Мрія про український Крим. Чим живе кримськотатарська громада на Заході України

Прогулюючись вулицею Саксаганського у Львові, складно повірити, що одна із будівель тут приховує у собі часточку Криму. Однак саме в одній із цих мо­дерністських кам’яниць розташувався Кримськотатарський культурний центр — осередок сонячного півост­рова в центрі дощового Львова.

«Містяни цікавляться нами та нашою унікальною культурою», — розповідає Тижню Іслям Тохлу — керівник центру.

На сьогодні кримськотатарська громада міста налічує приблизно тисячу осіб. У центрі вони можуть зустрічатися, а всі охочі — здобути нові знання про кримськотатарську культуру, зокрема, те, як вона переплітається з ісла­мом. Так, тут часто влаштовують зустрічі й відкриті лекції для учнів, студентів, екскурсоводів та всіх, хто зацікавлений, розповідають про кримськотатарські традиції, орнамент орьнек, кухню, історію. За кілька днів до нашої розмови із Іслямом Тохлу саме тут львів­ські школярі могли розпитати про все, що їх цікавить, під час зустрічі із рабином, імамом та священником.

Центр є також і важливим релігійним осередком для всіх мусульман міста — тут є молитовні приміщен­ня. Окрім того, у Львові є ще дві мечеті — мечеть імені Мухаммада Асада та мечеть з мінаретом на Південному ринку.

У львів’ян є цікавість і відкритість до кримськота­тарської культури, тож проблем із інтеграцією мусуль­манської спільноти не виникає. Щоправда, як розпові­дає Іслям Тохлу, часом у соцмережах можна зустріти певне нерозуміння, неосвіченість щодо питань корін­них народів України. «Наявність мечетей, заклики до молитви, деякі інші культурно-релігійні особливості часом побуджують одиниці думати, що «сюди понаїхали мусульмани”, особливо, якщо йдеться про ортодоксаль­ні спільноти. Але це питання поодинокої точкової нео­бізнаності, на яке націлена культурно-релігійна сторона роботи Центру, зокрема», — пояснює Іслям Тохлу. По­декуди в Україні ще також бракує розуміння серед насе­лення, що і українці, і киримли — одна політична нація. «Крим — це землі, де ми утворились і дуже довго жили, у нас була наша держава, яка існувала багато століть, до­поки ми не програли Росії», — підсумовує він.

З КРИМУ ДО ДРОГОБИЧА

Одна із перших кримськотатарських спільнот на Заході України утворилася в Дрогобичі ще в березні 2014 року. Завдяки цьому ядру зароджувалася міцна спільнота міста та й усього регіону.Саме в Дрогобич у вересні 2014 життя привело й Амета Бекіра, якому до­велося покинути домівку в Криму. Нині він менеджер культурних подій Кримськотатарського культурного центру у Львові, а також керівник громадської організації «Арекет» (кримськотатарською «Рух»). У 2015-му році «Карітас» Самбірсько-Дрогобицької єпархії надав Амету та його родині притулок і допоміг інтегруватися. 9 місяців Амет з дружиною писали проєкти для «Карі­тасу». Так почалася їхня громадська діяльність. Спер­шу була ініціативна група «Дрогобич кримли», що згодом переросла в громадську організацію «Арекет», яка активно діяла з грудня 2015 до 2017.

У 2017-му родина вирішила перебратися з Дрогоби­ча до Львова. У переїзді значну роль відіграло те, що 2016 року син пана Амета Мустафа переміг у відборі до Української академії лідерства й переїхав до Львова. Хлопець був єдиним кримським татарином на всі п’ять осередків.

З травня 2017 року у Львові вже існував Кримськота­тарський культурний центр, у листопаді ж 2017-го Амет з дружиною доєдналися до його до діяльності. Подруж­жя та ГО «Арекет» допомагали прописати стратегію Центру, зокрема те, що стосується культурно-освітньої, релігійної (збори мусульманської громади, підтриман­ня традицій) і політичної діяльності (участь в акції на підтримку «Бранців Кремля»).

Нині рушійною силою кримськотатарської громади Дрогобича є культурний центр «Іхсан-Щирість». Після початку повномасштабного вторгнення багато пред­ставників кримськотатарської громади, які мали для цього законні можливості (багатодітні сім’ї), виїхали за кордон, спільнота стала меншою, утім, не менш ак­тивною. Окрім того, доєднувалися нові люди, які час­то були вже двічі переселенцями. Така доля спіткала й родину Ільяса Усеінова, який нині виконує обов’язки імама центру.

