Ми робимо з дитиною домашнє завдання з предмета, що називається «Навколишній світ». «У якій країні ти живеш?», «Які народи населяють твою державу?» — ніби звичайні запитання, але тільки у визнаній державі. Тому я зітхаю: «Пиши «ЛНР». У російських підручниках, за якими ми навчаємося, немає жодної згадки про Україну. Звісно, останнє, про що думав укладач тих підручників, то це про нас із нашим невизнаним юридичним статусом. Усі запитання в робочих зошитах для другого класу передбачають відповідь «Росія»: склеїти з кольорового паперу російський триколор, описати Росію тощо. Сподіваюся лише, що вчитель на уроці знайде якийсь вихід із складної ситуації.
Так, навчання в Луганську скрізь, на всіх рівнях, відбувається за російськими стандартами. Ви не побачите українських підручників чи згадок про українське минуле. Якщо в 1990-х роках з’явилася мода на рушники й портрети Шевченка в класах, то зараз ви нічого такого не застанете. Спочатку вчителі ще зберігали українські книжки — здати їх на макулатуру не піднімалася рука, але потім вони зрозуміли, що берегти такі артефакти українського минулого просто небезпечно. Найрозумніші дотримуються нейтралітету: жодних політичних згадок на стінах і книжкових полицях, але ж навчальні програми залишаються російськими, та й книжки — з російської «гуманітарки».
Читайте також: Навчання на власний розсуд
Шкільну середню освіту вважають важкою. Справді, темп засвоєння знань чомусь дуже швидкий. Якщо пройтися програмою, то у школі ніби готують майбутніх студентів МДІМВ. Звичайно, усі освітні заклади мають неофіційні рейтинги серед батьків: «дорога» чи «дешева» школа; та, у якій навчають, і та, у якій просто вручать атестат без знань. І як на будь-яку їжу чи одяг, на різні навчальні заклади також є свій попит. Хтось обирає школу неподалік дому, хтось — охайнішу ззовні, а хтось — школу без вимог до рівня знань, бо впевнений, що дитина потім усе одно вступить до місцевого вишу, до якого зараз беруть усіх охочих. Хтось розмірковує, що головне — безпека та спокій дитини, а хтось дбає про знання. Умовно рейтинг шкіл розділився на «школи із знаннями» і «прості» середні школи. До перших належать дві лінгвістичні гімназії в Луганську, школа «Інтелект» (колишня №42) та «Нове покоління». Десь там у батьківську рейтингу є і школа №17, яка практикує окреме навчання для дівчат і хлопців та постійно займає перші місця в «республіканських» олімпіадах. Школа №1 у центральній частині Луганська вже давно стала закладом для дітей заможних батьків. Там недешево, але близько до дому — звісно, для тих, хто живе в центрі.
До лінгвістичних шкіл потрапити непросто: передбачено вступні тести й підготовку перед школою. Але все це і близько не схоже на корупційну схему, що побутувала перед війною, коли директор брав із батьків по $100 за місце дитини у класі. Тоді розігрували окрему виставу, коли дитина нібито не потрапила у списки через низький рівень знань і батьки йшли «домовлятися» з директором віч-на-віч. Зараз до цих шкіл беруть майже всіх. Інше питання, чи витримає там дитина, бо вчитися в них завжди було важко. І недешево. Хоча «внесків» за вступ нині не беруть, проте доводиться постійно віддавати чималі суми на ремонт школи, на ремонт класу, на обов’язковий телевізор на стіну, на принтер тощо. Ще одна стаття витрат — придбання робочих зошитів до російських підручників за власний кошт. Для Росії 200 карбованців за кольоровий зошит — дрібниця, а в умовах «ЛНРівської» скрути такі витрати відчутні, бо зошити доводиться купувати кілька разів на рік.
Читайте також: Вирватися за колючий дріт
До того ж у школах дуже поширені додаткові платні заняття, які вчителі пропонують як неофіційну додаткову послугу. Наприклад, з учнями молодших класів вони виконують домашні завдання, допомагаючи надолужити те, що дитина не встигла засвоїти на уроці. Цьогоріч з’явилася нова послуга — не ставити дитині пропуск. Бо тепер навіть за один пропущений день вимагають медичну довідку, тому багатьом батькам простіше «домовитися» з учителем. Іще одна неофіційна комерційна послуга — додаткові години української мови. Із цього навчального року українську мову в Луганську перестали вивчати взагалі, а вчителів української зобов’язали перекваліфікуватися на вчителів російської. Проте батьки тишком шукають будь-яких можливостей, щоб не дати дитині забути українську мову й забезпечити їй можливість потім вступити до українського вишу. І вже зовсім потаємна практика — паралельне навчання у двох школах: у звичайній «ЛНРівській» і дистанційно — в українській. Про таке абикому не розповідають, але саме такі батьки виявляють найбільшу далекоглядність.
Узагалі, імідж бідного вчителя — уже швидше міф. Бідним може бути лише молодий учитель, але ж більшість педагогів — глибокі пенсіонери, які отримують по дві пенсії (українську й «республіканську»), зарплату, надають платні послуги учням класу та ще й отримують уже звичні конверти із грошима на кожне свято. До того ж гроші «від усього класу» й окремо гроші від батьків, які оплачують особливу увагу до своєї дитини. Оці конвертики — штучка з місцевої моди. Гроші дарують не лише щоб підтримати «бідного вчителя», а й тому, що в «республіці» триває боротьба з корупцією, а отже, усі уникають цінних подарунків і великих букетів.
У звичайних школах ситуація трохи інакша: там батьки віддячують за те, щоб дитину просто не чіпали. Так вони ніби просять дати їй досидіти до 11 класу, щоб потім уже якось домовитися про атестат із директором. У знайомій родині бабуся регулярно вітає вчителя з усіма святами просто тому, що дитина живе без батьків, які десь влаштовують особисте життя, а вчитель заплющує очі на те, що дитина роками не бачить власних тата й маму. Це теж ознака часу: покинуті діти, які живуть із бабусями, поки їхні батьки шукають свого щастя закордоном або в Росії.
Читайте також: «Оптимізація» освіти в «ЛНР»
До речі, між школами точиться запекла боротьба за учнів. Відколи моїй дитині виповнилося чотири роки, до нас почали вчащати представники найближчої школи, вмовляючи віддати дитину саме до них: мовляв, школа близько, є безліч гуртків, учителі з досвідом. Аргументом було й те, що всі сусідські діти обрали саме цю школу і що ми можемо поцікавитися їхньою думкою. Але найбільше здивувало, коли після закінчення першого класу до нас прийшли й почали розпитувати, чи не хочемо ми змінити свою школу на іншу. Я тоді зрозуміла, що тепер до нас ходитимуть щоліта.
Загалом у школах «республіки» багато чого відбувається просто для галочки в межах симуляції виховного процесу. Організовують безліч заходів і змагань — як данину місцевій моді на «патріотичне» виховання. Але насправді найвразливішою в усій оцій невизначеності залишається дитина, для якої війна стала реальністю й нормою життя.