Десь, здається, лише на тридцятому році існування кінематографа, світ кіно – і глядачі, і кінокритики, і самі функціонери знімального процесу зрозуміли, що кінорежисером треба народитись. Саме тоді з’явилися митці, які нібито були достатньо далекі від кінематографічної кар’єри, але потім з надзвичайною швидкістю і переконливістю увійшли в кінематограф як великі режисери або принаймні як видатні.
В ієрархії цих світових імен і Ігор Савченко – видатний український кінорежисер підрадянської доби, майстер монументальних полотен.
Лабораторія авангарду
Він народився 1906 року у Вінниці і ледь не з 14 років, ще підлітком, пройшов через увесь спектр театральної діяльності. Ким він тільки не був на театрі: і робітником сцени, і малярем, і освітлювачем, і, звісно, актором, суфлером і, зрештою, навіть режисером. І дивовижна річ. Я пригадую дуже цікаву фотографію якогось вінницького театрального колективу початку 20-х років, і там зовсім молоденький Савченко облаштовує мізансцену, що якимось чи не містичним чином нагадує закінчення його ж фільму «Богдан Хмельницький» 1941 року. Себто Савченко набирає тоді мистецьку вагу надзвичайно швидко. А потім усією цією вагою падає на стихію кінематографа.
Савченко навчається у Ленінграді в Інституті сценічних мистецтв, але в мене таке враження, що він, в дусі того часу, його не закінчив. Вслід за цим він працює у так званих театрах робітничої молоді, спочатку у Баку, а потім у Москві. Одверто кажучи, ці театри – то було найбільш авангардне й талановите середовище тогочасного театрального процесу. Всі їхні спектаклі запам’ятовувалися назавжди, щоб десятиліття потому вигулькнути у найкращих здобутках світової сцени. Коли ж радянський театральний авангард було розгромлено, Ігор Савченко переходить до кінематографа.
Він намагається ті чи ті ознаки і характеристики театрального авангарду перенести в поетику кіно. В нього це вийшло спочатку суто експериментально: 1934 року з’явився по суті перший його повнометражний фільм під назвою «Гармонь» за віршами тогочасного комсомольського поета Алєксандра Жарова. Того самого, про якого Владімір Маяковскій писав: «Не читайте на сон Надсона и Жарова», вважаючи останнього… декадентом. Ця невеличка поема про комсомольського сільського функціонера, який драматично-комічно намагається поєднати своє функціонерство з любов’ю до гармошки, стає для Ігоря Савченко основою кінематографічної лабораторії, де він шукає якусь свою і тільки свою кінематографічну поетику. Тоді тільки-но з’явилося звукове кіно, і Савченку вдалося віртуозно поєднати феномен музичного звучання з візуалізацією старовинної фольклорної традиції на тлі напрочуд цікаво поданих пейзажів. У своїх пошуках він наштовхнувся навіть на реакцію самого Сталіна, який, подивившись фільм «Гармонь», роздратовано висловився: «Это совершеннейшая ерунда».
Шляхом конформізму
З середини 30 років Савченко починає ставити фільми з українського життя. Перший з них – «Дума про козака Голоту» за оповіданням Аркадія Гайдара «РВР». Події розповіді цілком перенесли на український ґрунт з ознаками національного існування – і вишиванки, і білі хатки, і вишневі садки, і вся українська пейзажистика, яку Ігор Савченко любив і добре знав. І, водночас, це було абсолютно офіційне представлення громадянського конфлікту поміж селянством, яке не приймає радянську владу, і тією самою владою. Але при всій офіціозності картини, там є несподівані кінематографічні знахідки, блискучі фахові прийоми і, між іншим, саме в цьому фільмі Ігор Савченко відкрив екранний варіант Фаїни Раневської як великої комічної актриси.
Далі, в 1939 році, – фільм «Вершники», який Ігор Андрійович знімав вже тут у Києві на студії, яку пізніше було названо на честь Довженка. Картина створена за видатним романом Юрія Яновського про громадянську війну в Україні. В книзі естетика палахкотить усіма кольорами боротьби, але фільм категорично спрямований у бік офіційної інтерпретації подій 1918 року. Якісь хвилини, скажімо, воєнні дії, пейзаж, зображення неба, моря, людини пораненої, людини, яка долає свою рану, – надзвичайно цікаві, але, відверто кажучи, деякі епізоди майже пародійні. Що ж, стрічку було знято вже у билинно тяжких умовах. Юрій Яновський тоді втратив майже всіх своїх друзів, а найбільший – Микола Хвильовий покінчив життя самогубством. У 1940-му Яновський пише наївні просталінські оповідання, тож зрозуміло, як виглядав фільм «Вершники».
Український героїчний епос
У 1940-41 роках Ігор Савченко розпочинає роботу над фільмом, який мені видається одним з найкращих фільмів всього ХХ-го століття. Це фільм «Богдан Хмельницький». Ще у середині 30-х про Богдана Хмельницького Большая советская энциклопедия (БСЭ) писала таким чином: «Богдан Хмельницкий – злейший враг украинских трудящихся масс». А найбільшим гріхом гетьмана вважалося те, що він на Переяславській Раді віддав Україну до колоніального панування реакційної Москви. От так, всього на всього.
