Перші школи в історії з’явилися в Шумері щонайменше 5 тис. років тому. Навчання в них полягало в заучуванні й переписуванні релігійних і дидактичних текстів. Відтоді такий підхід загалом зберігався протягом багатьох століть, а в радянській школі, націленій на виховання слухняних «строітєлєй комунізму», був доведений до абсолюту: дитина повинна прийти до школи, вислухати урок, повернутися додому й зазубрити отриману інформацію (правила, теореми тощо). Найбільша проблема такого «муштрового» навчання полягає в тому, що інформації дуже багато, вона викладена дорослою казенною мовою, а отже, заскладна для учня і нецікава ні за змістом, ні за формою. Нічого дивного, що процес навчання для дитини перетворюється на тяжкий обов’язок, який треба якось відбути й швидко забути. Українська школа не відійшла від радянських педагогічних традицій, а тому не готова не лише до сучасного навчання дітей, а й до тих викликів, які стоять перед школою в розвинених і багатших країнах.
Усвідомити виклики української школи
Життя дітей в Україні ХХІ століття кардинально відрізняється від дитинства їхніх учителів і батьків. Воно насичене масою найрізноманітнішої ігрової та пізнавальної інформації (лише епопея з покемонами чого варта!). Проте деякі українські шкільні підручники неможливо і не варто читати. Може, тому, що вони, як сказав хтось із фахівців, написані й оформлені ніби для сільських дітей ХІХ століття. Важко повірити в критичний підхід при виборі авторів і в те, що традиційні українські корупція та кумівство оминули царину освіти.
При цьому знання, здобуті дітьми в українській школі, далебі, не відкривають перед ними шляхи для подальшої успішної кар’єри в дорослому житті. Адже нинішня українська еліта сформована за якою завгодно ознакою, але тільки не за критеріями освіти й інтелекту. А жоден із наших гордих (і часом досить дорогих) українських вишів не значиться в топ-100 вищих навчальних закладів світу. Станом на 2015 рік там є 51 американський виш, 9 британських, по 4 французьких, німецьких, канадських, нідерландських, японських, швейцарських, австралійських, 3 шведських, по 2 данських та ізраїльських, 1 фінський і навіть 1 російський університет (№ 86 — МДУ ім. Ломоносова).
Окреме питання — наші шкільні вчителі. Складно знайти менш престижну роботу в Україні. Хто може засуджувати шкільних вчителів, які отримують зарплату 3–5 тис. грн за місяць і зацікавлені приватним репетиторством, перекладами або будь-яким іншим заробітком? Якого навчання можна очікувати від погано підготовлених і немотивованих людей? І як діти повинні ставитися до таких вчителів та здобутих від них знань?
На щастя, новий міністр освіти України Лілія Гриневич прекрасно усвідомлює всі ці проблеми. Вона говорить про знаннєву кризу в українській школі, про те, що в дітей треба формувати навички критичного мислення та ключові компетентності, необхідні сучасній людині в ХХІ столітті. Нарешті у галузі освіти на найвищому рівні заговорили про раціоналізацію навчального процесу, функціональність шкільних знань, оптимізацію мережі шкіл та залучення до вчительського корпусу найкращих фахівців.
І це чудово. Але недостатньо. Тому що в нас дуже мало часу.
Читайте також: Те, що з нами завжди
Встигнути — значить вижити
Звичний для нас світ змінюється. Системи нашої епохи — адміністративна, фінансова, соціальна, екологічна, енергетична, демографічна, навіть сексуально-рольова — опиняються в кризі. Елвін Тоффлер написав про це ще минулого століття в книжці «Третя хвиля»: «Системи Другої хвилі (тобто «індустріальної епохи». — В. П.) перебувають у кризі. Криза проявляється в системі соціального забезпечення. Кризу переживає система поштового зв’язку. Криза охопила систему шкільної освіти. Криза в системах охорони здоров’я. Криза в системах міського господарства. Криза в міжнародній фінансовій системі. Криза в національному питанні. Вся система Другої хвилі в цілому перебуває у кризі».
