Місце проведення будь-якого заходу зобов’язує та обумовлює низку особливостей, тому футбольний Чемпіонат світу, з нелегкої руки президента ФІФА Йозефа Блаттера подарований Африці, приніс масу несподіванок та парадоксів. Інакше й бути не могло – законодавці футбольних мод різних континентів відкривали собі справжнісінькі футбольні задвірки, роль яких за увесь чорний континент відігравала Південна Африка. Відкриваючи для світового футболу новий ринок, очільник ФІФА дуже серйозно ризикував і сказати про те, що його ризик повністю себе виправдав, було б неправдою. Мундіаль у ПАР пройшов з заковиками та непорозуміннями.
Головним ганджем, хоч про нього до кінця турніру вже й згадувалося менше, як на мене, стало нашестя шалених африканських вувузелістів. Дмухаючи без упину у понад стодецибельні дудки місцеві вболівальники, здається, не надто переймалися тим, що, власне, відбувається на самому футбольному полі. Зрештою, господарка чемпіонату збірна «Бафана-бафана» там нічого цікавого й не продемонструвала. Чемпіонат Світу в Африці для вболівальників перетворився на справжній перфоменс по відтворенню бджолиного рою у вулику. У нього були втягнуті як носії специфічної футбольної культури вболівальники-тубільці, так і гості з цілком цивілізованих країн, де дудка в роті під час футбольного матчу вважається ознакою поганого тону. Потерпали ж від цього суцільного «дзижчання» не лише незагартовані таким шумом барабанні перетинки безпосередньо присутніх на стадіонах фанатів, але й мільйонів телеглядачів по всьому світі та футболістів на полі. Особливо невдоволеними з Африки, мабуть, поїхали «пентакампеони» бразильці, які невдачу у чвертьфінальному поєдинку з Голландією частково можуть списати саме на вувузели. Вони завадили в комунікації голкіперові Жуліо Сесару та оборонцю Феліпе Мело, наслідком чого став курйозний і багато в чому визначальний гол у їхні ворота. Нарікали на вувузели й телевізійники, – усі спроби забезпечити глядачам максимальне сприйняття того, що відбувається на полі через «інтершум» пішли куцому під хвіст – не витримала надчутлива звукова апаратура, а коментатори нерідко просто не чули власного голосу у навушники. Зате не стояло питання що привезти з ПАР друзям у якості сувенірів – на вувузелах суттєво заробили як місцеві крамарі, так і китайські мануфактурники, котрі оперативно постачали до сувенірних лавок мундіалю дешеві підробки.
Нонсенсом на південноафриканському мундіалі стали напівпорожні стадіони на значній кількості поєдинків групового етапу і, навіть, у матчах плей-офф раунду! Звитяжні звіти ФІФА твердять, що цей чемпіонат став третім за відвідуваністю після американського у 1994-му році та німецького 2006-го! Однак, чи то офіційна цифра у 3,18 мільйона вболівальників, що побували на трибунах завищена, чи то стадіони у Африці такі завеликі, але кількість порожніх місць на трибунах можна було оцінювати неозброєним оком. Можливо, частина вболівальників, що заздалегідь придбала квитки, не поїхала до Африки в останній момент з міркувань безпеки? Всі ми мали змогу переконатися з репортажів журналістів у тому, що заходи, вжиті організаторами, щодо спокою на трибунах були провальними, а історії про пограбування туристів і навіть гравців та офіційних осіб на чемпіонаті стали звичним явищем.
