«Мурку» давай!

МІЦНО ЗА БАРАНКУ ТРИМАЙСЯ, ШАНСОН

 

Порівняння з кочівницьким фольклором невипадкове. Думаю, читач журналу частіше за все випробував свої вуха «всенародним» жанром саме у транспорті. Лірико-героїчні етю­­ди з блатним нальотом наповнюють душі таксистам, водіям маршруток, далекобійникам щільніше, аніж псалми якому-небудь пасторові. За що королі автострад та віртуози керма так люблять шансон – для мене рівняння з двома невідомими. З одного боку, жанр – виплід російської субкультури. Але водії зі Стрия і Заліщиків слухають його з не меншим захватом, ніж із Горлівки та Макіївки. Нещодавно в рейсовому автобусі Івано-Франківськ – Кам’янець-Подільський я п’ять із половиною годин вивчав тематичну колекцію водія. Голоси то задушевно, то надривно, а то й по-спортивному бадьоро оповіда­­ли про «білий пух – свободи дух», «ворів – прокурорів», «срок – пороґ», зустрічі з коханими через роки, загиблих друзів, інші архетипові для стилю речі та явища. Чому кримінальна романтика так приваб­лює людей, переважно знайомих із зоною з чужих слів, таких, що нар не нюхали? Адже для вищої тюремної касти більшість слухачів шансону – «чєрті», «лохи», «фраєра», «тєр­­піли». «Стоп, стоп, – скажуть мені захисники жанру, – не треба зводити шансон до суто блатних пісень! Шансон – це Єсєнін, Вертінскій, Розєнбаум, це Висоцкій, Окуджава. Це російський міський фольклор – доволі широке поняття!» Такі аргументи часто трапляються на тематичних сайтах, у пресі, в інтерв’ю шансоньє та їхніх промоутерів. Дивно, чому прихильникам цього музично­­го пласта важко визнати очевидне. Один із найкращих дослідників професійного кримі­­нального середовища 30–50-х років ХХ століття, письменник Варлам Шаламов у «Нарисах злочинного світу» пояснював пієтет «блатних» стосовно Єсєніна («Я такой же, как вы, пропащий, Мне теперь не уйти назад». Сєрґєй Єсєнін, «Москва кабац­­кая»)… Щодо творчості Вертінского, то його манірний стиль і нафталіново-театральні піснеобрази не цікавлять не лише водіїв, а й музичних редакторів тематичних радіостанцій. Прив’язка російського П’єро (замолоду киянина) до деяких тематичних сайтів – не більше ніж штучне розширення контенту, для гарного слівця. Бо ж доволі показовими є результати досліджень московського мис­тецтво­­знавця Віктора Солдатова та пітерського соціолога Алєксєя Іванова 2004 року, за якими більшість респондентів назвали еталонними творами стилю «Таганку» у виконанні Міхаіла Шуфутінского та «Золотые купола» Міхаіла Круґа. Щодо інших названих вище співаків, то Висоцкому була близька тюремна романтика, не кажучи вже про Розєнбаума. І саме такі твори відомих бардів дуже люб­лять хрестоматійні поціновувачі шансону. Алюзій на теми літературних та музичних класиків у MP3-колекціях водіїв ви точно не почуєте. Не видно представни­­ків «російського мі­сь­­­­кого фольклору» в легендарних збірках «Золотий шансон». Є підозра, що автори концепції шансону з інтелігентним обличчям слухають зовсім іншу музику і саму концепцію створили про людське око, для замилювання зорового апарату чиновників від культури та арт-критиків. Здебільшого шанувальників напряму ваблять «пєчать на тєлоґрєєчкє», «ладанка на счастьє» «і ночі, пол­ниє оґня». Причому це не тільки професійні шофери. Потяг до шансону є в людей із напрочуд різними заняттями. Недарма відомі співаки Ґарік Крічєвскій та Алєксандр Розєнбаум – медики за освітою. Втім, статистика російських дослідників, згаданих вище, переконує: є містичний, незбагненний зв’я­зок автомобіля й шансону. Для більшості водіїв-чоловіків у зрілому віці – це стабільний саундтрек дороги. Їм неважливо, що більшість аранжувань російського шансону зроблені за допомогою жахливих клавішних інструментів у стилі караоке, що сюжети пісень і голоси співаків подібні. Можливо, це риси, які не відштовхують відданого слухача, а є брендовими ознаками стилю. На мою думку, передусім аудиторію цікавить не оформлення, а наповнення: кохання, змальоване доступними поетизмами, кабацький гумор і танець із присмаком скупої сльозинки, а головне – «пацаняча романтика».