Ця тотальна, всеохопна криза зовсім не означає кінця нашої цивілізації. Ми просто переходимо в нову епоху, що не є глобальною катастрофою для людства. Перехід нелегкий, бо зазнають кардинальної ломки державні та соціальні інститути, що здаються непорушними.
На наших очах відмирає стара «індустріальна» економічна модель, а разом із нею і концепція «ієрархічної» держави на базі представницької влади, створена два з половиною століття тому. Деякі автори прямо пишуть про те, що нова реальність являтиме собою «ексіпнократію» («владу розумних»).
Оці «розумники» вже зараз усе більше прибирають до рук національне багатство розвинених країн. Френсіс Фукуяма: «Нерівність існувала завжди як результат природних відмінностей у таланті й характері. Але сьогоднішній технологічний світ безмірно гіперболізує ці відмінності. В аграрному суспільстві XIX століття у людей з хорошими математичними навичками не було великих можливостей отримати вигоду зі свого таланту. Сьогодні вони можуть стати фінансовими чарівниками або інженерами-програмістами й забрати набагато більші частки національного багатства».
Інтелект та освіта, інформація й технології — ось перепустка до «золотого мільярда» завтрашнього дня. Прірва між «розумними» і «невігласами» стане нездоланною: відставши раз, її вже ніколи не здолати. Світ давно розділився на «джерела» і «вигодонабувачів», проте сьогодні ще є шанс перейти з однієї категорії в іншу, а вже в найближчому майбутньому його не буде.
Лік іде на роки. Нам ще цілком під силу зробити стрибок і опинитися у світі третьої й четвертої індустріальних революцій. Чудові приклади модернізації нам дають маленький Сінгапур і «картопляна» Ірландія. Практика свідчить: ніщо не є нездоланними перешкодами для успішного розвитку, але потрібні політична воля, суспільний запит і здоровий глузд еліти. І вирішальну роль відіграє система освіти — та, яка формує розумну, здорову й освічену молодь.
Читайте також: Елітне дзеркало
Де вихід?
Діти вміють наполегливо досягати поставлених цілей, якщо хочуть цього. І добре вивчають те, що їх справді цікавить. Отже, їх треба просто зацікавити. То, може, варто переглянути способи та принципи шкільного навчання, щоб воно стало більш цікавим, захопливим процесом? Щоб навчання ґрунтувалося не на зубрінні, а на розумінні, щоб розвивало кмітливість і творче начало, стало захопливою грою з усіма її жанровими законами: «левелами» успішності, змагальністю, непередбачуваними поворотами сюжету, переможним фіналом. Зрозуміло, що це організувати на порядок складніше, ніж сьогоднішнє зубріння, проте творче навчання є набагато ефективнішим.
Чому діти в класі різні, а навчальні програми однакові? Чому левову частку вивченого в школі людина потім ніколи не використовує в житті? Чи можна за допомогою тестування вже після початкової школи розділяти дітей на спеціалізовані потоки («гуманітарії», «природознавці», «лінгвісти» тощо) і диференціювати програми за рівнями складності? Чому б не потурбуватися про підготовку дитини до дорослого життя — давати знання про принципи функціонування держави, ринку, бізнесу, соціуму? Навчати не лише захисту своїх прав, а й відповідальності за порушення прав інших? Вибору професії та взаємовідносин із роботодавцем, особливостей психології взаємодії статей тощо? А для реальності всіх наших побажань школі привести зарплати вчителів у відповідність до тих вимог, яке ставить перед ними суспільство. І посилити критерії відбору студентів педагогічних вишів. Зрештою, як казав Бісмарк, об’єднану Німеччину створив не солдат, а гімназійний учитель. І Україна завтрашнього дня теж народиться не за столами переговорів політиків, не в трубах газопроводів і не в окопах воєнних конфліктів, а за шкільними партами. Учитель — це має звучати гордо. А не сумно, як сьогодні.
