«Усе тут добре… Тільки дому немає»
Денису подобаються кактуси. Нагадують їжачків з улюбленого мультсеріалу. Хлопчик має чотири маленькі «колючі квітки» у себе на підвіконні. Окрім кактусів, любить бокс — щотижня ходить на тренування. Каже: заняття спортом захоплюють тим, що можна «їздити на змагання і виборювати перші місця». Також Денис любить грати у футбол, спілкуватися з друзями, кататися взимку з татом на сніжних гірках, а влітку — на велосипеді; любить пекти з мамою кекси. А школа, зізнається щиро, не дуже подобається. Хоча вчиться Денис охоче. Просто мріє повернутися до своєї рідної школи. Повернутися додому.
Рідне село Томина Балка неподалік Херсона хлопчик залишив разом із батьками у квітні 2022 року через війну. Денисові лише 10 років, але він уже знає про життя і його трагічні сторони надто багато, як на свій ніжний вік.
«Коли почалася війна, ми спали вдома в ліжку, — пригадує хлопчик. — Почули вибухи і спочатку не зрозуміли, що відбувається. А потім подзвонила сестра з Херсона і сказала, що на Україну напала Росія, йдуть бої.
Війна — це дуже страшно… Особливо коли живеш в окупації. Ми так прожили два місяці. Ночували в підвалі, ховалися від обстрілів. Я дуже не хотів виїжджати, покидати свій дім і друзів. Дуже сумую за домом…
Коли ми виїжджали, батьки показували на блокпостах довідку, що в мене хворе серце. І з допомогою цих документів нам вдалося виїхати. Ми пройшли 30 російських блокпостів. Я дуже боявся, що окупанти нас не пропустять, що ми потрапимо під обстріл. Російські військові на всіх блокпостах просили у нас… їжу. Мабуть, були голодні. Запитували, куди їдемо і чому це ми покидаємо свій дім. Ми казали, що їдемо в лікарню. Я лежав і робив вигляд, що мені дуже погано. Хоча мені справді було недобре… На новому місці я вже зміг спати спокійно. Обстрілів щоденних не було. Зараз, щоправда, тут також часто бувають обстріли. І ракети, і дрони літають над домом… Коли оголошують повітряну тривогу, я ховаюся у ванній кімнаті, щоб бути в більшій безпеці. Мені тут добре. Але вдома… вдома було набагато краще».
Помешкання, де ми розмовляємо, — світле і затишне. Є маленька спальня, кімната-студія, ванна кімната. Сучасний ремонт. У селі Рубежівка Бучанського району на Київщині польська будівельна фірма відреставрувала покинуте приміщення колишнього гуртожитку, створивши комфортні житлові умови для внутрішньо переміщених осіб. Родина Дениса подала заяву та документи й отримала це помешкання у грудні минулого року.
Усе тут добре, каже Денис. Але все ж це не рідний дім …
«Херсон став як сафарі… Люди не можуть спокійно вийти навіть по хліб»
У Томиній Балці Білозерського району родина Дениса мала все. Добротний дім, який батьки хлопчика збудували власними силами, господарство, сад, город. «Донька навчалася в університеті, син ходив до школи, ми з чоловіком працювали, — розповідає мама Дениса Інна. — А потім в один момент усе перевернулося з ніг на голову…»
Руслан, чоловік Інни і тато Дениса, згадує ті дні так: «Коли донька на світанку 24 лютого зателефонувала з Херсона і сказала, що почалася війна, я подумав: не може бути… Але майже одночасно з її дзвінком пролунали потужні вибухи у Чорнобаївці, яка неподалік. Там — аеродром, військова частина… І Антонівський міст обстрілювали, дуже гучно було.
