Восени 1783 року ногайці, що кочували на правобережжі Кубані, зазнали страшного лиха. Під час ліквідації Кримського ханства їх змусили прийняти російське підданство й переселятися в приуральські степи. Вони взялися за зброю й наразилися на карні виправи російських військ і донських козаків. Найбільшого удару по них завдав генерал-поручик Алєксандр Суворов 1 жовтня 1783 року: на десятки верст від берега річки Лаба лежали тіла ногайських дітей, жінок і чоловіків, убитих для постраху інших. Жалобну пам’ять про цей день ногайці зберігають досі (див. Тиждень, № 50/2014).
Ніхто тоді не рахував знищених Суворовим, померлих від голоду й холоду ногайців: козачі роз’їзди час від часу знаходили в степу порожні кибитки й небіжчиків. Біля турецької фортеці Анапа зібралися ті, кому пощастило уникнути пазурів двоголового орла. На початку 1784 року російський пристав Іван Лєшкєвіч зазначив «вельми мале число» підвладних йому ногайців. Тієї зими до нього почали приходити виснажені голодним блуканням кочовики: злиденних він відправляв до Війська Донського, а тим, хто мав худобу й міг поновити кочування, призначав місця кочовищ. Таких набралося три тисячі сімей (до 15 тисяч осіб), хоча кілька років перед тим під наглядом російського пристава перебувало 60 тисяч ногайських сімей (близько 400 тисяч осіб). Отже, втрати ногайців через міграції, каральні акції й голод сягали понад 300 тисяч осіб.
Батіг і пряники
У 1770 році, під час російсько-турецької війни, підвладні Кримському ханству ногайці уклали з Росією договір про «союз і дружбу», а наступного року були переселені на межиріччя Кубані та Єї. Вони стали основною силою Шагін Ґірея, російського ставленика на кримський престол. У 1774 році Кримське ханство отримало формальну незалежність, і правобережжя Кубані лишалося під його позірним суверенітетом. У серпні того року до прикордонного Єйського укріплення (тепер селище в Щербинівському районі Краснодарського краю РФ) прибув пристав Іван Лєшкєвіч. Тоді він був підполковником Луганського пікінерського полку, сформованого з українців Слобожанщини, росіян, сербів і молдаван. Під його наглядом російські інструктори муштрували ногайців, вдягнених у російські однострої й озброєних тульськими рушницями.
Навесні 1777 року військо Шагін Ґірея штурмувало турецькі фортеці Копил і Темрюк. Російський уряд удавав непричетність до цього зухвалого порушення миру, попри виявлення турками росіян серед убитих нападників. За участі Лєшкєвіча Шагін Ґірея переправили з Тамані в Крим, щоб поставити на ханський трон, а після його зречення в 1783 році пристав змусив ногайців скласти присягу російського підданства. Під час походу Суворова на річку Лабу Лєшкєвіч командував драгунами, що йшли в авангарді й завдали ногайцям найбільшого удару.
Значний ногаєць, гравюра 1829 року. Демонстрація орденів, медалей та інших символів статусу була важливою умовою виживання у Російській імперії
Проте в Петербурзі Івана Лєшкєвіча невисоко цінували. За 16 років керування величезною територією він дослужився лише до чину бригадира, хоча й мав репутацію надійного служаки, наділеного владою, більшою за його ранг. Однак не слід уявляти його таким собі Максім Максімичем із твору Міхаіла Лєрмонтова: це був герой іншого часу, коли безрідні шанолюбці, вскочивши на якийсь щабель влади, жадібно громадили статки. Грандіозні російські завоювання давали їм шанс піднятися із соціального небуття й потрапити якщо не до числа героїв, оспіваних російським імперським епосом, то в коло щасливих обивателів, які славлять імперський батіг заради своїх пряників. Неспокійне місце й тривожні обставини не завадили Лєшкєвічу завести хутір із винокурнею та садом, розжитися 152 кіньми, 97 волами, 203 коровами, 2025 вівцями. Тут працювали кріпаки-росіяни, куплені ним у центральних губерніях, а також ясирі, «подаровані» йому ногайцями: три черкеси з жінками й дітьми, два калмики й одна калмичка. Згодом у пристава з’являлися кріпаки з полонених ногайців.