І все ж, Чемпіонат Світу у південній Африці – не лише вувузели та кримінал. Передовсім він подарував нам нового чемпіона. Парадоксально, що ним стала команда, котра почала турнір з поразки. Таке в історії світових футбольних форумів сталося вперше. І можете це розцінити, як футбольний оксиморон, але програний Швейцарії поєдинок мені видався найкращим іспанським матчем, зіграним на цьому мундіалі! Неймовірно, що в семи зіграних зустрічах іспанці забили тільки вісім голів – найменше з усіх попередніх чемпіонів! Попри таку низьку результативність унікальним є те, що для більшості фахівців та уболівальників успіх іспанців став закономірним та заслуженим, а гру команди Вісенте Дель Боске визнали видовищною. Вона й справді на противагу знаменитому італійському «катеначо» базувалася на атаці. Іспанія в усіх без винятку поєдинках володіла центром поля, йшла вперед та створювала значно більше моментів за суперника. А хіба не парадоксом є те, що всі голи у складі «Червоної фурії» забили гравці з однієї команди? Заради справедливості усе ж варто сказати, що автор п’яти голів Давід Вілья до складу «Барселони» перейшов тільки улітку, що не завадило каталонцям виявити пихатість та на тлі загальноіспанського футбольного тріумфу здійснити спробу приватизації цієї перемоги. Неймовірно, але навіть у футболі Барселона знайшла аргумент на користь відокремлення від Іспанії. Неоднозначні рішення Конституційного суду цієї країни та футбольні успіхи на мундіалі, що збіглися в часі, ризикну припустити, відіграли однакову каталізуючу силу для вуличних протестів у столиці Каталонії. Недаремно ж перед фінальним поєдинком головні зірки «Барси» та національної збірної Іспанії Хаві з Іньєєстою говорили не про тріумф національного футболу, а про успіх покоління, яке називають найталановитішим за всю історію іспанського футболу. Команда Вісенте дель Боске стала винятком з того правила, що футбол всіх об’єднує і вирішує будь-які, навіть політичні проблеми. В Україні, пригадуючи загальну лихоманку 2006 року, проблеми ідентичності нації усе ж не такі вже й глибокі та здебільшого роздмухуються політиками.
Ще одне давнє футбольне правило, яке не спрацювало у Південній Африці, про німців. Пам’ятаєте? У футбол грають двадцять дві особи, а виграють завжди німці. Не завжди, як виявилось!!! Хоча, все сталось майже за цим давнім законом. Бундестім – єдина збірна, якої поняття «зміна поколінь» взагалі не стосується. Як і чотири роки тому, німці завершили чемпіонат у трійці призерів. Стабільність – ознака класу. Втративши напередодні Чемпіонату Світу свого лідера та капітана Міхаеля Баллака команда Йоахіма Льова без нього стала тільки сильнішою. Філіп Лам, який вдягнув капітанську пов’язку, має 26 років, ключовому хавбекові Месуту Йозілу тільки 22, а середній вік гравців основного складу Німеччини не перевищує 24-ох! Показово, що найяскравішими барвами в цій збірній засяяв 20-річний Томас Мюллер. Атакувальник з «Баварії», ставши одним з чотирьох гравців, які забили на чемпіонаті по п’ять м’ячів, здобув приз найкращому бомбардирові – «Золоту бутсу»! Він – уособлення німецької надії вже на майбутніх Євро 2012 в Україні та Польщі й Чемпіонаті Світу 2016 у Бразилії. Лишається сподіватися, що це буде все ж таки німецька національна команда, а не збірна гравців з паспортами громадян Німеччини. Обличчя сучасної «бундестім» визначають етнічні поляки Подольськи, Клозе та Троховськи, турки Йозіл і Таскі, ганець Боатенг (вперше на Чемпіонатах світу два брати грали в різних збірних один проти одного), бразилець Какау, наполовину тунісець Хедіра, іспанець Гомес (його бабуся й дідусь у півфіналі вболівали за «Червону фурію»), нігерієць Аого – це добра половина з усього заявленого до ПАР складу «Дойче майншафт». Якщо подібна тенденція збережеться й надалі, то Чемпіонат Світу може перетворитися на змагання селекціонерів та грошових лантухів, які намагатимуться завербувати під прапори національних збірних гравців, які до цих самих націй не мають жодного відношення. І не дай Боже німцям повторити сумну історію французької збірної, яка виявилась не тільки не здатною досягати результату, але й через велику кількість гравців не французького походження стала чужою для багатьох уболівальників «Гальських півнів».