Якщо ви хочете реформувати якусь галузь, то немає потреби «винаходити велосипед»: світ сповнений апробованих прикладів, необхідно лише вибрати той, що вам підходить найкраще. Це стосується всього: економіки, соціальної сфери, армії, освіти, банківської справи, медицини… І якщо реформи не відбуваються, то лише через небажання або нездатність відповідальних за це людей.
У галузі освіти повно підходів — від анскулінгу (позашкільного навчання) до шведської системи і від Монтессорі до Вальдорфа. Вибирай і використовуй. Більшість із них поєднують закладені в їхній основі принципи індивідуалізму, творчості, свободи та раціоналізму. Якраз того, що рухає вперед сьогоднішню цивілізацію і чого так не вистачає ні нашій освіті, ні нашому суспільству. Сьогоднішня українська система освіти вийшла з радянської, яка, по суті, була російською освітньою системою, а та, своєю чергою, прусською.
А от у шведській системі освіти концепція open spaсe стала логічним продовженням реформи освіти 1990-х. Нашим «училок» вона має здаватися страшною єрессю: вільне переміщення школярів у відкритому просторі школи замість класних кімнат; групи по 5–7 осіб із предметною спеціалізацією замість загальної освітньої програми; ноутбук замість підручників і зошитів. Особлива увага до англійської та комп’ютера, а також до вміння комунікувати із зовнішнім світом, розуміти принципи свободи й демократії.
І це дуже правильно. В Україні ж незалежно від рівня IQ та спеціалізації учня він повинен максимально займатися чотирма речами: спортом, іноземною мовою, комп’ютером і вивченням своїх прав і свобод. Нам потрібна міцна, енергійна, здорова молодь, розумна, освічена, добре інтегрована до світової спільноти й готова захищати свої громадянські права. А для цього необхідні розумні, добре освічені вчителі з широким світоглядом і високим, солідним соціальним статусом. Вони мають бути прикладом для учнів, а не паріями бюджету, як зараз.
Крім того, нам потрібне ще дещо.
Читайте також: Як не програти битву при Садовій
IQ як шанс на майбутнє
IQ — це коефіцієнт інтелекту людини. Вважається, що приблизно 20% людей мають нижчий за середній інтелект (75–90); 50% — середній рівень (90–110); 20% — вищий за середній (110–125); 10% — високий (вищий за 125). Вважається також, що рівень інтелекту на 80% є вродженою характеристикою і на 20% закладається вихованням.
Які ж реальні можливості дає людині її рівень IQ? Дорослі люди, IQ яких вищий за 125, придатні до будь-якої роботи й можуть самостійно набувати нові навички; вони здатні ефективно керувати іншими людьми й мають стратегічне мислення, що дає змогу побачити всю проблему цілком. Люди з IQ від 90 до 110 легко піддаються опануванню багатьох професій, однак не годяться для робіт високопрофесійного та керівного рівня. Люди, IQ яких нижчий за 75, практично не піддаються професійному навчанню.
Між середнім рівнем інтелекту населення та процвітанням країни є прямий зв’язок. Це співвідношення вперше описали ще 2002 року в книжці «IQ and the Wealth of Nations» психолог Річард Лінн і політолог Тату Ванханен. Автори вважають, що відмінності в національному доході (ВВП на особу) корелюють із різницею в середньому національному коефіцієнті інтелекту (IQ). Просто кажучи, що вищий рівень IQ народу, то багатше цей народ живе.
