Неоголошена війна Росії в Україні почалася не з анексії Криму. Прецедент виник за шість років до того, під час п’ятиденної війни між РФ і Грузією, яка закінчилася російською окупацією Південної Осетії та Абхазії. Не бажаючи прямого протистояння із Кремлем, лідери Заходу натомість поклали вину на тодішнього грузинського президента Міхеїла Саакашвілі, звинувативши його в необачності. Саме тоді Владімір Путін заговорив про Крим.
Як на перший погляд, відносини Москви й Тбілісі відтоді значно покращилися. Відновилося авіасполучення, знято ембарго на грузинські вина, мінеральні води й фрукти. Але Грузія може виявитися куди вразливішою, ніж досі. Вона, якщо Україна впаде під тиском Росії та власних проблем, ризикує стати наступною мішенню.
Ця маленька країна, що так змінилася за президентства Саакашвілі, стратегічно важлива для Росії та її контролю над Кавказом. Її територією проходять газо- й нафтопроводи з Азербайджану до Туреччини. Вірменія обрала союз із РФ, Москва зараз «обробляє» Баку, і Тбілісі є останнім шматочком пазлу.
Євроатлантичні прагнення Тбілісі залишаються відкритим викликом намаганню Путіна змінити міжнародні кордони й не допустити НАТО на колишні радянські території. Минулого місяця він підписав новий договір, який зміцнив контроль Росії над Абхазією. Для грузинського уряду, що зробив послугу Росії, відмовившись приєднатися до санкцій ЄС і виступивши проти надання зброї Києву, це стало справжнім ляпасом.
Путін вважає Грузію не незалежною державою, а картою у великій грі між РФ та Заходом. Хоча військового вторгнення ніколи не можна виключати, Кремль, очевидно, спекулюватиме на політичній слабкості Грузії, як це робив з Україною (за часів президентства вигнанця Віктора Януковича), а останнім часом і з Молдовою. Якщо Росії не вдасться заманити Грузію до сфери своїх інтересів, вона намагатиметься дестабілізувати цю кавказьку державу настільки, щоб від неї відвернувся Захід. Грузинські події двох останніх років полегшують роботу Москві.
Два роки тому найбагатший грузин Бідзіна Іванішвілі привів коаліцію «Грузинська мрія» до перемоги над Єдиним національним рухом Саакашвілі, і відтоді політика країни перетворилася на отруйну суміш переслідувань, помсти й непрофесійності. За Саакашвілі Грузія не була ідеальною, але на початку його президентства її почали активно змінювати ідеї, проекти й реформи. Сьогоднішня Грузія справляє враження застою та невизначеності. Вона не знає, куди йти. «Цей уряд не має жодних чітких ідей, лише інтереси», – каже Ґіорґі Хухашвілі, колишній радник Іванішвілі, який перетворився на критика.
Після нападок на команду Саакашвілі за брак прозорості Іванішвілі створив щось значно менш прозоре на зразок тіньової держави. Після відставки з посади прем’єра рік тому він не обіймає якоїсь офіційної посади, однак залишається найвпливовішим у державі політиком і періодично спускається з розкішної резиденції, котра височіє над Тбілісі, щоб творити свою політичну волю. Депутатка парламенту Тінатін Хідашелі, чия Республіканська партія входить до складу коаліції «Грузинська мрія», порівнює статус Іванішвілі зі статусом патріарха Грузії. «Повірте мені, якби Іванішвілі не втрутився, сьогодні ситуація була б набагато гіршою», – каже вона. Згода між багатьма критиками останнього – потужний аргумент проти його протеже Іраклі Гарібашвілі, прем’єр-міністра й колишнього директора бізнес-групи олігарха.
У «Грузинській мрії», створеній виключно для зміщення Саакашвілі, глибшає розкол. Минулого місяця Гарібашвілі звільнив міністра оборони Іраклі Аласаніа, затятого прихильника вступу до НАТО й (за даними опитування) найпопулярнішого політика Грузії. Скандал вибухнув після того, як чотири чиновники з відомства Аласаніа потрапили в поле уваги прокуратури, що останній назвав політично мотивованою атакою проти євроатлантичного вибору Грузії. Із солідарності у відставку подала міністр закордонних справ Майя Панджикідзе (своячка Аласаніа).
Резонансне звільнення Аласаніа втішило Кремль, де його вважали за американського агента. Іванішвілі навіть дав зрозуміти, що сам стояв за цим рішенням. Кажуть, він, який нажив статки в Росії, але був вимушений виїхати після приходу до влади Путіна, боїться російського лідера. Схоже, Іванішвілі намагається потягнути час, сподіваючись, що РФ якось домовиться з Америкою про майбутнє Грузії.
Читайте також: Це страшне слово «реформи»
Що об’єднує Іванішвілі й Путіна – це спільна ненависть до попереднього уряду. Саакашвілі не може повернутися до країни через загрозу арешту. Колишній міністр внутрішніх справ і прем’єр Вано Мерабішвілі вже за ґратами. Каха Бендукідзе, який був спеціальним міністром з реформ і зробив більше за решту для лібералізації грузинської економіки, нещодавно помер у Лондоні, так і не наважившись повернутися додому. Список можна продовжувати. Це не означає, що Грузія перетворюється на авторитарну систему. Вона має вільні ЗМІ та сильну політичну опозицію, чого бракувало за Саакашвілі. Як часто казав Бендукідзе, «Грузія зробила крок уперед у плані демократії, але інколи, роблячи крок уперед, вступаєш у лайно».
Але замість того, щоб розбудовувати грузинські реформи, новий уряд, схоже, рухається в протилежному напрямку, повторюючи багато помилок Саакашвілі. Він повернув безглузді обмеження на тривалість безвізового перебування для громадян ЄС у країні й заборонив продаж сільськогосподарських земель іноземцям.
Піддавши команду Саакашвілі нищівній (і заслуженій) критиці за позасудові переслідування та репресії, новий уряд, схоже, так само зациклився на власній політиці й силовиках. Нещодавно Гарібашвілі сказав, мовляв, сильні служби безпеки – це «передумова успіху, прогресу й розвитку нашої країни». Депутати протягнули в парламенті законопроект, який полегшує прослуховування громадян поліцією.
Усе це не могло не позначитися на уряді. Популярність коаліції «Грузинська мрія» впала від пікових 70% майже до 40%. Але ця втрата симпатій не означає зростання підтримки Єдиного національного руху чи якоїсь іншої партії. Це створює небезпечний вакуум влади й легітимності, на якому можна легко зіграти. За словами аналітика Елене Хоштаріа, котра колись працювала над євроатлантичною інтеграцією Грузії, «ми не можемо дозволити собі мати слабкий уряд. Нам треба бути постійно відмінниками, щоб триматися на плаву. Інакше потонемо». А саме на це, можливо, й розраховує Путін.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com