Читайте також: Пролетарі проти сонетів
Єйський пристав слугував за руків’я російського батога, що орудував на Кубані: бив непокірних і роздавав пряники впокореним. Він контролював залишок адміністрації Кримського ханства в ногайських ордах. Колишній ханський намісник Кубані Халіл-ага зберіг частину своєї влади завдяки спонуканню ногайців до прийняття російського підданства, отримавши за це штаб-офіцерський чин і 500 рублів річної платні. По смерті Івана Лєшкєвіча в 1790 році правитель «півдня Росії» Ґріґорій Потьомкін вирішив не призначати нового пристава до ногайців. Зваживши на малолюдство цих кочовиків, він наказав переселити їх до Північного Приазов’я, а правобережжя Кубані віддати під оселення Чорноморського козацького війська й частини донських козаків. Халіл-ага повів ногайців через Дон на межиріччя Молочної, Берди й Токмака, ще не розмежоване між поміщиками й колоністами. Цей простір (тоді його називали «Молочні Води») відвели для Халілових ногайців, а також тих, які в майбутньому переходитимуть з турецьких до російських володінь.
У цій «резервації» ногайцям дозволили жити «так, як вони хочуть»: кочувати, мати власні управління й суд, сповідувати іслам. Від міграції на захід їх стримували військові гарнізони в пониззі Дніпра, зі сходу підпирали донські козаки, перетнути ж річку Токмак на півночі вони могли тільки поодинці, маючи письмовий дозвіл. Дозволи видавали в Ногайській експедиції (канцелярії), де порядкував прапорщик Іван Штукарьов. Можна здогадувався про глибину занурення в нудьгу цього службовця, який лишив після себе безладні папери без ознак обізнаності в дорученій йому справі. Виборні представники Єдисанської, Єдичкульської та Джембуйлуцької ногайських орд у Ногайській експедиції вислуховували урядові укази, ухвалювали судові рішення й розподіляли пасовища. Навесні ногайські аули з власними мурзами на чолі йшли кочувати, і тільки наприкінці осені російський наглядач дізнавався про місця, де вони зупинялися на зимівлю.
Халіл-ага помер незабаром після переселення. 28 серпня 1791 року за наказом Потьомкіна начальником ногайців на Молочних Водах призначили єдисанського мурзу Баязета. У 1783 році він відзначився тим, що зі своїми аулами відкочував на землі Війська Донського, а не до турецької фортеці Анапа, як більшість ногайських мурз. Напередодні свого призначення цей мурза надав важливі послуги генерал-аншефу Івану Гудовичу під час його походу на Анапу 1791 року. Цю фортецю спільно з турками, кримськими татарами, черкесами та російськими козаками-старообрядцями захищали й ногайці. З них майже 9 тисяч потрапило в полон, після чого їх переправили в Крим, обернули на кріпаків і роздали російським поміщикам.
У Баязета траплялися сутички з Халілом і сварки з російськими офіцерами, але у вирішальні моменти обертання кривавої рулетки він ставив на лояльність Росії та вигравав. Пристав Лєшкєвіч 1783 року видав йому перший приз, захистивши від помсти Халіла. Катастрофа, що спіткала тоді ногайців, довела Баязетові, що протидіяти російській агресії так само марно, як пручатися стихійному лиху. А статок Лєшкєвіча, згромаджений на службі імперії, свідчив про можливість отримання з того лиха власного зиску — так само, як силу вітру використовують для руху млинового жорна, щоб змолоти борошно та спекти з нього свої пряники.
Влада і власність
На Молочних Водах мурза Баязет отримав другий приз: необмежену владу над одноплемінниками. Імперський уряд не знав, що робити з цими кочовиками. Єкатєріна ІІ намірялася обернути ногайців на землеробів, але, збагнувши обсяг казенних витрат, потрібних для облаштування їхньої осілості, лишила їх жити за принципом: робіть що хочете, тільки не створюйте проблем. Ногайська «резервація» зажила поганої слави в сусідніх українських, німецьких і російських селах, адже там не діяла поліція, переховувалися злочинці, а поселяни зникали безвісти. Цей край принаджував колишніх запорожців і втікачів, які щовесни збиралися у ватаги для рибальства на Азовському морі.
Примарність імперської влади в краї роздмухувала амбіції Баязета. Його ногайці зайняли правий берег річки Молочної, призначений для німецьких колоністів. Дошкулив він і сусідньому поміщикові Фьодору Дєнісову — донському козачому старшині, який відзначився у війнах із Туреччиною й розгромі військ Тадеуша Костюшка. Цей кавалер багатьох російських орденів, як з’ясував краєзнавець Святослав Дульцев, у 1784 році отримав від Потьомкіна землю біля гирла річки Обитічної, оселив слободу із 48 дворів українських селян й облаштував рибні заводи на Обитічній косі. У 1796 році Дєнісов скаржився, що Баязетові ногайці напали на його слободу, потрощили будинки й спалили курені на рибних заводах, завдавши збитків на 20 тисяч рублів, а Баязетів син, Кокша, змушував його віддати свій дім ногайському мурзі Алігірею. Таврійське губернське правління проігнорувало скаргу Дєнісова про замах на його власність, адже чимало ордерів Потьомкіна після його смерті втратило силу. Цей випадок показав Баязетові Росію з не менш суттєвого боку, ніж події 1783 року.