Та невдовзі все різко змінюється: панівною ідеологією стає російський націоналізм. Тому змінюються акценти і довкола Богдана Хмельницького: тепер наголошується, що він, мовляв, поєднав два братні народи, не уточнюючи, до речі, під якою ферулою, під дахом кого і для чого він їх поєднав.
Це був важливий епізод у становленні радянської ідеології нового типу. Тоді до російського націоналізму вирішили додати й крихту ще якогось національно-патріотичного чуття. Отак з’явилися патріотизми грузинський, певні середньоазійські й український, звичайно, в обмеженому форматі.
Саме в цьому напрямі була створена Корнійчуком, майстром на всі руки до послуг Кремля, достатньо вправна п’єса «Богдан Хмельницький». Але це ще не був Богдан Хмельницький підлого і бездарного роману Натана Рибака «Переяславська Рада»: гетьман марксист-ленінець, який на повну силу завзято працює над об’єднанням російського й українського народів. У Корнійчука ж це була розповідь про початок кар’єри Богдана – національного революціонера, який очолив і козацьке, і частково селянське повстання проти польсько-литовської державності. І головне – в цьому фільмі немає того сентименту про возз’єднання українського і російського народів.
Насправді, фільм «Богдан Хмельницький» – спроба створити епос українського народу у дуже відповідальну хвилину його історії, коли 1648-49 року піднімається увесь український народ, всі його стани, всі класи і клірики повстають проти системи, яка їх гнітила.
Тут належить говорити, що перед нами один з перших справді епічних творів у світовому кіномистецтві. Перед нами образ народу, який розпочинає свій національний рух у напрямі до остаточного свого визволення, страшні репресії польсько-литовської системи, козаки, що опираються цьому, – і все це зроблено не в декоративній царині, а в дуже точними кінематографічними образами. Наприклад, козацькі чати, що мають стерегти український простір від нападників. І от бачимо: на першій чаті помічають ворога й запалюють вогонь, вслід за тим вогонь спалахує на другій, третій, двадцятій чаті, і врешті ця, сказати б, патетична інформація доходить до Січі, де Богдан Хмельницький кричить: «Бачите, горить, горить…». Себто запалала Україна, – образ визволення, образ очищення.
Вслід за тим епізод, який не змогла перевершити своєю чистою й високою патетикою вся світова кінематографія. Іван Богун звертається до гурту стареньких сивих кобзарів: «Здорові були, сиві лицарі, йдіть на Україну і повідомте, що розпочинається». І ми бачимо безмежне поле, по якому десь здалеку йдуть кобзарі. Вони діляться надвоє, вклоняються один одному й розходяться, частини знову діляться надвоє, і, зрештою, в полі залишаються тільки два кобзарі, два сліпих старця. Вони повертаються один до одного, вклоняються і йдуть у різні сторони. І це сфільмовано в час, коли всіх кобзарів було повинищено.
Дуже цікаво постає і табір ворогів. Річ утім, що невдовзі перед тим була розгромлена Польща – історичний ворог Росії імперської і радянської. Тож необхідним чином все це перекочувало і в радянський кінематограф. З’являються фільми про боротьбу з національною польською революцією, з залишками польської державності: «Мінін і Пожарський», «Суворов» тощо. У цьому ряду і фільм «Богдан Хмельницький». Але в якому блиску постає історична Польща. Вона і горда, вона і ультрафеодальна, вона і чужинська, вона і жорстока, але в неї є своя естетика, своя зловісна краса. Узагальненням образу хижацької і, водночас, героїчної Польщі Савченко обирає демонічну красуню Гелену – дружину Богдана Хмельницького, оту загадкову жінку, про яку й досі сперечаються.
І нарешті епізод, який потім світовий кінематограф процитує сотні разів. Вже Богдан в Києві, вже бенкетує зі своєю старшиною, а польський воєвода православний Адам Кисіль вмовляє їх помиритися з Польщею, а вслід за тим погрожує Україні. І раптом Богдан з криком: «Ти кому загрожуєш?» плигає на цей стіл, заставлений розкішним посудом, і йде по ньому… Геніальна сцена, яку скалькували чи не всі історичні голлівудські блокбастери, чи не всі європейські.
За цей фільм Савченко отримав Сталінську премію, кільканадцять зауважень від Олександра Довженка, який зустрів фільм «Богдан Хмельницький» в багнети. Він взагалі не дуже сприймав чуже мистецтво. Мине п’ятнадцять років і Довженко люто відгукнеться на дебют Савченкового учня Параджанова…
Вчитель і учні
Під час війни Ігор Савченко знімає військові, сказати б, агітфільми: екранізація абсолютного лубка Корнійчука «Партизани в степах України», а також один з перших кольорових радянських фільмів бойовик «Іван Нікулін – російський матрос». Після війни – «Старовинний водевіль», стрічка за старою комічною п’єсою про гусар. І дуже добре воєнне кіно «Третій удар» про те, як радянські війська відвоювали Крим. Там грандіозні батальні сцени, надзвичайно цікаво зняті й оформлені. До того ж у кожного з радянських полководців просвічує щось людське, щось своє, а це не просто було зробити в ситуації 1949 року, коли вони всі ще були живі. І німецькі генерали – не ходульні ляльки. До роботи над цим фільмом він вже залучає своїх учнів.
