Олександр, тато десятирічного Дмитрика, від самого народження виховує сина сам.
«Так мріяла про дитину, а мамою судилося бути лише сім днів…»
Олександрові 44. Живе в Чернігові. У цьому місті народився, закінчив школу, здобув професійну освіту. Тут зустрів і другу половинку. Зустрів долю…
А що таке доля? Як мовиться, її конем не об’їдеш і вбрід не перебредеш. З Людмилою навчалися разом, бачились поміж лекціями та семінарами, але тоді підійти до дівчини, яка дуже подобалася, Олександр так і не наважився. Вона це зробила згодом сама — коли працювали на одному підприємстві. Підійшла щодо робочого питання. Але розговорилися і зрозуміли: розставатися надовго не хочеться… З’явилася приязнь, яка переросла в кохання. Почали зустрічатися, за якийсь час створили сім’ю.
… За склом серванта у вітальні їхньої квартири в Чернігові, де ми розмовляємо, — красиві весільні фото. «Весілля гарне було, — перехоплює мій погляд Олександр. — Усі наші спільні з Людою спогади — щасливі. Жили ми дружно, не сварилися. Люда розумна була і дуже добра. Розсудлива. Любила і вміла готувати. Але дуже скромна, неговірка. Все в собі завжди тримала, нечасто ділилася переживаннями…».
Вони дуже хотіли дитину. Але час минав, а лелека не поспішав до їхньої оселі. Обстеження, лікарі, дороге лікування. І — нічого… А коли вже майже втратили надію, Люда завагітніла. Яке це було щастя! Через десять років спільного життя у подружньої пари народився син Дмитрик.
«Хіба міг я тоді подумати, що найщасливіший період мого життя вже невдовзі зміниться чорною пусткою?» — зітхає Олександр.
Через тиждень після пологів Люді раптом стало зле просто в кабінеті лікаря, куди прийшла на планове обстеження. А за кілька днів її не стало… «Я не міг повірити, що все це відбувається зі мною насправді. Дружина помирає, на руках немовля. Кінець світу».
Хоча звідтоді минуло десять років, Олександр досі не може говорити про ті події спокійно. Біль не має терміну давності…
«Лікарі потім сказали, що Люда мала хворе серце. Але ніколи не скаржилася, а хворобу чомусь не виявили раніше… Вона так багато років мріяла про дитину, але судилося побути мамою лише тиждень…».
«Мене рятували люди: дзвонили і казали, що… потребують моєї допомоги»
Іншого вибору Олександр не мав: мусив змиритися з долею і освоювати роль і тата, і мами для свого сина. Вийти із заціпеніння й емоційного провалля йому допомогла людська небайдужість.
«Мене рятували люди. Знайомі, друзі телефонували: “Сашко, нам потрібна твоя допомога. Потрібно ремонт зробити, щось терміново полагодити. Без тебе — ніяк! Виручиш?”. А я перед цим багато років займався ремонтними роботами, взагалі все можу робити своїми руками. Таким чином люди витягали мене з депресії. Це дуже важкий стрес, коли втрачаєш другу половину, та ще й так раптово, так жорстоко. Не всі можуть це пережити. Саме в таких ситуаціях люди себе найбільше проявляють…».
Попервах із дитиною Олександрові багато допомагали родичі: брат, тато, а також хрещена мама Дмитрика. «Ну а найбільше — бабуся, моя мама, — розповідає чоловік. — Без її підтримки не уявляю, як давав би раду. Мама все життя — мій надійний тил».
Сім’я — її найбільша цінність і втіха, долучається до розмови пані Тетяна. Онука обожнює. Каже, що підростає Дмитрик славним, кмітливим хлопчиком. Добре навчається, любить малювати, конструювати. Чемний. Має повагу до старших. Завжди подасть руку, притримає двері у під’їзді, допоможе. «Дмитрик багато рис характеру успадкував від своєї мами, — ділиться пані Тетяна. — Має добре розвинену зорову пам’ять. Такою була Люда. Я любила і люблю досі свою невістку. Вона прийшла до нас у родину — і наче завжди з нами була… Дмитрик і зовні нагадує мені її. Ніжний, лагідний хлопчинка. Саша, мій син, дуже для нього старається. Він хороший батько, багато уваги приділяє сину, переживає, коли дитина хворіє, перед сном читають разом книжку, розмовляють. Намагається вберегти його від різних неприємностей. Але війна… Війна наклала відбиток на дитину. Коли на початку повномасштабного вторгнення в Чернігові пролунали вибухи, Дмитрик дуже злякався. Замкнувся в собі. Довго ми з цього стану його виводили…».
«Поборов важку недугу, але російський снаряд забрав його життя…»
Війна принесла в їхню родину велике горе. Чоловік пані Тетяни — батько Олександра і дідусь Дмитрика — загинув від ворожого обстрілу Чернігова на дев’ятий день облоги міста.