Чорний день. Розгром ногайців військами Алєксандра Суворова на річці Лабі 1 жовтня 1783 року
Баязет уважно вслухався у вимоги російських урядовців і вчився імітувати їхнє виконання. Він запевняв, що його ногайці переконують своїх одноплемінників на Кавказі йти до Молочних Вод, вони ось-ось облишать кочування, стануть старанними землеробами й платниками податків. Мавпуючи європейські порядки в їхньому петербурзькому різновиді, Баязет завів собі кухаря для приготування, як йому здавалося, французьких страв. Зварені на вогнищі в брудному казані під роїнням мух і комарів, ці страви подали якомусь італійцеві, що випадково заїхав сюди 1795 року. Баязет частував європейського гостя й «бренді» — горілкою, вигнаною із забродженого молока, яке текло по трубах, обмазаних глиною й кізяком. Кінцевий продукт мав назву аракі, «напій Чингісхана», і незвиклі до нього страждали від болю в животі й голові. Італієць також отримав розлад шлунку. Зустрівши на зворотному шляху англійку Мері Ґатрі, вчену даму, яка їхала на Молочні Води подивитися на «сучасних скіфів», він розповів їй про свій болісний досвід і застеріг від ризикованих мандрів. Ґатрі вдовольнила свою цікавість його розповіддю, записавши таке: «Князь Баязет живе трибом своїх скіфських предків, здебільшого вживає молоко й приготований із нього кумис; [з молока] татари готують їжу, вино й бренді, запивають ними [зварене] м’ясо овець; вдягається він просто, як кочовик пустелі».
Читайте також: Левіафан і Ейзенштейн
Столицею Баязетового «князівства» став аул Єдинохта, розташований південніше сучасного села Костянтинівка Мелітопольського району Запорізької області. Це було «невелике глиняне містечко біля озера Bolotchik», тобто Молочного лиману, як розповідав той італієць. Тут «князь» Баязет приймав губернаторів і службовців, які приїздили для інспектування. Неоковирні хати-мазанки Єдинохти й довкружні поля, засіяні пшеницею, ячменем, просом і рясним бур’яном, мали переконати інспекторів у тому, що життя ногайців струменить європейським руслом. Мабуть, Баязет частував їх краще, ніж того італійця, і знав, чим відповісти на їхній скептицизм. «Усіх начальників улещував подарунками, мерзенними послугами та всім, чим можна», — свідчив про нього таврійський цивільний губернатор Дмітрій Мєртваго. Не знаючи російської мови, Баязет вправно говорив мовою хабарів.
Імперський уряд пропагував образ Молочних Вод із «киселевими берегами» для приваблення іноземців селитися в цьому безлюдному краї. Петербург удавав «просвітленій Європі», буцім у Приазов’ї «проблему тубільців» розв’язано в більш гуманний спосіб, ніж будь-де в європейських колоніях. Тут, мовляв, російський батіг приборкав «дикість» і створив ідилію, омріяну Жан-Жаком Руссо: ногайці, колись страшні своїми набігами, мирно пасуть незліченні стада, а поруч із цими «природними людьми» у квітучих «оазах» живуть щасливі німці-колоністи, навчаючи своїх «диких» сусідів новітньої агрикультури. Мері Ґатрі іронізувала з цієї омани, що багатьох збила на манівці (див. Тиждень, № 32/2019).
Аул кримських ногайців. Гравюра нідерландського художника та мандрівника Корнеліса де Брейна, 1826 рік
Метикуватий ногайський мурза вбачав зразок успішного господарства не в сусідніх німецьких колоніях, а в добре знаному йому хуторі Лєшкєвіча. Щоб завести собі щось схоже, він потребував чинів, дворянства, кріпаків, зв’язків з урядовцями й можливості послаблювати урядовий контроль хабарями. Ставши надвірним радником, отже спадковим дворянином, він у 1795 році записав у кріпаки понад тисячу ногайців. Та наступного року померла Єкатєріна ІІ, воцарився її нелюбий син Павєл І, і магія хабарів ураз перестала діяти. Баязету заборонили обертати своїх підвладних на кріпаків і змушувати їх працювати. На Молочних Водах запровадили волості, ногайців визнали за казенних поселян і змусили платити податки, а Баязета зобов’язали відшкодувати недоїмки за тих, кого він протизаконно обернув на кріпаків.