Отже, рівень IQ населення країни є одним із важливих критеріїв її успіху (як і рівень освіти). Однак проблема полягає в тому, що «занадто розумні» (з рівнем IQ понад 125), які становлять до 10% населення, з давніх-давен були пригнобленою меншістю — «розумників» завжди не любили. Пік «розумникофобії» припав на Середньовіччя. Каспар Бруер у своїй книжці «Skidding» (1974) аналізує проблему нищення «розумників» і говорить навіть про «культ недоумства»: «Індивід, схильний до інтелектуальної діяльності, або прямував до монастиря, де ймовірність породження ним потомства була вкрай низькою, або в силу свого потягу до знань і схильності до гумору набував репутації неблагонадійного. Такий індивід із високою ймовірністю знищувався під час чергової кампанії з боротьби із єрессю».
У Новий час страчувати стали менше й розумники почали «накопичуватися». Однак їх, як і раніше, не любили й карали — чи то за небезпечні ідеї, то чи за неполіткоректні концепції.
Особливо трагічно з «розумниками» склалося в Україні, де до всього проявилися ще й місцеві реалії. Українці не раз практично повністю втрачали свою еліту (тобто людей, що мають у середньому вищий рівень IQ, ніж решта населення). Перший раз це сталося, коли в Речі Посполитій (створеній 1569 року) українська шляхта масово полонізувалася, щоб уникнути утисків і володіти всім комплексом прав та привілеїв, що були притаманні польській католицькій аристократії. Усі ці знамениті Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Святополк-Четвертинські та Сангушки, що склали славу і могутність Корони Польської, були за походженням «природними русинами» (тобто українцями).
Початок XVII століття позначений появою нової еліти українського народу — «козацтва», яке підхопило національно-патріотичний прапор, що випав із рук української шляхти. Аж до остаточного поглинання України Російською імперією українське козацтво чесно несло на собі тягар відповідальності за свій народ у політичному, військовому, економічному та інтелектуальному вимірах. Однак невдовзі козацька старшина стала російським дворянством і численні Апостоли, Безбородьки, Бонч-Бруєвичі, Вронські, Гудовичі, Значко-Яворські, Капністи, Кочубеї, Крижанівські, Лизогуби, Милорадовичі, Островські, Паскевичі, Розумовські, Родзянки, Скоропадські, Тарновські, Ханенки, Чайковські та Яновські — ті, хто потім будував і захищав Імперію, — були за походженням українцями.
Вдруге втративши національну еліту, український народ чи не півстоліття перебував у психологічній і культурній «комі». Аж доки в середині XIX століття не з’являються народники, хлопомани, різночинці — просвітителі й будителі. Кирило-Мефодіївське братство було першим організаційним проявом політичної активності цієї нової еліти, а Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров — першими її «володарями умів», які розгорнули культурно-просвітницьку роботу.
Робота ця, попри колоніальне становище України, дала певні результати: наслідком її стали і IV Універсал Центральної Ради, і перший президент Грушевський, і Українська Держава Скоропадського, і героїзм та трагедія захисників УНР і ЗУНР. Але левова частка нової — вже третьої — хвилі еліти на зламі XIX і XX століть лишила національний табір і приєдналася до імперців або інтернаціоналістів-революціонерів.
Тож із встановленням радянської влади українську еліту — ще слабку і невпливову — очікувала сумна доля: хтось перейшов на службу до нової влади, а решта або померли, або втекли. А в радянські часи була проведена безжальна селекція паростків нової української еліти, яку жахливо виснажений репресіями й колоніальним тиском український народ усе-таки примудрявся народжувати на світ. Виживали лише «інтернаціоналісти».
Та й сьогодні з країни масово емігрують передусім «розумники» — ті, кому «більше за інших треба» і хто розраховує реалізувати себе за кордоном.
У результаті шар людей із високим IQ (які, власне, є єдиною нашою надією на гідне майбутнє) в Україні вкрай тонкий, на межі зникнення. Ми країна інтелектуального лиха. А це загрожує нам консервацією «сировинного» статусу й національною катастрофою, бо «сировинні» держави в постіндустріальну епоху все більше втрачатимуть вплив, пограбовані «золотим мільярдом».