І все ж стабільність досягнень німецької збірної (11-ть півфіналів, 7 фіналів та 3 чемпіонських титули) є сукупністю наявних у їхньому футболі факторів – сильна школа, потужна інфраструктура, спортивні традиції, високого рівня внутрішній чемпіонат, національний характер і, звісно ж, національний патріотизм. Значної частини всього цього немає в України, тож наша перспектива у прикладах малих європейських країн – Словаччини, Словенії, які на мундіалі в Африці досягли певних здобутків виключно на національній ідеї, помноженій на дисциплінованість та тренерський професіоналізм. Без балансу у останніх двох питаннях навіть окремого таланту гравців для загального успіху недостатньо. В цьому переконалися аргентинці, які безпідставно «канонізували» Марадону, довіривши йому роботу, у якій він повний профан. Виснажений важким сезоном у клубі Ліонель Мессі врятувати від ганьби легенду аргентинського футболу самостійно не зміг. Спростував твердження про те, що один в полі не воїн, ставши месією для Уругваю інший представник іспанського чемпіонату – Дієго Форлан. Без перебільшення, він на власних плечах дотягнув дворазових чемпіонів світу до напівфіналу і став не тільки національним героєм, але, за визнанням ФІФА, найкращим гравцем всього Чемпіонату. Перемога в цій номінації після двох поспіль поразок його команди – це ще один парадокс «африканського чемпіонату». Якщо ж згадати чвертьфінальну драму в матчі Уругвай – Гана, коли на останніх секундах овертайму Суарес по-воротарськи вибив м’яча з лінії власних воріт, а Асамоа Г’ян не реалізував пенальті, дозволивши Уругваю виграти серію післяматчевих ударів, – успіх Форлана є неймовірно-містичним.
Про містику й знаковість на Чемпіонаті світу в ПАР можна говорити без упину. Хіба не містика, що обидва фіналісти мундіалю 2006 Франція та Італія, маючи посередніх суперників не вийшли навіть зі своїх груп? А як вам Нова Зеландія, котра не тільки набрала свої перші очки у фінальних частинах світових першостей, але й стала єдиною збірною, яка не програла у Африці жодного матчу? Третя в історії фіналів поразка збірної Голландії, яку вже давно і неприховано замість Netherland можна називати NEVERLEND! Спробуй тут не казати «ніколи», якщо навіть уособлення цілої епохи тотального голландського футболоу Йохан Кройф у фіналі вболівав за суперника своєї країни. Не збагнути, чого у словах почесного громадянина Каталонії було більше – провокації для своїх помаранчевих чи щирої пристрасті й захоплення від гри не зовсім своїх червоних, але сам Кройф у підсумку в емоційному плані не програв точно.
Африканський чемпіонат світу засвідчив, що вправними суддями можуть бути представники таких не футбольних країн, як Узбекистан. Равшан Ірматов відсудив цілих п’ять матчів на турнірі і згадувати його як, скажімо, незабутнього Прендергаста чи Байрона Морено ніхто не буде. Були суддівські помилки – без них в футболі ніяк. Однак, гучних скандалів, як на мене, цього разу вдалось уникнути. Навіть англійці, котрим не зарахували чистий гол у ворота Німеччини, особливо не скандалили , всіх собак повісивши на італійця Капелло, котрий змушував їх грати у нехарактерний для футболістів туманного Альбіону футбол.
Хоч Україна й не брала участі у Чемпіонаті світу 2010, свій унікальний парадокс ми на чемпіонаті таки народили. Українське телебачення розродилося на жест небувалої щедрості, вперше в історії значну кількість поєдинків демонструючи одразу по двох каналах. Втім, українцям, яких в країні 78 відсотків, та, зрештою і представникам нацменшин, альтернативи з коментарем на ICTV не було. Джулай, Босянок та Вацко коментували професійно і українською, тоді як на державному каналі «Перший національний» державна мова була бідною родичкою московської говірки і використовувалася переважно для озвучення рахунку й рекламних пауз. Очільник УТ-1 Єгор Бенкендорф, вислужуючись перед роботодавцями з Партії Регіонів, навіть без голосування у Верховній раді визначив українській мові місце на задвірках телебачення, а Савік Шустер, вправно скориставшись ситуацією, своє щоденне шоу «Африканські пристрасті» перетворив на російськомовний балаган. Для паритету в футбольно–політичних дуелях, щоправда, українофобам Левченку, Франкову та іншим протистояли я та Гливінський. За це Шустерові окрема подяка. Однак, ненав’язливі прохання до експертів, наприклад Грозного, коментувати все російською багатьох україномовних глядачів відверто дратували і принижували. Післяматчеві посиденьки в студії «Третього тайму» на паралельному каналі, до речі, хоч і не мали ніякого політичного підтексту, у мовному плані відрізнялися від «Першого національного» мало. Україномовний ведучий для ширми і російськомовні гості-експерти. Навіть частенький гість програми, журналіст, знову ж таки російськомовної газети, не сподобився говорити українською. Невже після цього навіжені поборники «двуязичія» у Верховній Раді знову волатимуть про обмеження прав «рускаязичних» та завзято захищатимуть їх від українців?