Новий імператор, вихований на просвітницькому розумінні законності, намірився викоренити беззаконня в імперії, застосовуючи Таємну експедицію для розправи. До Молочних Вод зачастили ревізори й землеміри. Межиріччя Обитічної й Келтечі відвели під оселення вигнанців із революційної Франції. Прикрою несподіванкою для Баязета став злет кар’єри скривдженого ним Фьодора Дєнісова. Павєл І призначив його командиром лейбгвардії козачого полку, надав титул графа та 1799 року закріпив у його власності узбережжя між Обитічною й Бердянською косами. Баязет втратив великі пасовища й багатющі риболовні угіддя. Ще й виявилося, що він став ногайським начальником лише з усного наказу Потьомкіна, який був для Павла уособленням беззаконного правління своєї нелюбої матусі, що почалося з убивства його любого батька, імператора Пєтра ІІІ.
Всередині юрти, Казахстан, 1899 рік. На відміну від Британської імперії, Росія не давала упокореним народам цивілізаційного поштовху
Німецький історик Карл Вітфогель у середині ХХ століття висунув теорію «східного деспотизму» на пояснення того, що з власного досвіду дізнався ногайський мурза Баязет: у Росії лише влада є умовою власності, і ніщо, крім влади, не гарантує власність. Ось чому причетність до влади тут демонстрували в банальних подробицях: хизуванні чинами, мундирами й орденами. Австрійський учений Балтазар Гакет, виїхавши з Галичини до нових «провінцій Росії» 1797 року, вдався до такого порівняння: «У Галичині я не бачив нікого, розцяцькованого орденськими стрічками, тоді як тут чи не кожна цивільна та військова особа, яка обіймає хоча б трохи поважну посаду, була обвішана орденами». Отож власність у деспотіях існує доти, доки є влада. Яким би грізним і вічним не здавався ногайцям Іван Лєшкєвіч, минуло два роки по його смерті, як від хутора цього служаки лишився ріденький садок, а майно щезло в судовій тяганині його другої дружини з його сином від першого шлюбу. Цей садок біля опустілого Єйського укріплення бачив Мокій Гулик, відряджений чорноморськими козаками оглядати Кубань 1792 року (див. Тиждень, № 40/2018).
Слідом за Карлом Марксом Карл Вітфогель вважав відсутність приватної власності «ключем до східного неба» і спробував ним відімкнути російський «замок». Дійсно, у Росії щось схоже на приватну власність з’явилося 1762 року в указі Пєтра ІІІ, і тільки для дворян. Але дворянський статус сам собою не гарантував ні це, ні інші права. «У Росії великим є тільки той, з ким я говорю, і лише доти, доки я з ним говорю», — істерично вигукнув Павєл І. Відлуння його голосу досягало Молочних Вод у звістках про неодноразові відставки Фьодора Дєнісова, і це подавало мурзину у дворянстві знаки надії.
Ключ до «російського неба»
Пьотр ІІІ і Павєл І відмикали російський замок не тим ключем, що Єкатєріна ІІ, тому правили недовго й скінчили погано. Там, де влада й власність нерозділені, тобто «слуги царя» годуються з наданої ним влади, мудрий цар мусить дбати про гнучкий баланс батога та пряника, не стримуючи себе законом. 11 березня 1801 року «немудрий» Павєл І загинув під час палацового перевороту. Його син і наступник Алєксандр І, шанобливо відбувши траур по своєму нелюбому батькові, убитому, вірогідно, з його відома, заявив про відновлення засад правління своєї любої бабусі. Вдячні підданці вітали Алєксандра як визволителя від тиранії й охоче повірили в те, що Павєл помер від апоплексичного удару, а не удару в скроню золотою табакеркою. І Баязет помчав у Петербург жалітися на свої біди й благати про повернення того, що він мав за Єкатєріни.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
З часів Пєтра І в Росії натужно вдавали Європу, утім уперто трималися за щось суто неєвропейське. Що в Європі часів Просвітництва називали корупцією, тобто порушенням громадянських чеснот і законності, те в Росії становило ніби суть самої влади. Перетворення Московського царства на Російську імперію було натхненне просвітницькими ідеями, що наставляли на модернізацію. Однак у Росії ці ідеї розуміли надто практично: як технологічний спосіб зробити імперський батіг довшим, а пряник солодшим. Отож, що більшим ставав батіг, то більше потребував він «царевих слуг», російського дворянства, а воно забирало собі більшість пряників, лишаючи решті сухарі й удари батогом. Як зауважив російський історик Васілій Ключєвскій, «держава жиріла, а народ хирів». Державці пожирали власність підвладних і потребували нових завоювань. Учасники цього пожирання не терпіли «світла» законів, бо прагнули архаїчної тіні. Від променів раціоналізму її затуляли пишні ряси церковних ієрархів, які служили імперії, а не Богу.