Ільясу Усеінову довелося покинути Крим 2016 року. У 2019-му з родиною придбав будинок у Мелітопо­лі, де проживав до початку великої війни. «Ніколи не думав жити на Заході України, адже завжди хотілося бути ближче до рідного Криму: кліматично, локально, ментально», — розповідає він Тижню. Проте, коли ро­сіяни наближалися до Мелітополя, довелося покинути й цю свою нову домівку. Близькі друзі допомогли ро­дині виїхати за півгодини до заходу в місто ворожих військ. Далі евакуаційним потягом вони попрямува­ли до Львова, а звідти вже автобусом — до Дрогоби­ча. Чому туди? Та сама причина, про яку вже йшлося в тексті — сформована ще з 2014 року кримськотатар­ська громада міста. Дрогобич сподобався пану Ільясу особливо через відсутність упередженого ставлення до кримських татар, яке часто можна було зустріти в Кри­му. Там його народ вважали зрадником через російську пропаганду. «Перше, що я відчув, — люди розуміють, що це їхня земля. Тому місцеве населення більш кон­сервативне в плані зберігання себе такими якими вони є з погляду ідентичності», — розповідає він.

Ільяс Усеінов зауважує, що багато мешканців Дро­гобича знають свої корені, походження й предків. Люди тут мають історичну пам’ять, адже жили у місті з діда-прадіда й це підтримує їхнє національне та куль­турне сприйняття себе як дрогобичан. На противагу цьому, у Криму більшість населення, яке складається з російських окупантів, не знає себе, не має культурно­го та історичного зв’язку з Кримом:

«Справжнє корін­ня кримської землі — вирване. Тому що воно — татар­ське. А російське, воно — “чемадан — вокзал — Масква”. Сьогодні там, завтра тут. Вони прийшли, захопили, але знають, що це не їхнє. І розуміння, що Крим не їхній, змушує окупантів завжди сидіти на валізах», — наголо­шує він.

Кримськотатарський культурний центр Дрогобича має багато можливостей не лише для самої громади, а й для місцевих мешканців. За словами Ільяса Усеінова, у Центрі є кімната зі швейним обладнанням. Його на­дала філія ООН на грант, який отримала одна із членкинь спільноти. Є намір робити дні відкритих дверей, щоб місцеві жінки приходили й теж щось для себе шили та тісніше спілкувалися із жінками кримськотатарської спільноти. Також є шаховий клуб, комп’ютерний клас, молодіжний центр зі столами для настільного тенісу, де і діти та молодь зі спільноти, і місцеві можуть спіл­куватися й навчатися.

СМАК РІДНОГО КРИМУ

У час повномасштабної війни мало хто готовий роз­починати нову справу, інвестувати кошти і час, коли навколо непевність. Утім це не зупинило пані Лєране. Своє етно-кафе «Кримський дворик» вона відкрила на­прикінці 2023 року, у розпал війни. Ця локація дуже ві­дома у місті і є улюбленою для багатьох поціновувачів кримськотатарської кухні та культури.

Як і Ільяс Усеінов, пані Лєране також змушена була двічі покидати домівку через росіян. Із сім’єю вона виїхала з Ірпеня до Львова 6 березня 2022 року, куди переїхала у 2016, коли змушена була покинути рідний Крим. Хоч повномасштабна війна уже почалася, у жін­ки і її сина не було паніки і на те було дві причини: чо­ловік військовий, спокій якого поширювався на сім’ю та насичений викликами досвід кримськотатарського народу. Жінка каже, що всі десять років окупації Криму очікувала, що буде продовження:

«Бо історія показує, що росія не зупиняється ні на Придністров’ї, ні в Чечні, дві війни там було, ні в Грузії з Абхазією, ні на Сході України».

У Львові прихисток родині надала Оксана Новікова, власниця мережі пекарень «Кримська пере­пічка». Потім через кримських знайомих вдалося ви­йти на невеличке, але відносно дешеве житло, адже ж тоді ціни на оренду на ринку були захмарні. Каже: «Всі ці питання вирішуються, коли ти просто шукаєш відпо­віді. Ні до чого було скаржитись, сумувати чи бідкатись, чоловік уже був на фронті, у десантно-штурмовій бри­гаді, поруч інших родичів немає і є відповідальність за себе та неповнолітню дитину, тому треба просто засу­чити рукава і працювати. Чим раніше почати, тим кра­ще». Далі були і інші виклики: поранення чоловіка, на яке йшли ресурси, намагання відкрити власну справу, яке увінчалося успіхом з третьої спроби.

Запускала пані Лєране бізнес на кошти від гранту компанії Oxfam разом з банком «Львів». Гроші були невеликі, доводилося докладати. Далі — багато осо­бистого ресурсу, вкладеного в пошук приміщення, об­ладнання, меблів, але що найголовніше — людей. Адже бізнеси творять люди. На той час знайшлися праців­ники, близькі по духу — теж переселенці: з Донецької, Луганської, Сумської областей, Криму. Персонал на­вчався через проби, помилки і успіхи. Проте, люди мали спільну біду, тому підтримували одне одного, хоча й бути всілякі нюанси та стреси. Бізнес росте і удо­сконалюється і досі. Хоча, через війну трафік гостей, зрозуміло, менший, ніж у мирні часи. Тай, пані Лєра­не говорить відверто, що багато чоловіків бояться бути мобілізованими, тому сидять удома, відповідно, кафе не може зараз дозволити собі доставки. Але, власни­ця вкладає у розвиток «Кримського дворику» та у до­стойну зарплату персоналу, хоча й досі долає особисті бізнес-виклики.

