Мрія про мерополіс

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заробітна плата кожного жителя зросте в десятки разів… Місто стане центром сучасних біо- та електронних технологій… Провідні університети світу вважатимуть за честь відкривати тут свої філіали… Більшість випускників шкіл здобуватимуть у них вищу освіту… В кожній точці міста можна буде користуватися найшвидшим на Землі дешевим Інтернетом, і всі компанії виганятимуть своїх працівників з ноутбуками на вулицю, щоб працювали на відкритому повітрі – там краще думати й створювати щось нове.

 

Ні-ні, ви помиляєтеся, це не пункти з програми чергового кандидата в мери Києва. Це реальна картина досягнень Сінгапура, одного з азійських «економічних тигрів», міста-держави, розміром приблизно з Київ, яке за 30 років стрибнуло зі світових задвірків у двадцятку найбагатших країн. Але лідери цього міста ніколи нічого подібного своїм жителям не обіцяли. Вони визначили чіткий довгостроковий план та пояснили, що його виконання потребує багаторічної щоденної наполегливої праці всіх городян. Успішні мери не страждають на популізм. | Тут можна прочитати про те, що вони планують та виконують.| Натомість від пересічного кандидата на посаду столичного голови ми чуємо фантастичні обіцянки, які у випадку його обрання будуть виконані ледь не в магічний спосіб, самі собою.

 

 

Є великі сумніви в тому, що все обіцяне потенційними київськими мерами насправді потрібне столиці. Принаймні, директор Інституту міста Олександр Сергієнко, який, до речі, не балотується в мери, розповів Тижню таке: «Велика окружна дорога потрібна місту, але її мають будувати не на теперішніх шляхах, як це пропонують деякі кандидати, а навпаки, оминаючи їх. У західних містах окружну трасу будують як окрему, що дублює інші дороги. Проблему мостів можна вирішити, створивши урядовий та діловий квартали на Рибальському острові». А от благоустроєм під’їздів та прилеглих територій мають займатися самі мешканці будинків – кому, як не їм, знати, що краще розташувати поряд зі своїм будинком. Така практика є в багатьох розвинених містах. Зокрема, у Ризі.

 

Хоча столиця Латвії втричі менша за українську, нам є чого повчитись у цього європейського міста. Наприклад, реформам громадського транспорту. 2003 року влада міста об’єднала трамвайний, тролейбусний та автобусний парки в єдине підприємство. Таким чином запобігли дублюванню маршрутів громадського транспорту, а також щороку заощадили на менеджменті та обслуговуванні близько €1,8 млн. На зекономлені кошти оновили тролейбусний та автобусний парки. Наразі транспорт об’єднаного підприємства обслуговує 86% горожан. «У нас є окрема смуга для громадського транспорту, водіїв власних авто штрафують за пересування громадською смугою», – розповідає Тижню екс-радник ризького мера Яніс Рінькіс. Проте не завжди вдається запобігти заторам – вулиці Старої Риги надто вузькі. Цю проблему має вирішити Південний міст, який уже кілька років будують у Ризі – ним можна потрапити на правий берег, оминаючи центр. Також у латвійській столиці стають популярними мопеди та велосипеди. «Одна з найдовших і найкращих велосипедних доріжок поєднує Ригу з Юрмалою», – каже пан Рінькіс. Проблемупаркування, яка є гострою в Києві, у Ризі вирішили, запровадивши гнучку систему оплати. В центрі паркування коштує € 3–4 за годину, на околиці – € 1. Не хочеш платити – став авто й іди пішки. До речі, в Ризі готуються впровадити популярну європейську систему park&ride («паркуйся та їдь»): на безкоштовному паркінгу можна залишити авто і далі йти пішки чи пересісти на громадський транспорт.

 

Пан Рінькіс не одразу відповів на запитання Тижня щодо землевідведення. Формулювання «роздавати землю» виявилося трохи незрозумілим для прибалтійця. «А… Можливо, щось подібне в нас було. Але майже вся столична земля тепер у приватних руках і суперечок щодо цього не виникає. Зараз обговорюють питання передачі в оренду підприємцям ще й придорожніх зон, на цьому місто теж заробить гроші», – каже Яніс Рінькіс. Також столична влада має намір передавати деякі автошляхи в концесію приватним компаніям.

 

Керманичі Риги, розробляючи документи, орієнтуються на далеку перспективу. Наприклад, завершити оновлення трамвайного парку влада планує у 2032 році. Уявіть собі цю дату! Для Києва, який навіть не має пристойного Генплану, літочислення закінчується 2012 роком – часом проведення Чемпіонату Європи з футболу в Україні. Принаймні, це найвіддаленіша дата, яка фігурує у заявах політиків.

 

 

Чи не єдиною передвиборчою обіцянкою наших кандидатів, адекватною потребам Києва, є будівництво культурних та розважальних центрів. Хоча ніхто з кандидатів не планує, як мер Нью-Делі, розпочати програму з відкриття барів і нічних клубів. Річ навіть не в грошах, які залишать потенційні туристи. Сучасні дослідники сходяться на думці, що чим активніше культурне життя, тим місто багатше. Пояснення просте: інтелектуали прагнуть жити там, де цікаво. Сучасні мегаполіси конкурують між собою, щоб привабити до себе якомога більше творчих особистостей, адже їхня праця приносить і їм самим, і місту чималі гроші.[547][546]