Мультикультуралізм і одноденність Індонезії

«Ти справді бачив сніг? Неймовірно! Я теж мрію бодай раз у житті його побачити. І спробувати на смак. Який він — солоний чи солодкий? Думаю, якби я опинився колись узимку в Україні, то миттю замерз би», — ось найпопулярніші фрази, які можна почути з вуст екваторіальних друзів. Так мислить кожен четвертий землянин. Чверть населення планети мріє хоч раз у житті побачити сніг.

Екваторіальна філософія

Четверта частина Землі не знає, котрі з місяців осінні, а котрі весняні чи зимові. У цих людей завжди літо. Їм не скажеш «побачимося восени», бо у відповідь найчастіше почуєш «восени — це коли?» В індонезійській мові навіть немає де-факто слова «зима». На зиму кажуть «сезон холоду». Ті, хто живе зовсім іншими сезонами, мають відмінну філософію буття. Відсутність пір року суттєво зменшує кількість життєвих дедлайнів. На екваторі не готуються до зими, не закуповують теплого одягу, не закривають банок із консервами, не заготовлюють на зиму свійським тваринам харч, не переймаються утепленням будинку, опалювальним сезоном тощо. Століттями в них формувалася зовсім інакша філософія — непланованості й непередбачуваності. Філософія пристосування до швидких змін і перетворень, а не звичного нам річного циклу.
Сонце, що встає щодня о шостій і о шостій заходить за обрій, не створює відчуття постійного поспіху, в якому перебувають країни субтропічного й помірного кліматичних поясів. «Буде день — буде їжа» — найпопулярніша приказка всіх екваторіальних країн і основа їхньої філософії. Немає куди поспішати, завтра настане такий самий день.

Тим, хто відчуває сезонність на власній шкурі, ніколи не зрозуміти тих, хто живе у одному сезоні все життя, й навпаки. Люди, що не знають сезонів, інші; вони інакше ставляться до життя, до його плинності й неповоротності. На Землі стільки факторів, які нас розділяють, стільки дрібних піщинок, з яких ми складаємося в зовсім різні піщаники…

Мусульманські школярі відвідують найстаріший індуїстський храм регіону – Прамбанан

Спокій і рівновага, цікавість і толерантність — риси, притаманні екваторіальним народам. Індонезія — найбільша мусульманська країна світу, що запросто зруйнує будь-які стереотипи стосовно ісламу. Приміром, одним із її президентів була жінка — Діа Пермата Меґаваті Сетіаваті Сукарнопутрі. При цьому серед п’яти імен лідера мусульманської країни три походять із санскриту, одне — індонезійське й одне — магометанське. Чому це взагалі важливо? В іменах більшості індонезійців схований культурний код — вони є носіями відразу кількох культур, й іслам у цьому їх не обмежує. Чому в президента п’ять імен і немає прізвища? В індонезійців здебільшого взагалі немає прізвищ, як і по батькові, тут важлива спадковість, але, цілком імовірно, що філософія одноденності залишила свій слід і в цьому питанні.

Читайте також: Їсти, полювати, пливти

Індонезійцям, що потрапляють в Україну, важко зрозуміти, чому в нас існують суперечки, яке Різдво більш канонічне, яке правильніше святкувати і чом би не вшановувати обидва? У їхній країні близько 80% мусульман, решта — християни й лише кілька відсотків індуїстів та буддистів, причому практично всі індуїсти компактно проживають на одному із 17 тис. островів, найрозкрученішому в туристичному сенсі з усього архіпелагу — Балі. Незважаючи на це, мусульмани та християни всієї Індонезії відзначають індуїстські та буддійські свята, бо просто поважають одне одного. Індуїсти на Балі теж можуть позмагатися в першості розбиття будь-яких стереотипів щодо релігій. Індуїзм без індійців, індуїзм без кастовості — це про цей острів.

Свята для всіх

Щороку в травні на день народження Будди на одному з найстаріших буддистських храмів світу — Боробудурі — збираються кілька тисяч буддистів, щоб ушанувати свій Новий рік. Це державне свято. Усе відбувається вночі, після заходу сонця. Мусульмани, у яких теж вихідний, підходять до храму і спостерігають за буддистами. Беруть участь у церемоніях і запуску тисяч «небесних ліхтариків», що в темряві осявають священну будівлю і яскраву позолоту на величезній статуї Будди.