В Україні протягом довгого часу відбувається найжорстокіший IQ-цид. Подивіться на людей, які претендують на місце в еліті країни. Нечисленні розумні розчиняються в масі обмежених, неосвічених і просто тупих суб’єктів.
Питання IQ у проблематиці української шкільної освіти є таким важливим тому, що правильна освіта не тільки дасть змогу розвинути ті 20% IQ-потенціалу, які залежать від середовища, а не від генів, а й створить механізм пошуку та підтримки здібних дітей з усіх верств суспільства. Хто знає, скільки потенційних самородків зараз торгує на ринках або кладе плитку? Саме культ освіти допоміг би витягти найкращі мізки країни з тієї тіні, у якій вони перебувають, із того сну розуму, куди вони занурені в ситуації, коли найзатребуванішими талантами в країні є нахабство й безпринципність, а не розум і професіоналізм.
Читайте також: Корисна бездіяльність
Мабуть, Україна також мусить розробити власну програму стимулювання підвищення загального рівня IQ населення: через спеціальні навчальні програми для здібних дітей, державні стипендії і гранти на навчання в найкращих вітчизняних та зарубіжних навчальних закладах тощо. А чому б не ввести певний рівень IQ до числа обов’язкових вимог для претендентів на керівні посади в державі й кандидатів у депутати? Неможливо? Іспити на відповідність обійманій посаді існували ще для чиновників у Стародавньому Китаї. Сьогодні така програма є в Сінгапурі.
Оскільки від генів залежить лише 80% здібностей, а 20% — від середовища, мають бути створені умови для розвитку інтелекту дітей. Високий IQ має стати головним способом зробити кар’єру, найефективнішим і прямим соціальним ліфтом.
Це зовсім не міф. Це цілком можливо і досяжно. Наприклад, вельми схожа система існує в низці країн Південно-Східної Азії. Не вірите? Південна Корея посідає перше місце на планеті за якістю системи освіти (за рейтингом Pearson за 2014 рік), слідом за нею в першій п’ятірці йдуть Японія, Сінгапур, Гонконг. На п’ятій сходинці представник скандинавської концепції освіти — Фінляндія.
Чудовим прикладом може слугувати й система освіти нашої сусідки Польщі, яка посідає десяте місце у світі й четверте в Європі за рейтингом Pearson завдяки вдалій організації початкової та середньої шкільної освіти.
Нам слід зрозуміти, що ми не зможемо за помахом чарівної палички вмить скасувати сервітивне суспільство. Але ми можемо максимально підвищувати конкурентоспроможність нашої країни: що розумнішим та освіченішим буде наш народ, то успішнішою, сильнішою й багатшою буде наша держава. Виробництво пшениці та соняшнику, заліза і марганцю — справа хороша, але так ми ніколи не станемо багатими. Сьогодні існує межа між багатими й бідними країнами: одні евфемістично називаються «розвиненими», а другі — «такими, що розвиваються; одні виробляють продукцію високої переробки (а то й зовсім щось нематеріальне, як-от ідеї, концепції, технології, послуги, смаки, тренди), а другі — щось просте й примітивне (викопна сировина, масова агропродукція, промислове виробництво). І ці другі в такому форматі ніколи не стануть багатими.
Тому як не крути, а без ефективної сучасної освіти нам кінець.
Не кажучи вже про ті переваги культу інтелекту в країні, про які нагадує тест Ейхмана: що вищий середній рівень IQ народу, то менші шанси встановлення тоталітарного режиму. Мабуть, саме тому будь-який диктатор починає свої репресії саме з мислячої частини народу. Бо тупі не бунтують, принаймні не бунтують без розумних. Нам усім слід засвоїти, що високий IQ народу не лише гарантує країні процвітання, а й майже завжди захищає її від загрози диктатури, тоталітаризму, репресій проти інакомислячих і меншин.
Настають нові часи. Мінливий світ стоїть на порозі змін. Хай там яким буде завтра, зрозуміло, що в ціні будуть мізки. І що далі, то більше.