Спіткання двох світів. Зустріч ногайців із західноєвропейським мандрівником біля Таганрога. Гравюра 1806 року
Давно минули часи, коли степові правителі багатіли з нападів на землеробські народи й стягували з них данину. Тепер амбітний мурза міг лише причепитися до нижчої ланки імперської ієрархії й звідти цідити краплі влади. Подиву гідна інтуїція цього степовика, вільного від ілюзій Просвітництва: він уважно позирав у ті закутки її механізмів, де тьмяніло «світло» закону й відпущені йому краплі можна було перетворити на мутний потік. Відомий український сучасник ногайського мурзи іронізував із цієї механіки: «Усяк, хто не маже, той дуже скрипить». Баязет хабарями змащував гайки, що його затискали, і добирав ключі для їхнього розгвинчування. Щоб вислизнути з імперських коліщат, що сунули його до соціального низу, він удався до архаїчної гри: служити сильнішому та, примножуючи свою силу його силою, гнобити слабших від його імені.
Ця гра починалася з обміну дарами й послугами: вищий дарує й захищає нижчого, тобто робить йому благодіяння, нижчий слугує й віддарюється. У які шати не рядилося б це благодіяння — чи то призначення вищим чиновником нижчого на «хлібну» посаду, чи то надання худоби багатшим кочовиком біднішому, суть була одна: благодійник здобуває владу над облагодіяним, отримує право вимагати від нього службу й данину. Принагідно ще й нагадувати, з чиїх рук він їсть свій хліб, і нацькувати на нього інших нижчих. І товариші по бенкетах у благодійника, згуртовані питтям «напою Чингісхана» з одного бурдюка, наввипередки цькували колишнього побратима, на якого вказав життєдайний перст патрона. Що керованішими ставали його клієнти, пов’язані закланням цапа-відбувайла, то більше людей він уплутував у свою мережу, тим більшої ваги набирала його неофіційна влада і то спроможнішим він ставав для влади офіційної.
Як і всі деспотії, Московія не була винятком із загального правила виростання влади з патрон-клієнтства: особисте (патрон і клієнти) ставало суспільним (цар і піддані), тимчасом змінювався лише обсяг транзакцій, а не суть. У Російській імперії цю архаїку модернізували, поєднавши з новітніми ідеями й технологіями. Але що більше вона вбирала в себе «світла» модерну, то в густішу темінь вгрузала її система управління й менш керованою ставала її периферія, де завжди було повно охочих до змащування й розкручування державних гайок. Французький історик Фюстель де Куланж з’ясував, що в Римській імперії закон і громадянство занепадали мірою розростання патрон-клієнтства, з чого й виник феодалізм. Отож закон перебуває в іншій площині щодо взаємин патрона з клієнтом, неформальних за своєю суттю, адже метою закону є впорядковування відносин між людьми, а не підпорядкування однієї людини іншій. З цього погляду виходить, що корупція й беззаконня пов’язані з патрон-клієнтством, і неперетравлена архаїка тягне держави до регресу. Удавання Москвою «Третього Риму» схоже на те, як «варварські королівства» вважали себе за продовжувачів Римської імперії. Однак, на відміну від них, Москви не досягали відблиски римського права, а отже й розуміння того, що влада та власність потребують розмежування.
Ігрища архаїчної влади мурза Баязет знав зі свого степового досвіду. Взаємність дарувальника та служителя оспівував степовий епос про бія Едіґе — засновника Ногайської Орди, який відступився від золотоординського хана Тохтамиша з причини його буцімто нешляхетної мстивості й скнарості. Керуючись цим принципом, Едіґеєві нащадки Юсуп та Урус під скіпетром московського царя започаткували фамілії князів Юсупових та Урусових, скріпивши владу Москви над прикаспійськими степами. Знання цієї гри дало ногайському мурзі Баязету більшу змогу перетворитися на російського дворянина, ніж засади просвітницького абсолютизму дозволили Пєтру ІІІ й Павлу І стати справжніми царями Росії.