Весак – день народження Будди і буддистський новий рік

Кількома тижнями раніше ісламська Індонезія відзначає на державному рівні Страсну п’ятницю. У місті, де проживають самі мусульмани, закрилися всі офіційні установи. В одній із них лежав мій паспорт із візою, яку мали продовжити перед тим. На вході чергував лише охоронець. Довелося телефонувати працівникам додому й відривати їх від сімейних справ. Звісно, в церкву із християнами мусульмани не пішли, тим більше в місті й немає жодної церкви, але від ушанування будь-якої святої дати тут так просто не відмовляються. «Ти хіба не християнин? Не знав, який сьогодні день?» — запитав у мене охоронець імміграційної служби. «Але ж навіть у нашій країні, де живуть переважно християни, Страсну п’ятницю не відзначають на державному рівні…» — здивувавсь я.

Китайський Новий рік і відповідна традиція, яку під час правління диктатора Сугарто забороняли, знов узаконені на державному рівні. Сугарто — це теж лише одне із п’яти імен. Мелодика і схожість наймень суворих вождів тут, як і в нашого північного сусіда, має сакральне значення: Сугарто й Сукарно — два індонезійські диктатори, яких іноді навіть плутають. Важче помітити схожість у іменах іншої традиції диктаторів: Лєнін, Сталін, Путін. Сугарто боровся з китайцями, бо вони поширювали комунізм. Про китайців кажуть, що це «євреї Азії». Підприємливі, спритні, згуртовані, сімейні. Бізнес-освіта в китайців починається на рівні дошкільного виховання. Про геноцид китайського населення, який не міг не зачепити й інші прошарки, що потрапили під руку бандитам режиму Сугарто, є чудовий і страшний документальний фільм американського режисера (мешканця Копенгагена) Джошуа Оппенгаймера «Акт убивства» («The Act of Killing»), у якому можна побачити не лише позитив від філософії одноденності, а й страшні викривлення, що зачіпають найбільш темні й неосвічені прошарки індонезійського населення. Режим Сугарто наймав професійних головорізів, що вбивали тоді невинних людей, а тепер, через 20 років, спокійно про це згадують і говорять. Вони були готові до офіційного виходу фільму. Звісно, з отриманням і розголошенням такої інформації нині значно складніше. Індонезія не знищила кількох диктаторських інститутів режиму Сугарто і змушена покривати його злочини.

Дивіться також: Міста-привиди Центральної Азії

Майже 40 років у Індонезії була заборонена китайська мова, попри те, що в якийсь момент населення країни на 10-ту частину складалося із китайців. Під суворим диктатом режиму, що таки похитнувся, закривали китайські школи та храми, забороняли будь-які свята й демонстрації, суворий диктат ісламу й націоналістичного руху поширювався по всій державі блискавично. Нині в Індонезії виросло ціле покоління китайців, що не знають рідної мови. Утім, китайські свята знову повернені до календаря державних, їх знову відзначають однаково всі, китайці знову будують своїх вогняних драконів і левів, роки в Індонезії знову стали роками якихось звірів. Щоправда, ми цю традицію перейняли в зовсім спотвореному вигляді. Рік Мавпи, Дракона чи іншої істоти китайського календаря, наступає не 1 січня, а чітко за китайським місячним календарем. Скажімо, 8 лютого 2016-го тільки-но настане рік Мавпи, а доти все ще рік Кози.

Тоталітаризм vs мультикультуралізм

Китайський Новий рік — найдовше свято в Піднебесній, і воно триває аж 15 днів, хоча в різних країнах лише один або два з них є вихідними. У першу добу китайці збираються на сімейну вечерю із традиційними частуваннями, а ввечері запалюють усілякі феєрверки та пахощі. Уранці діти вітають своїх батьків, а ті дарують їм гроші в червоних конвертах. Колядування в китайців теж у моді: кожна дитина, яка прийшла в будинок протягом 15 днів із моменту початку свята, обов’язково повинна отримати такий самий червоний конверт, щоправда із меншою сумою. В китайській традиції гроші — це не предмет сорому, про них говорять відкрито й відверто, рахують кожну копійчину. Мандарини на святкуванні Нового року до нас прийшли теж звідти. Китайці вирощують мандаринові дерева на своїх ґанках і святкуючи прикрашають їх, зриваючи й даруючи плоди всім друзям чи просто перехожим. Навіть у китайських кварталах Індонезії можна набити собі кишені мандаринами, пройшовшись кількома вулицями в перед­новорічний час.