 

ХТО НЕ БУВ – ПОБУДЕ, ХТО БУВ – НЕ ЗАБУДЕ!

 

Навіть цей зеківський афоризм, закарбований у вигляді наколок на тисячах тіл, звучить у перекладі трохи недолуго. Тому що блатна пісня, як найбільш інтригуюча складова шансону, притаманна тільки російськомовній культурі. За царя пісні професійних уркаганів теж існували, однак не виходили далеко за межі цієї соціальної групи.

 

Ситуація докорінно змінилась у 1920–1930-х роках, коли свобода стала не особистою заслугою громадян, а недопрацюванням каральних органів: ЧК, ОДПУ, НКВС. Там, у тюрмах і таборах, будували справжній інтернаціонал та безкласове суспільство. Однак лише на перший погляд. Насправді більшовики-комуністи виявля­­ли до декотрих зеків гарячі симпатії. Каста блатних не була для радянської влади класовими ворогами, це були «соціально близькі» елементи, на відміну від селянства, представників науки та культури. Годі й казати про політичних опонентів та осоружних поміщиків із капіталістами. «Дру­жба» блатних і радянської влади тривала кілька десятиліть, аж доки «ворогів народу» не залишилося. Після Другої світової війни комуністи візьмуться й за «ворів», але до того між ними зберігатимуться майже теплі стосунки.

 

Про становище «чорної мас­­ті» в місцях позбавлення волі прекрасно написано в Солженіцина й Шаламова. Останній звертає увагу на серйозну помилку радянських літераторів, із легкої руки яких над голова­ми професійних злочинців засяяв романтичний ореол. Прочитав­­ши Шаламова, розумієш, звідки бере початок культ кримінальних елементів у літературі, кіно та музиці (див. «витоки кримінальної романтики»). Зараз часи змінилися, і світ криміналу не є таким закритим, однорідним та замкнутим, як у часи Варлама Шаламова. У 1990-ті на бойових позиціях з’явилися люди, які ще вчора не підозрювали про свої злочинні здібності: спортсмени, колишні військові. Та вони не створили свого фольклору. Їхній час був надто короткий. А якщо ми прислухаємось до пісень сучасного шансону, вони апелюють якраз до незнищенної касти блатних. Утім, як і у 20-ті роки минулого століття, злочинцям надягають білі рукавички люди, далекі від нар, параші, вертухаїв та пересилок. Тих шансоньє, що побували в місцях позбавлення волі, можна перелічити на пальцях: Алєксандр Новіков, Іван Кучін, Міхаіл Звєздінскій.

 

За версією lurkmore.ru, відбував покарання й найбільш контркультурний представник жанру Алєксандр Залупін. Він співає від імені найнижчої тюремної касти – «опущених», причому використовує всі наявні штампи жанру: двоакордові аранжування на примітивних «ямахах», хрипкий голос, тюремну тематику. Водночас його гей-шансон – повне заперечення блатної романтики: «…ты не едешь в Магадан, ты садишся на кукан», – і все це замішано на клубних ритмах, упереміш із дворовими акордами.

 

Реальне життя виконавців шансону не менш насичене, ніж їхні пісенні історії. Чого варта билинна історія Міхаіла Круґа або нецензурні листи на адресу президента РФ від Алєксандра Новікова проти засилля поп-музики. Досить цікавими є нескінченні сварки з приводу авторських прав на той чи інший шлягер і взагалі за саме право виконувати «блатняк». Занурення в середовище шансоньє – ніби кумедна практична робота із соціальної антропології. 

 

Шансон російського розливу був і залишається рудиментом радянської епохи, такою собі шкільною формою, з якої ніяк не можуть вирости десятки тисяч українців. Навряд чи його слухачі масово мріють про шконку та парашу. Тож і цікаво, чому вони співчутливо вслухаються в задушевні розповіді потенційних грабіжників та вбивць їх самих? Нам залишається дивуватися, чому досі в безмежному просторі музичних забав багато хто обирає саме кримінально-романтичні рулади. Причому по всій території – від Луганська до Чопа.