Мене кілька років тому люди «просвічені» намагалися переконати, що є такий кіножанр – «патріотичний фільм». Дурниця, звісно, повна. А малося на увазі – це той фільм, «що тіло рве до бою» за Батьківщину, славить її та закликає любити якомога… Бажано, щоби в центрі оповіді були славні історичні персонажі. Чи хоча б дія точилася в часи минулі, де, очевидно, й ховається (певне, від Винниченкового «брому») «добра слава, слава України». Одне слово, це коли залишається «без надії таки сподіватись».
Але ж зрозуміло, що кількість цитат зі «славних історичних персонажів» у попередньому абзаці не надасть моїм нотаткам гіпотетичного патріотичного зміс ту. Хіба що позірної «хворми».
Як на мене, то вітчизняним патріотичним фільмом є кожен витвір, який здатен так чи інакше викликати цікавість до України. Передусім у самих українців. Жанрове кіно викликає інтерес до України у масового глядача. Мистецьке – у відповідної обмеженої аудиторії. От і все. Все просто, коли за такою формулою взятися визначати патріотичну сутність нашого кінематографа.
Це так само справедливо для кожного національного кіномистецтва. Чи не все американське кіно є патріотичним. Байдуже – про гангстерів воно чи про святих. Навіть якщо персонажі – всуціль казкові істоти, все одно стрічки про них щільно просякнуті американським духом. Зрештою, кіно – це Голлівуд, що вже є національною гордістю, а, отже, це – патріотично. Американські інтелектуали вернуть носа від сучасної кіновампуки «фабрики мрій», але для них завжди знайдеться Вуді Аллен, Джим Джармуш чи Ґас Ван Сент із творами в дещо іншому вимірі. Й те, і те кіно буде цілком патріотичне, нехай від останніх – достоту іронічне та критичне.
Та й сучасне російське кіно – хіба воно не всуціль патріотичне? Найбільш незугарні стрічки (тепер у РФ щороку фільмується близько 180 ігрових повнометражок) так чи так підтримують російську самосвідомість. Культурну, імперську, таку, сяку – та все це, коли уважно поглянути, має відповідні патріотичні мотиви, прагне приголубити свого глядача.
Часом – приголубити міцно. На цьогорічному Відкритому російському фестивалі «Кінотавр» довелося побачити, здавалося, неймовірний за своєю політичною та ідеологічною ангажованістю зразок російського патріотичного фільму. Антиамериканський. Заприсягаюся, не слабкіше, ніж пропагандистські шедеври кінематографа сталінського чи відомі антисемітські опуси геббельсівського. Не вірите? То перевірте, подивіться – називається «Чужі». Режисура Юрія Ґримова. Того самого, котрий екранізував «Му-Му» Турґєнєва як історію сексуально невдоволеної барині, яка приревнувала глухонімого кріпака до собачки. Чим ще десять років тому дав свою відповідь на сакраментальне й споконвічне питання зі знаменитого українського анекдоту: «За что, Ґєрасім?»
Події ж у світі розгортаються так, що, боюся, незабаром цілком можлива поява в російському кіно антигрузинського сиквела «Чужі-2» чи й антиукраїнського «Чужі-3». Якщо подібного штибу патріотичних фільмів хочеться і комусь у нас, то боронь, Боже! Закликаю вітчизняних режисерів ліпше створити власну екранну версію «Му-Му», в якій знайти свою, українську, відповідь на собаче питання.