Індонезійці радо відзначають китайський Новий рік разом із тими кількома відсотками китайців, що залишились у країні. Святкують і католицьке Різдво. В Індонезії навіть християни різних країв різняться між собою більше, ніж греко-католики та православні в нас. Приміром, є досить закритий регіон Тана-Тораджа. Його часто називають «царством мертвих». Це невеличкий гірський християнський анклав, оточений мусульманами. Тораджійці живуть у горах на острові й навіть не мають виходу до моря. Їх лише 500 тис. Для 250-мільйонної країни це майже нічого (хоч і більше, ніж населення кількох європейських держав). Ці християни готуються все життя до однієї події — своєї смерті. Коли людина помирає, її ще рік тримають удома, в тому самому ліжку. Родичі носять їй пити, годують. Вважають, що небіжчик просто хворіє. Після того влаштовують грандіозну похоронну церемонію. Вона триває тиждень. Першого дня всі знайомляться.

Читайте також: Легендарна локація

Другого — співають, танцюють, веселяться. Третього — забивають биків. Їх може бути кілька десятків. Бик — дар померлому, і різник змагається з ним не гірше, ніж тореадор в Іспанії на кориді. Якщо ви помрете, на ваш похорон мають привести не дешевшого бугая, ніж ви привели за свого життя в дар якійсь іншій родині. За тим, скільки вбито биків, визначають статусність людини. Не за машинами чи будинками, хоча це не дикі племена, у цьому регіоні є новенькі машини, досить сучасні будинки, у них є смартфони й інтернет. Це католики та протестанти, що поєднали свої язичницькі прадавні традиції із християнською вірою. Століттями тут точилися релігійні війни, але після перемоги індонезійської незалежності країна мусила виховувати толерантність і мультикультурність, щоб утриматися з такою кількістю традицій і таким різноманіттям людей та мов на плаву.

Офіційно в Індонезії 400 мов, частина з яких доволі схожі між собою. Скажімо, є сусідні міста Манадо і Горонтало. Відстань між ними — як між Хмельницьким та Житомиром, населення приблизно стільки само. Різниця в мові — близько сотні слів. Часто саме вони є найбільш уживаними, хоча для недосвіченого лінгвіста розбіжності можуть узагалі залишитися непомітним. Попри це, офіційно існують манадська й горонтальська мови (як були б хмельницька й житомирська). Вони й справді були, втім, роки тоталітаризму та заганяння всієї різноманітності у стійло, стрижка мультикультурності під нуль дали свої плоди.

Сувора жіноча мусульманська гімназія в індонезійському селі на березі Індійського океану

Тоталітаризм роками боровся й з українськими традиціями. Вертепи, колядки, будь-яка народна творчість найбільше збереглись у тих регіонах, де Радянський Союз устиг найменше. Забракло часу, аби підстригти всю країну під зеківській нуль, почалася критика сталінізму, який боровся з усім цим наймайстерніше й найефективніше, змішуючи та переселяючи народи, відриваючи їх від традицій, землі, насаджуючи їм свої свята тоталітарності, свята перемоги одних людей над іншими, свята принижень і трудових звитяг. Усі ці нав’язані традиції фальшивих перемог та демонстрацій відійшли в минуле. Утім, давні традиції повертаються надзвичайно вповільнено.

Українська регіональна мультикультурність відновлюється і втрачається водночас. У суперечках, нав’язаних тоталітарною традицією «єдиноправильності», зникає різнобарвність.

Що більш мультикультурне середовище, то простіше. Шлях від тоталітаризму до мультикультуралізму Індонезія пройшла швидко й безболісно, бо навіть криваві диктатори не наважилися заборонити різноманітність у країні, яку саме вона найбільше об’єднує. У країні, де весь рік сонце сідає і сходить у ті самі години і це дає право думати значно серйозніше про сьогодення й значно простіше про позавчора та післязавтра.