Чи варто закрити музей Булгакова? З подачі Спілки письменників України, яка останніх років так двадцять відзначається рідкісним конструктивом, ця тема обговорюється жваво й… безрезультатно. Нагадаю суть пропозиції: музей російського імперця Булгакова ліквідувати, замість нього заснувати музей господаря будинку на Андріївському узвозі, 13, архітектора Василя Листовничого, а також видатного хормейстера Олександра Кошиця, який, виявляється, теж певний час мешкав за цією адресою. Перепрошую, але просто закрити музей не вийде: він не самостійна установа, а філія Музею історії Києва, тож може йтися всього лише про зміну бренду й концепції. Гаразд, подивімося уважніше.
Музей Міхаіла Булгакова? Хіба? Кожен, хто хоч раз його відвідав, знає: в тому вигляді, в якому музей народився й продовжує своє існування, це музей «Білої гвардії». 9/10 натхненної, ностальгійної експозиції — пам’ятник не реальним мешканцям будинку, а героям улюбленого роману пізньої радянської інтелігенції, передусім російської, з буквальною візуалізацією цілих його сторінок. А сама «Біла гвардія» — міф, вигаданий спершу однією розгубленою людиною, а потім мультиплікований через десятиліття після смерті автора та загибелі явища, яке він поетизує.
«Біла гвардія» — це Росія після Росії, життя після смерті. І не просто Росія, а Росія, очищена від усієї гидоти й бридоти, їй органічно притаманної, натомість наділена всіма чеснотами, яких вона здебільшого на правду не мала. Ідеальні лицарі, ідеальні наміри, ідеальні стосунки, нібито збережені в одному локусі, за межами якого мерзота й бридота якраз буяє, тільки не своя — чужа! Ми тут, під лампою з Пушкіним, лицарі без страху й докору в товаристві прекрасної дами, там, у темряві — лихі люди, оперетка й криваві мазепинці, а на обрії — теж криваві, проте хоча б свої, більшовики… Якось так.
Читайте також: Презумпція потрібності культури
Реальна Біла гвардія, вона ж Біла армія, вона ж Білий рух, була, сказати б, різноманітною. Були серед неї й люди, які намагалися поводитися по-людськи в нелюдських умовах, для кого середньовічне поняття «офіцерська честь» не було порожнім звуком. Боюся, людей іншого штибу серед «білих» було дещо більше, п’єса Булгакова «Біг» дає трохи реалістичнішу, але теж не цілком адекватну картину. Біла армія, точніше, конгломерат армій так само, як і їхній червоний противник, була погано керованою масою не дуже мотивованих людей, надмірна жорстокість і мародерство були в ній повсякденною практикою, яку командування не могло й часто навіть не робило спроб зупинити.
Картинка з натури: мій дід по матері, сам білогвардієць, хоч і штабний внаслідок інвалідності, розповідав про свого приятеля й, здається, однокашника за кадетским корпусом капітана Федосенка. В Одесі напередодні здачі більшовикам той зібрав невеличку групу однодумців, з якими елегантно обробляв біженців від червоної навали. Автомобіль «Опель», парабеллум, бурка, під якою не видно погонів, тільки офіцерська кокарда на папасі. В такому вигляді команда під’їздила до якогось готелю й оголошувала: «Ми беремо ваш будинок на відкуп». Вичищали не все, брутальностей уникали. Те саме з рестораном, те саме з крамницею: каса, пара штук (сувоїв) доброго сукна. Дід, звісно, їхню активність не схвалював, радше кепкував, очевидно, це було в порядку речей. Далі вони зіткнулися вже в Константинополі (Стамбулі): дід щойно вийшов зі шпиталю, де лікував старі рани з Першої імперіалістичної, й гадки не мав, куди сунути далі. «Пашка, ты ли?! Ну пойдем ко мне, я тебя отогрею!» Приводить до шикарного готелю, номер всуціль заставлений різного калібру валізами. Виявляється, хлопці підпрацьовували носильниками в порту: загубитися в натовпі з парою чужих валіз — елементарно! Тобто психопат Хлудов і жовіальний Чарнота в кальсонах посеред Парижа з того ж таки «Бігу» — не найнижча точка занепаду.
Були там, звісно, й прояви звитяги — Льодовий похід, оборона Перекопу, але постійно траплялися прояви невмотивованої жорстокості й терору. В Європі всі знали про єврейські погроми під час Директорії шаленими отаманами УНР (з якими Петлюра боровся як міг), але замовчували ніяк не менші за масштабами жахіття з боку білих і червоних. Далі герої Білого руху розділилися: менша частина стала на службу більшовикам у якості «воєнспеців» і через років п’ятнадцять поголівно згоріла у Великому терорі (хоча Сталін, як ми знаємо, білою естетикою захоплювався й частково дозволив її відроджувати), більша розсіялася Європою й воліла не згадувати темні сторінки свого минулого (мамин хрещений страшенно ображався, коли йшлося про бандитизм загонів білого отамана Булак-Балаховича, де він воював юнаком).
