Повномасштабна війна триває в Україні понад три з половиною роки, але часто новинні заголовки звучать так, ніби війни не існує. Питання стоїть гостро, оскільки не зрозуміло, чи ми справді адаптувалися до нової реальності, а чи й досі намагаємося жити за інерцією мирного часу. Тема не академічна, вона визначає майбутнє. Якщо у 2022-му ми вражали світ миттєвою мобілізацією й винахідливістю, то нині настав момент подивитися на себе чесно і порівняти, де ми справді змінилися, а де ні. І чи є ми одним цілим — а чи тил і фронт і далі живуть окремо.
Символами розриву між фронтом і тилом стали обговорення суспільством подарованого дорогого плюшевого ведмедя й історія дівчини, яка придбала машину за понад пів мільйона і у відповідь на зауваження демонстративно посилає всіх на три літери.
Ці сюжети, які могли б стати анекдотом у цивільному житті, ріжуть по живому на четвертому році повномасштабного вторгнення. Бо вчергове демонструють, що значна частина країни живе у паралельному світі, де війна є лише тлом, а не щоденною реальністю. І тут виникає болюче запитання: а чому на четвертому році повномасштабної війни ми досі не стали суспільством тотальної мобілізації, подібним до тих, що виживали у найважчих війнах ХХ століття?
Щоб зрозуміти масштаб проблеми, варто звернутися до історичного прикладу. Під час Другої світової війни Велика Британія перетворилася на державу, громадяни якої жили як одне ціле. У 1940 році уряд запровадив карткову систему харчування, фабрики були перепрофільовані на військові замовлення, а суспільство навчилося жити у режимі «все для фронту». Майже мільйон цивільних британців пройшли курси самооборони та щодня й щоночі долучалися до захисту країни. Хтось допомагав ППО, а хтось — рятівникам чи медикам.
Дитячі садки й місцеві клуби ставали частиною оборони, жінки разом із чоловіками працювали на заводах. Британська еліта здавала державі свої прикраси й віддавала накопичення, аби купувати озброєння. Майбутня королева Єлизавета стала до служби у збройних силах, так само як і інші члени королівської родини.
У жовтні 1940 року, під час бомбардувань, принцеса Єлизавета вперше виступила на радіо. Це було звернення, що мало вплинути на громадську думку та підтримати дух громадян.
«Ми — діти, що залишилися вдома — як і раніше, не падаємо духом і сповнені хоробрості, — сказала вона. — Ми намагаємося зробити все можливе, щоб допомогти нашим відважним морякам, солдатам і пілотам. І теж готові нести тягар небезпеки й горя війни». Також і те, що і Єлизавета, і Маргарет залишилися в Британії й нікуди не поїхали, дуже підтримувало дух британців.
Як бачимо, вся країна жила одним мобілізаційним ритмом у протидії ворогу, що дало Лондону шанс вистояти супроти нацистської Німеччини.
Є ще одна проблема, якої не можна замовчувати. Це «мозаїчна» мобілізація, що так і не стала ні справедливою, ні зрозумілою для суспільства. Держава не забезпечила рівності правил. Одні відкуповуються чи виїжджають за кордон, інші роками служать без визначених термінів, не знаючи, коли повернуться додому.
У результаті середній вік армії перевищує 40 років, що робить її важкою у маневрі й у перспективі загрожує її виснаженням. Люди є найбільшим ресурсом будь-якої війни, але саме з ним Україна не зовсім дає собі раду. Нерівність у підходах і відсутність чітких прозорих правил зруйнували довіру. Мобілізація сприймається не як спільний обов’язок, а як покарання для одних і можливість уникнути відповідальності для інших. Це стратегічна помилка, адже без рівності й справедливості навіть найсучасніші дрони чи зброя союзників не дадуть результату.
Тож Україна сьогодні радше нагадує мозаїку, ніж єдине й цілісне полотно, яке об’єднує армію і тил. На передовій ми справді створили лабораторію сучасної війни, де народжуються нові рішення — від безпілотних систем до інновацій у сфері оборони. Але ця діяльність охоплює не всю країну, а лише обмежену частину суспільства — армію, волонтерів, інженерів та активістів. Решта живе в зовсім іншому вимірі, де війна є лише тлом боїв на Донбасі, Сумщині, Харківщині чи Дніпропетровщині.
