Як і більшість музейних колекцій в Україні, ті, що складалися з артефактів одного художника й творили простори меморіальні, після лютого 2022 року здебільшого перемістили до сховищ, оголивши стіни й стенди. Кожен музейний колектив мусив за останні два роки адаптуватися до того факту, що треба нагадувати про творчий доробок митця чи мисткині без можливості представляти його оригіналами. Стратегії виробили різні: хтось розгортав тимчасові експозиції з тематичними добірками, хтось проводив окремі події з документальним / віртуальним / лекційним супроводом, хтось вирішив зацифрувати колекцію. А хтось просто зачинив експозиційний простір для відвідувачів.
У кварталі, де минулого тижня відкрили Музей Патика, кількість меморіальних музеїв, напевно, найбільша, якщо порівняти як з іншими частинами Львова, так і з обласними центрами нашої країни. Поблизу Святоюрської гори, здавалось, витворилося якесь окреме мистецьке середовище, пов’язане з пам’яттю про спадок художників XX століття. Олекса Новаківський, Олена Кульчицька, Леопольд Левицький. Саме в їхніх музеях можна було би побачити, як творився український варіант європейського модернізму. Візуальний, а отже, й інтелектуальний опір агресивним владним приписам. Доброю, хоча й доволі ризикованою ідеєю (і не лише в контексті майже щоденних повітряних тривог) видавалося швидке відкриття саме в цьому кварталі ще одного музею зі спадком ще одного визначного модерніста.
Мало не написала «меморіального», однак те, яким побачила на вулиці Матейка, 4, прочинений для відвідувачів Музей Патика, є перпендикулярним до типу підрадянської ідеї музеєфікації пам’яті, що залишилася нам у спадок від XX століття.
Почнімо з того, що частину вілли Потуліцьких-Пінінського, яку наприкінці ХІХ століття звела фірма Івана Левинського, команда розробників концепції музею вирішила відтворити, а не залишити в тому стані, який міг бачити за життя митець. Вирішено зчистити весь шлак підрадянської епохи, що в’їдався в стіни, дерев’яні сходи й паркет, керамічну плитку й вітражі, забрати це все, щоб відкрити колористичну й фактурну ошатність пишного входу. Здійснити це за три місяці до оголошеного відкриття паралельно з упорядкуванням експозиції, роботою над буклетом і мерчем, звісно, ризиковано. Бо дуже вже нагадує радянську «штурмівщину», яку так полюбляла влаштовувати під конкретні святкові дати епоха «розвиненого соціалізму».
Однак команда, яку запросили музейники, — куратор експозиційного простору Павло Гудімов, майбутні музейники, розробники айдентики, дизайнери, фахівці реставраційної фірми KARP Restorer з консультаціями Володимира Костирка, — здійснювала реставраційні й консерваційні, оздоблювальні й дизайнерські роботи майже інтенсивно. І надзвичайно ефектно. Зокрема, за допомогою новітніх технологій чищення поверхонь спеціальним лазерним пристроєм, допасовування зниклих елементів після вивчення креслень і фото, доречного тонування. Тож відвідувачі бачать естетичну історію будинку, у якому Володимир Патик не жив, яку не фіксував у творчості, та саме її відновлений вигляд парадоксально тлумачить, чому митець так страждав від краєвиду підрадянського міста.
Пані Романна-Василина, як спадкоємиця, 2023 року подарувала народу України сто творів, а також архівні фото й особисті речі митця, більша частина яких увійшла до кількох експозиційних кімнат музею загальною площею близько 200 м2. Твори вміщено не за хронологічним принципом, а радше як тематичні розповіді про головні теми й жанри, що хвилювали художника впродовж життя. Є тут і відомі, майже хрестоматійні вже картини, є і великі несподіванки, як-от графічні композиції, які ще мають бути осмислені в контексті львівської графічної школи другої половини XX століття. Однією з найцікавіших є, так би мовити, фінальна кімната музею — майстерня / студія / робітня митця. Це не імітація якоїсь із тих, якими він користався за життя, а метафорично відтворена їхня атмосфера: бачимо ширму й манекен за нею, палітру з пензлями, блокнотами, фарбами й патичками у вітрині, креденс із керамікою, стільці, розлогі інформаційні стенди й твори, твори, твори. Усі стіни використано для шпалерної розвіски творів, тому сама тіснота зображень і предметів стає протестом проти того, що немає вікон. Затисненість цього простору на противагу іншим кімнатам сприймається як метафора того, у якій просторовій і світовій обмеженості жив значну частину життя Патик. Вхід до музею просторий, елегантний, простір для вільного руху вгору — і майже клітка, чиї обмеження митець роками пробиває своїми творами з панівним чорним контуром. Скульптурний портрет митця авторства Ярослава Мотики — також тут, розміщений на рівні грудей відвідувачів, підсвічений так, щоб його барва слонової кістки не відблискувала, а манила до себе. Як клавіші рояля.
Музична тема також є в інших кімнатах, з великими вікнами або без них. Джазова імпровізація на естрадній сцені та в кафе, мелодія зі свищика біля свічника-трійці на підвіконні львівського помешкання, гітара, що лежить з іншими речами для відпочинку на пляжі, — бачимо їх на полотнах і в малюнках, підсвічених доладно за допомогою сучасної світлової системи в контрасті із сірими, як мокрий асфальт, стінами. Той самий, який масово укладали в 1960–1970-х роках, зриваючи стару бруківку міста, заливаючи шляхи й стежки сіл, ламаючи крила млинам-вітрякам.
Не лише експозиція — увесь музей команда побудувала на контрастах, на гостроті протиставлень, на кутастості й емоційній різкості візуальної мови митця. У відвідувачів є можливість оглядати кімнати, читати об’ємистий буклет або попросити ввімкнути візуальний мапінг і продивитися ще одну версію оповіді про конкретні твори й узагальнені теми Патика. У такий спосіб поєднано три століття: простір вілли ХІХ століття, несамовиту енергію модерніста XX століття, технологічно-коректні візуальні акценти XXI століття.
Уперше за останні 30 років, після того як Борис Возницький здійснив свою мрію і створив 1996 року Музей барокової скульптури Йогана Георга Пінзеля, у Львові знову відкрили музей, присвячений художнику. У часи російсько-української війни цим простором нагадали, яку нещадну агресію щодо національного спадку влаштували українцям у XX столітті. І який персональний спротив десятиліттями своєю творчістю провадив Володимир Патик. Щоб у божевільній нарузі влади — стеження, допитів, ідеологічних приписів — щоденно відстоювати себе з правдивою емоцією на обличчі, підсвіченому мертвотною епохою.
Аж раптом і станеться так, що ця подія зрушить зміни в тих музеях (і меморіальних також), що зараз не наважуються відкритися для глядачів, підняти експонати зі сховищ для оновлення експозицій? Якби, якби ж енергія творення перемогла й цей страх, бо непереможна та нація, яка відкриває музеї під час війни.