Музейні емоції

Офіціозність подачі історії та занудність музейних експозицій не новина у світі. Але біль­шість музеїв Європи давно подолали цей звичний для нас стереотип.

 

Творячи експозиції, сучасні музейники пам’ятають, що мейнстрим нау­ки останніх десятиріч – дослідження історії повсякденності, тоб­то життя наших безпосередніх маленьких предків, а не тільки великих світу цього: королів і полководців.

 

Звичайні повсякденні речі, вчин­ки і ритуали цікаві кожному. З цього випливають дві речі.

По-перше, майже зникли музеї історії «взагалі», у вітринах яких у хронологічному порядку розкладено всі запилені артефакти минувшини, що є у фондах. Історія розповзлася по галузевих музеях: транспорту, виробництва (наприклад, цукру чи пива), іграшок, електропостачання, військових, морських – усіх не перелічиш. Музеєфікують нині не тільки палаци, а й старі промислові підприємства і навіть… міські кана­лізаційні мережі, де проводять екскурсії пішки та човнами.

 

По-друге, сучасна експозиція орієнтована не так на інтелект, як на емоції: відвідувач має спочатку відчути, як жилося у давнину, а вже потім замислюватися над долею народною. Тому сьогодні мало який музей обходиться без тієї чи іншої форми інтерактивності.

 

Найпростіший інтерактив мож­­на побачити на подвір’ї чи не кожного європейського замку – це як мінімум колодки для дрібних злодюжок (у заможніших музеях трапляються диба, крісло з шипами та інші знаряддя середньовічного слідства). Відвідувачі радісно фотографуються у неприродних позах на дибі, уявляючи собі, як воно було, коли тебе у таку позу заламували силоміць.

 

 

Але й сучасні технології застосовують на повну. Наприклад, як можна зацікавити людину будинком-му­зеєм Альбрехта Дюрера, коли всі роботи геніального художника розібрано по великих музеях, інтер’єр відтворено за стислими описами, а зі справжніх артефактів – лише верстат, на якому митець друкував свої гравюри? Виявляється, за невеликих зусиль і фантазії це цілком можливо. Кожен відвідувач отримує на вході плеєр із записом екскурсії, яку проводить буцімто господиня дому.

 

Приємний жіночий голос щебече: «Добридень, я Агнеса Дюрер. Ось дивіться, тут у нас вітальня, тут кухня, а тут мій любий Альбрехт працював. Я взагалі-то була проти купівлі цього будинку, але чоловікові він так подобався…»

 

Окрім цієї втіхи, у приміщенні поряд із майстернею стоїть сучасний верстат (конструкція така сама, як у давнього), за яким панночка-художниця демонструє всі стадії роботи над мідьоритом, охочим дає трохи подряпати різцем і тут-таки продає свіженькі картинки як сувеніри.

 

 

Мало сучасних музеїв обходяться без «кіна». У залах понатикано моніторів, на яких можна переглянути кінохроніку певної доби, фільми про те, як наші предки робили різні предмети і як ними користувалися, зорієнтуватися в експозиції.

 

У Бельгійському військовому музеї ґрунтовний фільм з історії фехтування (йде у режимі нон-стоп) допомагає зрозуміти призначення купи залізяччя, презентованого у цьому залі. А ось у пам’ятках архітектури люблять вражати уяву тривимірною графікою на тему «що було на цьому місці раніше» та історією дослідження і реставрації монументального мистецтва («ось так ця картина виглядає на рентгені, а ось тут реставратор підклеює порепаний фрагмент»).

 

Але найбільше враження справляє поєднання традиційної експозиції та відео з інтерактивністю. У Будапештському військовому музеї посеред залу, присвяченого подіям 1956 року, стоїть гармата з розрахунком (білі манекени без облич в одязі 1950-х), націлена просто у здоровенний плазмовий монітор, на якому демонструється кінохроніка: радянські танки женуть вулицею, а з кожного вікна по них без надії на успіх стріляють із рушниць. Коли відвідувачі у такому антуражі поспілкуються між собою польовим телефоном (апарати встановлено у різних кінцях залу), вони легко зможуть уявити, як несолодко було угорським повстанцям.

 

В Імперському військовому музеї у Лондоні експозиція «Найнебезпечніша служба» – про підводників – не лише демонструє останні листи і фото загиблих моряків. Можна покерувати віртуальним підводним човном (при цьому на окремому стенді видно, як змінюється його положення залежно від того, на які важелі ви натискаєте), почути різні океанські шуми (крик дельфінів, вибухи, шум гвинтів есмінця або транспорту тощо) у бойовій рубці акустика і навіть понюхати, як пахло у гальюні.

 

 

Інтерактивність може бути і смачною у прямому сенсі. У Музеї пива в Брюґґе спочатку демонструють різне пивоварське причандалля (з де­ре­в’я­ними черевиками-клогами включно) та процес творення хмільного напою за середньовічною технологією, а потім щедро наливають відвідувачам – частування входить у вартість квитка. І тут ми переходимо у царину маркетингових технологій, яку в нас і досі вважають зайвою для інституцій, що зберігають національну пам’ять і, даруйте, духовність.

 

Коли музейники зауважили, що людям кінця динамічного ХХ ст. стало нецікаво вештатися застиглими музейними залами, вони без жодного снобізму почали користуватися маркетинговими технологіями, на які за звичкою «клює» громадянин суспільства споживання. Різниця лише у тому, що нам майстерно «впарюють» не пральний порошок чи холодильник зі стразами, а культурні цінності та світову історію.

Йдеться не стільки про рекламу, скільки про різні засоби «утримання споживача». Є різні програми (дискусійні клуби, майстер-класи, прогулянки за лаштунки музею) для сімей та студентів з ефектом тусовки, які допомагають не зовсім по-дурному згаяти вихідний, а потім хвалитися колегам: «Та тебе туди не пустять, абонементи на сезон продаються лише восени».

 

 

Музейна педагогіка, тобто спів­праця музейників зі шкільними вчителями історії, проведення уроків у експозиції (замість нудних екскурсій) та всіляких конкурсів дитячої творчості – нині неодмінна річ у кожному європейському містечку, де є бодай якийсь музей.

 

У музеях наливають і годують, влаштовують костюмовані вечірки, концерти і найфантастичніші акції, для участі у яких треба придбати квиток дуже й дуже завчасно. Тож не дивина, що до багатьох європейських музеїв стоять черги не лише туристів, а й місцевих мешканців.

 

То що, європейські музеї заробляють так багато, що можуть обходитися без державного фінансування? Зовсім ні. Держава оплачує і збереження експонатів, і масштабні дослідження. Причому в музеях країн ЄС є спільні для всіх програми, що фі­нансуються із загальноєвропейського «гаманця». Музейні ж заробітки витрачають на поновлення експозицій і акції, спрямовані на залучення ­публіки. Усі задоволені, а культура аж пре.