І цей контраст, де одна частина України шукає дешеві способи збивати шахеди, а інша, покурюючи кальян чи попиваючи лате на кокосовому, обговорює нові авто, ресторани чи поїздки за кордон, — демонструє, що суспільство до війни так і не адаптувалось. Одні воюють, а інші купують дорогі машини й критикують ТЦК, вимагаючи при цьому, щоб ми вийшли на кордони 1991 року, та виправдовуються в сторіз в інстаграмі про періодичні збори й донати на армію.
Цей розрив можна пояснювати психологічним механізмом виживання. Та факт лишається фактом: тил не став тилом у військовому сенсі слова.
Економіка працює без воєнної логіки, мобілізація відбувається зі скандалами й опором, а політичні еліти відверто живуть у двох світах. Як результат, у третю річницю звільнення Куп’янська ми обговорюємо, як диверсійні групи росіян постійно заходять у місто, котре ми знову можемо втратити.
Те, що війна не стала пріоритетом нашої політичної влади, демонструє проєкт державного бюджету на 2026 рік. На жаль, ми досі сперечаємося про баланс між соціальними програмами й оборонними видатками не на користь останніх. Документ, оприлюднений Міністерством фінансів, не демонструє істотного збільшення видатків на Збройні Сили. Це означає, що навіть президент і уряд не розглядають війну як центральну рамку державної політики.
І хоча Мінфін стверджує, буцімто коштів на це немає, незалежні експерти мають протилежну думку. Так, економіст Юрій Гайдай зазначає, що збереження видатків на грошове забезпечення військових у Держбюджеті–2026 на рівні 2025 року — груба помилка з позицій як суспільної справедливості, так і перспектив мобілізації. Це можна було б виправити, додавши хоча би 20 тисяч гривень грошового забезпечення на місяць кожному військовому. Такий крок обійшовся б у 200 млрд грн на рік або + 16 % до теперішнього рівня видатків на грошове забезпечення СОУ і десь + 4 % від усіх видатків держбюджету наступного року.
Де взяти гроші? Наприклад, залучити за рахунок запланованих надходжень прибутку від НБУ, які збільшуються на 61 мільярд гривень. Ще 140 мільярдів гривень цілком можна вирахувати з очікуваного приросту податкових надходжень. Або ж залучити шляхом скорочення програми держбюджету з ремонту другорядних доріг і вулиць (це 200 мільярдів гривень дотацій та субвенцій з державного бюджету).
Але якщо Кабмін не вітає таку логіку незалежних фахівців, варто бодай вивчити досвід Великої Британії, яка під час війни витрачала понад половину бюджету на оборону.
Щоб побачити різницю, достатньо поглянути на ворога. Росія, попри санкції й економічний тиск, зробила те, чого не зробила Україна. За офіційними даними їхнього мінфіну, у 2025 році на воєнні витрати спрямовано понад 40 % бюджету. Промисловість переведена на воєнні рейки, у Татарстані відкриваються нові заводи дронів і боєприпасів. Ці заводи працюють у три зміни, а суспільство впряглось у режим «довгої війни». Росія не показала винахідливості, натомість продемонструвала масовість і тотальність. І саме це створює для нас смертельну асиметрію.
Складається парадокс. Українці довели світові, що можна воювати винахідливо й економно, що дешевий дрон здатен знищити танк, а кулемет — перехопити шахед. Але ці воєнні інновації залишаються окремими інструментами, а не єдиною державною стратегією. Наразі державна політика України розділена на три сфери — армія, приватний сектор і публічний сектор, — які не координують зусилля між собою.
Росія ж нічого нового не вигадала, проте поставила на потік старе. І, копіюючи українські передові інновації, не лише виривається вперед, але й далі тисне масою.
Це має нагадувати нам, що після великих цивілізацій завжди залишається красива, складна мозаїка з уламків життя, культури й пам’яті. Ці композиції — єдине, що нагадує про ті держави і нації, знищені ордами варварів. І про ці нації та держави нині згадують лише окремі історики.
Тож це означає для нас просту істину. Або кожен українець визнає, що війна відбувається тут і зараз — а отже, ми виводимо ідею перемоги й збереження країни у системну політику. Або ж ризикуємо втратити те, що здобули неймовірними зусиллями.
І від того, чи визнаємо ми це колективно, залежить не лише перемога, а й наше виживання як країни та нації. Або ми консолідуємось, або наступні покоління згадуватимуть про нас лише в історичних книгах.