«Війна розпочалася на світанку 24 лютого вибухами, пожежами. Відчуття розгубленості: куди бігти, що робити? Все сталося надто швидко і несподівано. Ми з сином, мамою і братом від обстрілів ховалися в підвалі школи, яка тут неподалік, — розповідає Олександр. — Там і спали — на табуретках, лавочках, на підлозі. Було дуже холодно… Тато залишався вдома. Вдень ми приходили, готували їжу, доки був газ. А потім у квартирі зник і газ, і опалення, бо окупанти підірвали в Чернігові газову трубу. Тато вирішив поїхати велосипедом на інший кінець міста, в гараж, узяти там обігрівач, аби хоч трохи зігріти холодну квартиру. Його вбив касетний снаряд… Росіяни обстрілювали Чернігів нещадно. Тата ми довго шукали, не знали, що з ним. Знайшли через кілька днів — у морзі… А поховати змогли лише після деокупації міста. Це був жахливий час для нас усіх».
Пані Тетяні — 68. З чоловіком прожила 42 щасливих роки. «Війна… забрала мого чоловіка, батька моїх дітей. Він був нашою опорою, — зітхає жінка. — Я кажу своїм хлопцям: покажіть, що ви сильні, міцні. Тато бачить нас із небес і теж пишається вами, як і я. Ми тримаємось…».
Перед повномасштабним вторгненням чоловік пані Тетяни мав особисту війну — з недугою. У 2019 році лікарі виявили в нього тяжке захворювання — рак шлунку. Зробили операцію, чоловік пройшов складні шість сеансів хіміотерапії. «Він вижив — і я вірила, що все буде добре. Ми пройшли цей шлях разом. Гриша дуже хотів знову сісти за кермо машини: був водієм. Лікар був упевнений, що мій чоловік повністю одужає: стадія хвороби початкова, він мав шанс, ми — надію. Але інша страшна війна наздогнала його через кілька років… І забрала життя».
Спогади про той час — дуже гіркі. Три тижні життя в підвалі… Будівля школи, як і їхній дім, ходили ходором, коли росіяни скидали на місто бомби з літаків. «Ми думали, що школа розвалиться разом із підвалом, — пригадує Олександр. — Було дуже страшно. З нами у підвалі ховалося багато дітей, за них хвилювалися найбільше. Хліба постійно не вистачало. Три пекарні в місті пекли хліб. Водій підвозив нову партію щойно спечених паляниць і їхав знову. Люди шикувалися в довгі черги, чекали… І в таку чергу росіяни скинули касетні снаряди. Багато людей загинуло… Колону машин волонтерів біля Чернігова окупанти також розстріляли. А волонтери возили нам ліки, їжу, молоко — для дітей. Ми жили без світла, в холоді і голоді, під постійні вибухи. І в повній інформаційній блокаді, бо інтернет зник, телебачення не працювало…».
«Хочу, щоб мій син переймав від інших людей тільки добре»
… Над учнівським столом Дмитрика висять його малюнки. На заняття з малювання пані Тетяна водила внука до Центру дитячого творчого розвитку у центральному районі міста. Того недільного серпневого ранку вони також мали йти на урок, але затрималися вдома, не встигли на маршрутку… Ворожа ракета прилетіла в драмтеатр поруч із центром, де Дмитрик вчився малювати… Пані Тетяна зізнається: досі не може подолати страху і відновити походи з Дмитриком на заняття, хоча від того трагічного дня минуло два роки.
За розмовами і спогадами час спливає непомітно. За вікном повільно спускаються сутінки, пані Тетяна збирається готувати вечерю, пора повертатися до Києва. Дмитрик показує нам свій новенький комп’ютер. Каже, дуже мріяв про такий, адже ноутбук допомагає йому й у навчанні. Комп’ютер та інші необхідні речі — ліки, одяг, продукти — родина мала змогу придбати завдяки підтримці українсько-польського проєкту «Родина родині», що його РМ «Карітас-Спес Україна» реалізує у співпраці та за фінансової підтримки «Карітас-Польща».
«Я допомоги ніколи в житті не просив. Звик завжди покладатися на власні сили, — зізнається чоловік. — Грошей старався ніколи не позичати. Мої знайомі почули про цей проєкт, кажуть: спробуй. А час якраз такий складний був: з роботою скрута. Дуже вдячний за те, що обрали нашу родину, вдячний за таку важливу підтримку. Частину цих коштів заощадив — на навчання Дмитрику, на підручники, гуртки розвитку. Так гріє душу, що є небайдужі люди, які простягнули нам руку підтримки. Передайте польським родинам нашу щиру вдячність за їхні великі добрі серця».
… Проводжаючи нас до порогу, Олександр із гордістю розповідає, що син уже краще за нього розбирається з комп’ютером, з програмами й різними месенджерами. «Навіть мене навчає, — ніжно посміхається, говорячи про Дмитрика. — Дивлюсь на нього — і бачу свою Люду. У Люди погляд такий самий був: подивиться — і все зрозуміло. Він для мене найкращий хлопчик у світі. Має свою точку зору. Коли я намагаюся щось пояснити, може заперечити: ні, тату, зараз це все інакше…
Мрію, щоб він виріс доброю людиною. Аби вмів те, що йому знадобиться в житті. Я йому Люду в приклад часто ставлю. Твоя мама, кажу, з п’яти років уміла готувати, допомагала на кухні. І я теж багато чого сам досяг, навчився. Тому хочу, щоб мій син переймав від інших людей тільки добре».