Байдуже, хто був до нього: гордовитий Краків, помпезний Будапешт чи затишна Прага. Санкт-Петербург витончено мучить тебе, маніпулює твоїми думками, примушує захоплюватися собою і поклонятися.
Враження від імперської екс-столиці, мегаполісу з п'ятимільйонним населенням – неоднозначні. З одного боку, "прилизана" краса майже п’ятикілометрового Невського проспекту, забудованого "під лінійку" трьохповерховими будівлями (вище імператорської резиденції не можна було!), з грандіозними Казанським та Святокатерининським соборами, величний Зимовий та ще декілька десятків інших палаців, з протилежного – певна непривітність та пихатість тих, хто вважає себе корінним населенням.
Безліч каналів Неви, Мойки та Фонтанки, різнобарвні мости через них, що мали б створювати сонячний затишок Венеції, і постійні сльозливі дощі з молочними туманами, що нагадують Лондон.
Галасливі, по-дитячому захоплені натовпи іноземних туристів – фіннів, французів, китайців, німців – і мовчазні, з серйозними обличчями пасажири тролейбусів та маршруток.
Просторі, широкі вулиці та страхітливі, чорні, наче у морзі чи крематорії, додаткові двері на перонах підземних станцій метрополітену (захист від повеней – Ред.), які впускають і випускають людей з вагонів потягу.
Туристичний день міста розпочинається не раніше десятої ранку з вивозу на Невський проспект візочків з морозивом та напоями. Їх розставляють по обидва боки вулиці через кожні 100-200 метрів. Продавці розкривають універсальні парасолі і чекають на перших покупців. Ті не баряться. Від Гостинного двору від’їжджають екскурсійні автобуси до Петергофу, Царського села, Петропавлівської фортеці, Кронштадту тощо.
“Зараз не так багато народу. Ще не сезон. У червні почнеться катавасія. Тепер тут ті, хто не зрозумів, коли краще сюди навідуватися, або зальотні”, – ділиться своїм досвідом з розпізнавання туристів Ольга. Вона торгує хот-догами та шоколадними батончиками. Вистоює по 8-9 годин щодня у будь-яку погоду.
А з погодою тут, як сказав би мій дідусь Микола, без ста грамів не розберешся. То морозно, то сонце припікає. Дощ мочить, вітер сушить. Якби не назва міста чоловічого роду, то я б давно засоціювала його з вередливою, манірною панянкою, котра сама не знає, чого хоче! Навіть вологий, морський клімат, зумовлений близкістю Балтійського моря, – не виправдання. Побували б у шкурі мандрівників, нав'ючених торбами з додатковим одягом, плащами з клейонки та парасолями, або просто намерзлись без цього всього (я потрапила в другу категорію), теж би обурювалися!
"Офіційне" ж закриття трудового дня – найближче за часом (орієнтовно півперша-півдруга година ночі) розведення мостів. Тоді Санкт-Петербург, немов актор після психологічно напруженої вистави, дозволяє собі “розслабитися”. Поливні машини змивають з бруківки та тротуарів пилюку, лякають запізнілих перехожих струменями холодної води, яка у світлі ліхтарів б’є з шлангів золотистими жмутками. “Аборигени”виводять на прогулянку своїх чотирилапих улюбленців.
На набережній ріки Фонтанки, що впадає у Неву – Аліна, господарка двох кремових гончих, Єлизавети та Річарда. Щоночі вона виходить з собаками на променад саме сюди. Каже, тут їм особливо подобається. “Незабаром до нас ще приєднаються Цезар і Антуанетта. Чомусь сьогодні затримуються”, – розповідає дівчина.
Через кілька хвилин з-за повороту показуються мордочки шарпея і такси, повідки, а потім і господарі тварин. У кожного в руках целофановий пакетик і рукавичка – для індивідуального прибирання екскрементів за своїми улюбленцями.
Різношерста компанія проходить повз памятник Чижику-Пижику і йде в напрямку Марсового поля.
“Чи рада я, що 6 років тому переїхала сюди?”, – перепитує Людмила Ліхідська. “Тут більше можливостей, тут красиво. Мінуси? Тут велика конкуренція, тут занадто красиво”.
Вона працює оператором в одному із поштових відділень Санкт-Петербурга. Батьки її з Полтавщини. Виросла ж у Ленінградській області – так цей регіон навколо Санкт-Петербурга називається й досі. Зараз разом із чоловіком і ще п'ятьма сім'ями мешкає в комунальній квартирі з височенною стелею і товстими стінами неподалік набережної Неви.
Майже щовечора у літній сезон після роботи ходить дивитися на розвід мостів – Троїцького та Літєйного. Вони розташовані неподалік один одного, а будинок пані Людмили стоїть між ними. “Тепер це більше для туристів атракціон, а колись справді для проходу кораблів підіймали”, – говорить вона.
Аляксандр Фролов і Аляксєй Радченко, студенти-хіміки з Білорусі, бачать розвід мостів вперше . У Петербург приїхала на наукову конференцію. “Ми думали, їх повністю розводять. На листівках ж намальовано!” – розчаровано каже Аляксандр, дивлячись, як непомітні для неозброєного ока механізми підіймають у нічне небо частину мосту. Декілька автомобілів, які не встигли на Літєйний, розвертаються і поспішають на інший, поки ще не піднятий міст.
“Не розумію, як тут люди живуть. Не місто, а музей,”– дивується Аляксєй. Санкт-Петербург займає п’яте місце серед найгамірніших мегаполісів світу, поступаючись лише Москві, Афінам і Парижу.
Та й взагалі префікс “най” – те, що постійно супроводжує Пітер (як називають його у народі). Найелегантніший, найкрасивіший, найкультурніший (замість реклами бутіків, мобільників та парфум, якими рясніє наш Хрещатик, на Невському – театральні афіші, анонси вистав, акції на кшталт “Книгу –у кожні руки”), найбільше місто-не столиця у Європі, найчастіше змінювана назва… Першочергова – Санкт-Петербург, у 1914 році – Петроград, ще через десятиліття – Ленінград, у 1991-му – повернення історичного імені.