Африка – континент, багатий на мінерали й нафту. Цих ресурсів у великих кількостях потребує Китай. Від середини 1990-х економіка держав центру й півдня Чорного континенту зростала в середньому на 5% за рік. На початку згаданого періоду торгівля африканців із КНР була дуже незначною. Нині річний товарообіг становить близько $200 млрд. Більшість африканського експорту – це сировина, в обмін на яку китайці привозять промислову продукцію.
Тому важко не звертати уваги на те, яку роль у нинішньому економічному успіху Африки відіграв ненаситний апетит Піднебесної до сировини. Природні ресурси приносять щонайменше чверть доходів від експорту майже для половини із 45 країн на південь від Сахари. Дев’ять із них, зокрема Нігерія і Ангола (дві з найбільш динамічних економік Африки), вигідно експортують нафту й газ.
Але гірнича промисловість і чорне золото – це ще аж ніяк не все. Опубліковане нещодавно дослідження Міжнародного валютного фонду (МВФ) свідчить, що 8 із 12 найдинамічніших економік Африки останніми роками не залежать від природних ресурсів. У сумі за темпами зростання вони навіть перегнали групу нафтовидобувних.
Щоб зрозуміти, в чому секрет такого прогресу, фахівці з МВФ зосередили свою увагу на країнах, які відповідали двом критеріям: середнє зростання ВВП принаймні 5% за рік від 1995-го до 2000-го й підняття ВВП на особу щонайменше на 3% за рік. Цим вимогам відповідають шість економік: Буркіна-Фасо, Ефіопія, Мозамбік, Руанда, Танзанія і Уганда (див. «Гордість Африки»). Група дуже неоднорідна. Мозамбік і Танзанія мають порти; решта позбавлена виходу до моря. Населення Ефіопії – 87 млн, Руанди – 11 млн. Але спільна риса для них – бідність. Навіть після економічного стрибка в жодній із цих країн середній дохід на особу не перевищує $1500 на рік.
Перше, що хотів підтвердити МВФ: зростання є реальним. Країни з обмеженим достатком не дозволять собі виділяти багато коштів та людських ресурсів на збирання економічних даних; їхня інформація про ВВП може бути ненадійною, тож аналітикам доводиться вдаватися до приблизних, практичних інструментів у оцінюванні тонусу тамтешньої економіки. Обсяги продажів пива, наприклад, часто бувають корисним інструментом для визначення загальних споживчих видатків. Експерти МВФ використовували такі прийоми для перевірки офіційної статистики в чотирьох країнах із наведеного вище списку й виявили, що все сходиться. Дані про обсяги будівництва узгоджувалися з показниками збуту цементу; цифри зростання телекомунікаційних послуг відповідали кількості абонентів мобільного телефонного зв’язку; зростання в секторі фінансових послуг відображало збільшення обсягів банківських вкладів.
Чому ж ці шість країн підіймалися так швидко? Допомогла стабільна й цілеспрямована політика. Усі вони в 1990-х роках запровадили заходи контролю над державними фінансами і стримування інфляції. У цьому плані вражає приклад Танзанії. 1998-го країна ввела податок на додану вартість замість менш надійних форм отримання доходу. Було спрощено стягування податку на доходи і знижено ставки. Податкові інспектори зосередились на тих випадках, де можна було здобути найбільше коштів. Надходження виросли від 10% ВВП у 2000 році до 16% у 2009-му. Це дало змогу збільшити державні видатки.
Своєю чергою, вищі доходи сприяли контролю над інфляцією. Уряд у Додомі раніше покривав бюджетний дефіцит з допомогою центрального банку. Що більше грошей друкував останній, то меншою була їх вартість. Від 1980-го до 1994-го інфляція в країні трималася в середньому на рівні 30% на рік. Із надійнішою податковою базою і кращим контролем над державними видатками регулятор дістав більше свободи, щоб узятися за інфляцію, яка відтоді не підіймається понад 10%. У сусідній Уганді досягли навіть більших успіхів. Там інфляція впала до 6% у період від 1995-го до 2010-го. Для порівняння: в попередні 15 років вона зоставалася в середньому на рівні 92% на рік.
Економічною політикою успіхи не обмежилися. Шість країн, представлених у дослідженні МВФ, мають набагато краще управління, ніж у середині 1990-х. За показниками, які зібрав Світовий банк, у них менше корупції, кращі чиновники, стабільніша політика й ефективніше регулювання, ніж у сусідів по континенту.
свободу каві!
Клімат для приватного бізнесу теж істотно покращав. Адміністративному регулюванню цін та державним монополіям покладено край. Особливими успіхами вирізняється Руанда. Раніше фермери – виробники кави мали небагато стимулів працювати на експорт. Держава установлювала єдину ціну на зерна й забирала левову частку будь-яких прибутків. Але від середини 1990-х вона дала приватним підприємцям більше свободи. Зараз вишукані сорти кави з Руанди продаються в дорогих крамницях по всьому світу. Країна стрімко злетіла аж на 32-ге місце в глобальному рейтингу легкості ведення бізнесу від Світового банку.
Таке завзяття в реформах притягує охочих пособити із-за кордону. Усі шість країн – фігурантів проведеного МВФ дослідження отримали більше допомоги (у формі грантів чи дешевих кредитів), а також прямих іноземних інвестицій, ніж їхні сусіди. Допомога окрім іншого сприяла інвестиціям в освіту та інфраструктуру. Коли в державі відчутно брак коштів, зазвичай урізають видатки на транспортні мережі, школи або електростанції, а не на зарплати (чи робочі місця) чиновників. Утім, постійне надходження допомоги дає урядові шанс захистити свої капітальні видатки. Завдяки цьому така бідна країна, як Буркіна-Фасо, розпланувала видатки бюджету на кілька років. Пішло на користь і полегшення боргового тягаря. Гроші, які раніше виділяли на обслуговування боргу, тепер спрямували на освіту, частка якої у ВВП зросла в усіх шести країнах, особливо у Танзанії та Мозамбіку.
1995 року мало хто очікував від цієї шістки якихось значних досягнень. Мозамбік щойно пережив затяжну й жорстоку громадянську війну; Руанда постраждала від геноциду, який забрав близько мільйона життів (див. стор. 25). Усі ці країни залишалися бідними, тож зростати було куди. І допомогли тут реформи. Наразі їм іще далеко до повного використання свого потенціалу. В інфраструктурі зяють великі дірки. Поганий стан шляхів сполучення перешкоджає розвитку торгівлі. Перебої з енергією є «вузьким місцем» у промисловості. Будівництво розвивається нерівномірно. Велика частина населення все ще зайнята в сільському господарстві й ледве зводить кінці з кінцями.
Окрім знайомих викликів з’явилися й нові. Буркіна-Фасо почала видобувати золото. Біля узбережжя Танзанії виявили газові родовища. За кілька років Мозамбік стане великим експортером кам’яного вугілля, нафти й газу. Схоже, що в Африці по ресурси не треба ходити далеко.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com