Два місяці ми жили в окупації. Окупанти поводилися агресивно. Ходили озброєні по хатах, перевіряли все — від кишень курток до автомобілів у гаражах. Ми зрозуміли: життя тут не буде. Виїжджати було тяжко… Але зібралися з духом, і батьки наші наполягали, що треба вивозити дітей у безпечне місце. Їхали три доби. Ночували де доведеться: і в полі, і в людей на подвір’ях. Та з Божою допомогою вибрались. Коли виїхали в сіру зону, там якраз пройшов артобстріл, все навколо горіло. Коли переїхали сіру зону і зустріли наших військових, спочатку не повірили, що вже на нашому боці. Плакали всі — і ми з дружиною, і діти…»
Один із найбільш емоційних моментів — білі стрічки на землі. «Коли виїжджали з окупації, мусили пов’язати ці стрічки на машини… І тільки на нашому блокпосту змогли зняти. Люди на радощах зривали їх зі своїх автівок і кидали на землю. Зривали і кидали… Все навколо було біле від стрічок», — Інна не може пригадувати ті моменти без сліз.
Ціна свободи — дуже висока…
Маму Інни окупанти схопили й утримували за «підозрою у проукраїнській позиції».
«Існували списки тих, кого росіяни забирали просто з дому, без зайвих пояснень. А причиною стало те, що мама — велика патріотка України, — розповідає Інна. — Була учасницею Помаранчевої революції, стояла на Майдані. А в селі нашому, виявилося, жили ті, хто чекав на “рускій мір”. Вони і здавали всіх. Хлопців, колишніх АТОшників, окупанти забирали за цими списками на підвал. Коли росіяни відходили, то всі ті зрадники тікали разом із окупантами на лівий берег Дніпра.
Як маму випустили — не знаю… Її тримали, допитували. А вона сама — росіянка за національністю. Ми, коли виїхали з окупації, подалися відразу до родичів на Житомирщину. Жили там деякий час. І маму туди забрали, коли вдалося вивезти її з неволі. Після того як Херсон звільнили, мама повернулася в Томину Балку й досі там. А свекруха з чоловіком виїхали, тепер у Миколаївській області живуть. Зв’язок із мамою — лише через мобільні застосунки: у кого є вайфай, то можна сконтактуватися. Але жити там страшно… Дрони, каже мама, літають постійно, з дому не вийдеш. Хліб привозять у магазин раз на тиждень, то люди перебіжками, ховаючись, по той хліб ідуть… Раніше волонтери привозили, а коли дрони почали полювати на людей, то вже не возять. Ні роботи немає, ні зв’язку. Життя немає… Херсон став як сафарі — тільки полювання на людей. Сумно це…»
«Того ранку, коли російські ракети вдарили по “Охматдиту”, ми мали бути там із сином на обстеженні…»
Поки ми розмовляємо, Денис майструє паперові літачки. Любить виготовляти різні вироби з паперу — квіти, вази… Шукає в інтернеті поради, майстеркласи. «Коли жили вдома, з татом виготовляли вироби з дерева, а з дідом — ножики з металу. Робили все в гаражі. Класно було. Тут у нас немає таких інструментів… І дід зараз далеко…»
Інна хвалить сина: добрий, старанний у навчанні, сумлінний. Поставив собі за мету купити велосипед — і зібрав: складав копійку до копійки гроші, подаровані на день народження, заощаджував кишенькові.
