…
Чудак скидає бушлат, під яким у нього ряса. Хрест на пузі. І тут третій хлопець у бліндаж забігає. Каже:
— Все нормально, пацани, це я його попросив кулемет подивитися. Бо клинить, зараза.
А священик підходить до того «покемона», розбирає його, шаманить над ним… І між ними відбувається філософська розмова на вічну тему, чи гріх убити ворога…»
Чи пам’ятає капеланів, яких сам зустрічав у зоні АТО?
«У нас був капелан Вітя, фантастичний дядько. Ходив із нами на зміни, у снарязі, зі зброєю. Йому казали інколи новачки: «Отче, не можна ж… за Біблією…» Він відповідав, що в Біблії про це немає нічого. Питали: «А як щодо заповіді «возлюби ближнього свого»? Там вороги… Як я можу їх возлюбити?». А він їм: «А ти возлюби і вбий із любов’ю», — сміється Ангел.
Цю історію він, звісно, не розповідатиме дітям у школах. Але неодмінно розкаже їм, нехай і без слів, а просто власною історією життя, як це — любити Батьківщину настільки, щоб, попри всі травми, знову й знову повертатися на війну за неї. І як це — не втрачати любові до життя та бажання бути максимально корисним навіть у ситуаціях, у яких інші склали б руки.