Попри те, жодна із проблем краю, які призвели до нинішнього колапсу, не є унікальною, притаманною тільки йому. Може йтися про ступінь, градус хвороби, але кожне із присутніх тут лих спостерігається й у цілому організмі, хіба що в меншій концентрації.
Феодалізм? А хіба не було феодального устрою десь на Черкащині чи Закарпатті? Соціальна незахищеність? Покажіть мені бодай один куточок у нас, де в цьому сенсі панує справедливість! Потворна індустріалізація? Проїдьтеся сусідньою Дніпропетровщиною. Депресія? Та невже бракує в країні міст і містечок навколо напівмертвого чи просто мертвого, а колись містоутворюючого підприємства? Гуманітарна катастрофа? Ну так. Те, що нині сором’язливо називається «локальною ідентичністю Донбасу», розвинулося на тлі показової відсутності культурної політики, браку ідеології, але ж і на решті нашої території Україна як ментальна цінність була зовсім донедавна надбанням неформальних стосунків та взаємодій, а офіційна пропаганда працювала в найкращих традиціях совка. Чи ж дивно, що ідеологічний вакуум заповнився сміттям із сусідньої території?
Навіть якщо… Ні, звісно, не так: навіть коли вдасться повернути окуповані території з-під влади російських маріонеток та місцевих бандитів, жодна із цих кричущих проблем нікуди не дінеться, їх доведеться долати так само, як і по всій країні. Тільки тут процес буде ще болючішим.
І якщо демонстративну «ватну» поведінку можна досить швидко пригальмувати, як показує успішний досвід Маріуполя (для цього вистачить ефективної інформаційної політики, тобто задіяння свідомості, що досі була відключена), то структурні диспропорції регіону самі собою не розсмокчуться. Але те саме стосується десь більшою, а десь меншою мірою цілої економіки!
Один приклад: на металургійних заводах України досі масово використовують мартенівські печі, які вважались анахронізмом іще 30 років тому, коли я починав свою кар’єру репортера. Обсяг мартенівської сталі сягає 40%, за цим показником наша країна перша у світі (бо вже й у Росії планують замінити всі мартени на конвертори та електропічки до 2016-го)! Нещодавній скандал довкола вугілля, привезеного з Південно-Африканської Республіки, допоміг навести фокус. Так, паскудне, так, енергетичне, з високою зольністю, але ж ціна! Всі нарешті усвідомили, що імпортне паливо разом із витратами на транспортування включно з гіпотетичною корупційною складовою все одно дешевше за вітчизняне, якщо порахувати в його ціні частку державних субсидій.
Повторюю, те саме стосується всієї промисловості, й не лише важкої чи видобувної, і не виключно на Донбасі. Епідемія банкрутств та ліквідацій, яка промчала колись нібито процвітаючими радянськими заводами й фабриками за останні 20 років, лише частково пояснюється шахрайством окремих спритників у Києві чи на місцях. Головна причина все ж таки допотопний рівень самих підприємств, не орієнтованих на сучасного споживача й не розрахованих на конкуренцію в умовах глобальної економіки. Роззуймо очі: розпад СРСР збігся в часі з піднесенням економік «азійських тигрів», тож зберегти радянську індустрію можна було лише ціною автаркії, втримання залізної завіси разом із тоталітарною системою керування; інших сценаріїв не існувало. Решта подій – штучно пролонговане, але неминуче засинання, можливо, з додачею місцевого колориту.
Чи можна відродити занепалу донецько-луганську індустріальну агломерацію? Скажу відверто. Ні. Донбас будувався за зразком аналогічних утворень у Британії, Франції, Німеччині, Сполучених Штатах. Нині всі ці прототипи давно трансформувались і розчинились у постіндустріальній реальності. Вочевидь, щось із потужностей вдасться реанімувати способом радикальної реконструкції, але більшість зруйнованих або дивом збережених заводів і шахт так чи так приречені. На їх місці доведеться будувати новий Донбас (який саме – окреме питання), але це можливо за умови залучення велетенських міжнародних інвестицій, а вони, своєю чергою, – за гарантовано сприятливої загальної ситуації: припинення іноземної агресії, усунення від влади місцевих кланів, створення справді тепличного бізнесового клімату.
Інакше кажучи, на всю Україну чекає потужний мобілізаційний проект, і якщо він вдасться загалом, то в Донбасу теж є шанси. А якщо ні… Ну тоді, перепрошую, нам усім тут немає про що говорити.