Про його педагогіку належить сказати окремо. Видатні режисери радянської доби Алєксандр Алов, Владімір Наумов, Сергій Параджанов, Марлєн Хуциєв, Юрій Озєров, Лятіф Файзієв, Фєлікс Міронер, Генріх Габай – учні Ігоря Савченка.
Він їх знаходив, він з ними працював, і він зробив з них першокласних майстрів. Він бачив їх наскрізь: «Сергій, бути тобі в своєму кіно церемоніймейстером», – сказав про Параджанова, зумівши розгледіти той обрядовий, міфологічний кінематограф майбутнього майстра. Учні його обожнювали, а от колеги люто заздрили Савченку, влаштовували єзуїтські інтриги. Не було у нього спільної мови з видатними діячами радянського кіно, був для них чужинцем. Може тому, що був українцем… Там було багато всього – і алкоголь, і жіноцтво, і божевільна робота з ранку до ночі.
От саме в цій атмосфері йому доручили зробити картину про Тараса Шевченка. Повоєнна радянська кінематографія безперестанку продукувала великих діячів російського минулого, даючи якусь квоту українцям і грузинам. Фільм загалом вписується в естетику тогочасного радянського кіно, бо, зрозуміло, робився в умовах жорстокої політичної кон’юнктури.
Лебедина пісня
Перша третина стрічки взагалі виглядає плакатно: Шевченко – революціонер, який закликає до повстання. Виглядає це фальшиво, але як тільки актор Бондарчук починав читати Шевченкові вірші, зала завмирала, так це було з подачі Савченка блискуче прочитано, так режисер точно увійшов в поетику Шевченка.
І зовсім інша естетика в частині, де розповідається про Шевченка на засланні, про Шевченка каторжанина. Кінематографічно переконливе інферно, пекло цього солдатства. Я не перебільшую, але там є геніальний епізод, коли офіцери кличуть до себе Шевченка, щоб посміятися з нього, з солдата, який щойно був улюбленцем Петербурга, відомим поетом. І раптом Шевченко піднімає тост: «За матерей, которые вас в муках родили, возложив на вас самые светлые свои надежды. А тепер, позвольте мне уйти, чтоб я не разочаровался в вас» – так на декілька секунд він повищив їх людську сутність, і один з них каже Шевченкові: «Идите», хоча в російській армії до солдатів зверталися на «ты». А інший кричить: «Розгами его, розгами». Тоді хтось з офіцерів хапає негідника зі словами: «Вы, светлая надежда Вашей матери, да я пристрелю Вас, как рябчика». Так Шевченко виходить переможцем у цій ситуації. І ще абсолютно пронизливий епізод страти солдата, якого проганяють через стрій, а він все просить: «Ваше высокоблагородие, ради Христа, выведите из строя рядового Шевченко. Он же не ударит меня, а потом и его через строй проведут»…
У грудні 1950 року Савченко прийшов на студію і, хапаючись за серце, по пам’яті змонтував фільм. Щоб зрозуміти це – уявіть собі гросмайстра, який грає в шахи всліпу на тридцяти дошках. Він помер у 44 роки, не закінчивши картини. Роботу продовжували його учні – і Хуциєв, і Файзієв, і інші…
Ігор Савченко – видатний діяч кінематографа тієї доби, і, поза всяким сумнівом, мученик системи, мученик радянської епохи. Та водночас, в ньому безперестанку просвічують естетичні діаманти. Ті, що дуже рідко спалахують у світовому кіно. На відміну від Довженка у нього не було внутрішнього пафосу комуністичної ідеології. Він просто хотів робити прегарну естетику найвищого класу, яка сподобається масовому глядачеві, і це йому вдавалося.
Біографічна нота
Ігор Савченко, український кінорежисер, сценарист, педагог
1906р.–народився уВінниці, навчався в театральній школі Орди-Свєтлової.
1925 р. –організовує молодіжний аґіттеатр, з яким гастролює по Україні.
1926-29 рр. –учився у Ленінградському інституті сценічних мистецтв.
1929-1932 рр. –головний режисер театрів робітничої молоді в Баку та Москві.
1939-41 рр. та з 1947 р. – працює наКиївській кіностудії.
1944-46 рр. – художній керівник кіностудії ім. М. Горького в Москві.
1946 р. – керманич режисерської майстерні ВДІКу.
1950 р. – помер від серцевого нападу на 44-му році життя.
Основна фільмографія
«Гармонь», 1934
«Випадкова зустріч», 1936
«Дума про козака Голоту», 1937.
«Вершники», 1939
«Богдан Хмельницький», 1941
«Партизани в степах України», 1942
«Іван Нікулін — російський матрос», 1944
«Старовинний водевіль», 1947
«Третій удар», 1948
«Тарас Шевченко», 1951