ДОЛАТИ «БІЛІ ПЛЯМИ»

Якщо на початку російсько-української війни у 2014 році українці мали чимало «білих плям» у розумінні того, хто такі киримли, якою є історія Кримського пів­острова, то нині ситуація значно краща, хоча простору для вдосконалення дуже багато. Так, Амет Бекір роз­повідає, що наразі йде розмова із українським істори­ком Ярославом Грицаком про те, щоб внести більше відомостей про кримських татар до другого тому історії України. Зокрема, очікується висвітлення теми крим­ських татар і українського степу, Кримського Ханату, поняття «Ханська Україна».

«Уже йде дискурс і вкра­плення в історію України кримськотатарської теми. Без історії кримських татар ми не зрозуміємо ширшу істо­рію України», — зауважує він і наголошує, що йдеться не тільки про минуле, але й про сьогодення: «В кож­ному п’ятому батальйоні ЗСУ зараз є хоча б один-два кримських татари».

Є зміни і на законодавчому рівні. В коментарі Тиж­ню представниця президента України в Автономній Республіці Крим Каміла Ташева каже, що її інституція долучилася до розробки закону «Про корінні народи України», що закріплює право кримських татар, крим­чаків та караїмів зберігати та розвивати свої соціальні та культурні інститути в межах Української держави. У 2023 році була створена Національна комісія з питань кримськотатарської мови, яка має сприяти забезпечен­ню виконання Стратегій розвитку кримськотатарської мови на 2022–2023 роки. Крім того, в декількох укра­їнських університетах можна вчити кримськотатарську мову. «Крім того, ми активно працюємо в інформацій­ній галузі з громадянами України, щоб ознайомити їх з культурою та історією кримськотатарського народу, що є невід’ємною частиною української політичної на­ції», — зазначає вона.

МРІЯ ПРО ПОВЕРНЕННЯ

Усі співрозмовники Тижня мріють повернутися у рідний Крим — там батьки, родина та близькі родичі, але визнають, що повернуться не всі.

«Я плекаю надію, що мої онуки приїдуть у Крим і побачать там крим­ськотатарський світ», — каже Амет Бекір, тому на його думку, завдання кримськотатарської спільноти на те­риторії Великої України зараз у тому, аби показувати і зберігати цінність народу, аби кримські татари, які покинули Крим, плекали надію на повернення. «99 % кримських татар, які виїжджали і в 18 столітті, і в 19 і в 20 століттях з Криму — з них ніхто не повернувся. Ніхто. Поверталися лише деякі кримські татари з Се­редньої Азії. Ті, яких депортували, над якимим вчи­нили геноцид 18 травня 1944 року. Якщо ми виїдемо з України, ми ризикуємо порвати свої зв’язки, буде незрозуміло чи повернемось колись у Крим, а коли ми залишаємось у Великій Україні, а нас є надія на повер­нення…», — зазначає він.

Пані Лєране також хоче повернутися в Крим. За її словами, там буде багато робити після деокупації. «Дай Боже, щоб не довелось розгрібати фізичні руїни, як у Бахмуті, Соледарі, Донецьку чи інших поруйнованих містах. Дай Боже, аби було менше проблем в установ­ленні українських державних інституцій, щоб було яко­мога менше колаборантів і маргіналів. Словом, роботи для тих, хто повернеться, буде достатньо. Але повер­нуться не всі», — каже вона.

Наша героїня ділиться, що мріє відкрити «Україн­ський дворик» в Криму. З жовто-блакитним прапором, гімном України, згадками про християнські свята та українські дні пам’яті, такі як Голодомор, наприклад. Це місце розповідало би про українську етнічність, му­зику, традиції. Щоб можна було відкрити Україну ще раз через запахи, звуки, смаки. Жартома роздумує: «Хіба не може бути українського бургера, морозива зі смаком борща?», додає: «Треба буде багато робити в Криму і нагадувати місцевим про Україну».

Для пані Лєране дуже важливо розвіяти міф, наче кримські та­тари просто чекають звільнення Криму, адже багато з них воює в складі ЗСУ, вона згадує, зокрема, загиблих за свободу України Геннадія Афанасьєва, Еда Халіно­ка, посмертного героя України Решата Амєтова та про багатьох інших загиблих або ув’язнених кримських та­тар. Про них говорять в Україні, про них говоритимуть у вільному українському Криму. Тому, каже, потрібно працювати і на користь міста, у якому зараз живе і на користь майбутнього українського Криму.

І у цьому з нею згодні інші співрозмовники Тижня. Бо лише сильна, об’єднана спільними силами Україна зможе здолати того ворога, проти якого воює нині. Піз­наємо одне одного, зближуємось, працюємо на благо України.

---

Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.