Найгучнішою частиною програми став проект «Скарби рідної землі», завдяки якому було створено низку плакатів для зовнішньої реклами, а також відео для телебачення й мережі. Марія Бурмака, сестри Тельнюк, Олег Скрипка, учасники гуртів «ДахаБраха» й «Kozak System» вбрали автентичні костюми регіонів, де вони народилися, і спробували себе у традиційному гончарстві, ткацтві й ковальстві. Крім того, на честь ювілею вийде друком альбом-каталог «Традиційна культура українців у 100 експонатах Музею Івана Гончара» і набір листівок «Народномистецькі перлини», а до кінця року відкриється оновлена експозиція.
Хоч сам музей і молодий, він має давню історію. Після війни скульптор і художник Іван Гончар почав, мандруючи Україною, збирати народне мистецтво. На основі колекції він заснував домашній музей, що прославився й в Україні, й за кордоном. Між 1960-ми й 90-ми цей осередок впливав на мистецькі й політичні погляди української еліти. Певна річ, спецслужби пильнували, й репресії не забарилися. Втім, Гончар витримав боротьбу за право любити своє коріння, й лічені місяці не дочекався відкриття музею у статусі державного – цей день настав у вересні 1993. Від 2009 він існує як Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара».
Сьогодні хата етнографа-дисидента перетворилася на один з найсучасніших музеїв країни, середовищем знань про українську культуру – та її відродження. Тут зібрано виняткову колекцію предметів, які у XVI – XX століттях прикрашали побут українців: рушники, ікони, кераміка, музичні інструменти, народний живопис. Як митець і дослідник Іван Гончар ніколи не зупинявся: до самої смерті працював над 18-томним історико-етнографічним альбомом «Україна і Українці», створював пам’ятники українським діячам для невеличких міст і сіл, замальовував регіональні типажі та архітектурні пам’ятки, зібрав близько 3 тис. українознавчих видань. Тримаючи цю динамічну лінію, музей за час незалежного існування подвоїв кількість експонатів – без державних коштів. Утім, для нього пріоритетом є не консервація цінностей, а актуалізація ідеї. Тому Центр працює як інтерактивний простір, розвиваючи освітні, наукові, мистецькі, навчальні та просвітницькі напрямки. Взявши за мету організаційні зміни й лідерство у своїй сфері, він має всі шанси стати інноваційним громадським форумом європейського рівня. Досягнення останнього п’ятиріччя – гран-прі Міжнародного форуму видавців за музейні видання, найкращий музейний сайт України й піонерство серед українських музеїв на Google Art – свідчать про твердість його наміру.
У 1962 році Іван Гончар писав у свій щоденник: «Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об’їдають його, зневажають його, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі». Нині музей Івана Гончара дає можливість повернутися у дім, який ми втратили. Гармонія панує тут і завдяки мистецтву, й завдяки людям. «На народних картинах 30-х років, створених у катастрофічний для українців час, ви не побачите страждань. Це і є справжня сила духу, що править нам за приклад, – розповідає син фундатора, генеральний директор музею Петро Гончар. – Хочеш любові – люби, хочеш щирості – будь щирим, хочеш щедрості – будь щедрим».