Хлопчик рухливий, охочий до спорту, однак має застереження через здоров’я: вагомі вроджені проблеми з серцем. «Часто змушені звертатися до лікарів, проходити курси лікування, — розповідає Інна. — Мали ми з ним їхати на чергове обстеження до “Охматдиту” у липні минулого року. Якраз у той день, коли росіяни атакували лікарню… То був понеділок. Пригадую, прокинулася рано, і виникло якесь таке відчуття… Незрозуміла тривога. Кажу: “Мабуть, не поїдемо сьогодні. Щось недобре мені…”. А згодом вийшла надвір і побачила ті ракети, які на Київ летіли. Вони часто летять через село, над нашим будинком. Коли почула потім, що сталося, довго не могла прийти до тями. Досі холоне все всередині, як згадаю. Адже ми мали бути в лікарні якраз тоді, коли туди вцілили ракети…»
Великий кольоровий знімок на вікні у кімнаті — як картина. «Це наше фото — легендарне, — посміхається Інна. Бере його до рук, роздивляється. — У доньки випускний якраз, а син іде до першого класу. Так збіглося в часі…
Школа у нашій Томиній Балці гарна була. Її незадовго до війни відновили, коштом держави: утеплили, перекрили покрівлю, поклали плитку. Найкраща школа в районі була. А тепер уже і школи немає… Три прильоти по ній. Дітей немає. А якби й були — хто туди під обстрілами буде ходити? Та й учителі повиїжджали…»
Старша донька подружжя нині живе в Миколаєві. Працює поліціянткою: закінчила вищий профільний навчальний заклад. «Це була її мрія, донька послідовно до цього йшла, — ділиться Руслан. — Навчалася в Херсоні. Коли почалася окупація, ми дуже за неї хвилювалися, бо росіяни насамперед вираховували тих, хто був пов’язаний із такими структурами. Лише коли вивезли своїх дітей із небезпечної зони, ми трохи заспокоїлися…»
Основні труднощі, які сьогодні переживає родина — постійні пошуки роботи. «Треба заробляти, жити, виховувати дітей. Жодної роботи ми не цураємось, — каже чоловік. — До війни я працював на великому підприємстві, на понад 2000 людей. Був оператором станків на підприємстві “Корабел”, яке займалося виготовленням дверних полотен, відомому на всю Україну і за кордоном. Робота добре оплачувалася. Але війна все зруйнувала. Зараз працюю в забудовника, перекваліфікувався. Кладемо, рівняємо стіни. Працюємо, де можна. І землю доводилося тачками возити, і дрова рубати».
«Добре, що хоча б із житлом вирішилося: до кінця цього року маємо підписану угоду, можемо тут проживати, — пояснює Інна. — Як буде далі — невідомо… Після виїзду з Херсонщини ми три місяці жили в моєї сестри в Звягелі на Житомирщині. Було житло, але з роботою важко. Приїхали сюди у пошуках роботи — з житлом складно. У сусідній Дмитрівці винаймали квартиру, виявилося задорого для нас… Якби не ваша підтримка — не впоралися б…»
Родина отримувала допомогу в межах українсько-польського проєкту «Родина Родині». Проєкт підтримує українців, які постраждали від війни. «Завдяки цим коштам ми вирішили питання з житлом. Дуже вдячні за цю підтримку. Дуже зворушує людська доброта і небайдужість. Польські родини відгукнулися на біду українців — це багато про що говорить і високо цінується.
Знаю, що зараз багато хто потребує підтримки. Люди втратили житло, не всі можуть винаймати помешкання, тому часто залишаються в рідних містах і селах, хоч там і небезпечно через обстріли. Багато хто просто не має коштів, аби виїхати і жити в інших місцях».
Наостанок питаю про мрії. «Щоб війна закінчилася, і ми змогли повернутися додому, — відповідає Руслан. — Тягне додому дуже…». Інна додає, що так само дуже сумує за своїм обійстям і часами до війни. Мріє, щоб рідний дім уцілів. «То були найщасливіші моменти, коли ми всі збиралися разом, коли діти були з нами поруч. Родина у нас завжди весела була. Маємо багато друзів, кумів. Усі свята великими компаніями відзначали. Життя вирувало. Це зараз усе затихло, нічого не хочеться…»
Денис посміхається, якусь хвилю обмірковує відповідь на моє запитання і каже просто: «Коли ми виїжджали, я дуже переживав, чи матиму з ким дружити на новому місці. Але знайшов тут чудових друзів, які мене завжди підтримують. Та все ж сумую за тими, яких мав у Томиній Балці. От би нам зібратися усім разом і щоб знову все було як колись…»