Читайте також: На культурному фронті без змін. Але вони на часі
Ренесанс міфу склався вже в 1960-ті, знову-таки не без впливу першої публікації Булгаковского роману в СРСР (1966 р.). Історію революції й так званої Громадянської війни в хрущовсько-брєжнєвську добу було не просто переписано, а фактично написано з нуля. Російські письменники й режисери часів «відлиги» вигадали вірних і непідкупних більшовиків-ідеалістів, старанно уникаючи згадувати справжніх перших радянських вождів, в повному складі репресованих і не реабілітованих. І вони ж почали по-новому зображати в своїх творах білогвардійців — ошатних, з гарними манерами, цілком позитивних і привабливих. Тоді ж з’явилися фейкові романси про поручиків Голіциних і корнетів Оболєнских. Білогвардійський міф був свого роду формою спротиву грубому радянському побуту й потворним проявам ідеології, тобто феноменом переважно естетичної природи. Водночас подекуди, зокрема в Україні, він виконував конкретну функцію підтримання імперської ідентичності. Краще вже ці, ад’ютанти його превосходительства, ніж чужі й ворожі мазепинці-петлюрівці-бандерівці. Музей «Білої гвардії», треба сказати чесно й відверто, — саме про це й ні про що інше.
Після 1991-го в білогвардійців почали цілком серйозно, наскільки це можливо, гратися фанати-реконструктори. Серед них за порєбріком — військовий злочинець Іґорь Ґіркін-Стрєлков, в нас — нещасний Олесь Бузина. Хтось вірить, що це випадковість? Подивіться ганебний московський серіал Снєжкіна, де сценаристи, колишні наші (плáчу) Марина і Сергій Дяченки розшифрували всі булгаковські натяки, пояснили й розжували все, «що хотів автор сказати цим твором». Почуйте нарешті! Про решту булгаковського доробку я пишу в своїй книжці, яка невдовзі, якщо Аллах захоче, вийде у «Темпорі»: про фейкового Ісуса й фейкового диявола, про відверту спробу створити «житіє святого» Іосіфа, про геніальне «Собаче серце» не без подвійного дна (легковажний старорежимний професор розбудив Шарікова, але звабив його все-таки інородець Швондєр!). Зараз тільки про культ Турбіних.
У своїй знаменитій колонці на сайті радіо «Свобода» 2015 року Оксана Забужко в публіцистичному запалі могла в чомусь захопитися й помилитися: не має взагалі жодного значення, було в Листовничих піаніно чи ні (було), добрим чи поганим архітектором був Василь Павлович (схоже, нічого собі, місцями незгірш Городецького), із задоволенням чи без виконував Булгаков-старший обов’язки цензора (соромився й місцями саботував), варто чи не варто було писати «Мішка-венеролог» (не визначення Забужко, а репліка Інни Листовничої зі знаменитого нарису Віктора Нєкрасова в «Новом мірє», з якого почався культ «будинку Турбіних») — це все дрібні подробиці. В головному Забужко має рацію: образ усуціль російського Міста з окремими огидними плазунами під ногами (Василь Лисович, «Васіліса» з роману, хай би хто що там не казав, має прототипом Василя Листовничого й нікого іншого) — волога мрія імперців і не більше. Цей образ разом з усіма пам’ятниками Пушкіну й площами Толстого затуляє складну й суперечливу, проте сталу й безперервну історію справжньої, невигаданої України та її столиці. Визнаючи по суті єдиними законними представниками місцевих еліт Булгакових-Турбіних, ми зраджуємо інші еліти — передусім українські (але також і польські, єврейські, німецькі), які рухали Україну в бік її реалізації.
Читайте також: Українці в дзеркалі імперської літератури
Чи закривати музей Турбіних? Гадаю, питання лукаве. Як уже було сказано, це муніципальна установа, навіть не установа, а філія. Доки там не позначиться чийсь конкретний апетит, пом’яніть моє слово, ніхто пальцем не ворухне, либонь не Довженко-центр. З другого боку, я трохи знаю людей, які там працювали й досі працюють, це гідні освічені українці, й, переконаний, вони пройшли разом із країною певну еволюцію, можливо, їм удасться вибудувати правдиву розповідь про всіх янголів і демонів, присутніх у цій колізії. Переконаний, що це можливо в рамках музейного жанру: не застигла послідовність артефактів і декорацій, а жива драматургія життя, зіткнення ідей і людей із чесним рефреном: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх». Хай там як, історія повчальна. Під акомпанімент «калібрів» повчальна поготів.