Європейці, котрі кажуть, що Україні варто зробити російську мову другою державною за прикладом двомовності в Швейцарії чи Фінляндії, зазвичай погано знають українську ситуацію. Їхні приклади багатомовних країн непереконливі. Таку думку в інтерв’ю «Тижню» висловив професор мовознавства Інституту славістики Віденського університету Міхаель Мозер.
«Де багатомовність працює без тиску й напруження? Якщо говорити про Канаду, то ми знаємо, що загроза квебекського сепаратизму постійно на порядку денному. Якщо про Бельгію, то там ситуація з білінгвізмом теж дуже складна: фактично країна десятиліттями перебуває у глибокій кризі, й це не останньою чергою пов’язано з офіційною двомовністю. Якщо нам розповідають про Фінляндію, то її ситуація зовсім інша. Шведів там настільки мало, що їх неможливо порівнювати за чисельністю з російськомовними в Україні, і є очевидним, що шведська там потребує захисту. Якщо йдеться про Швейцарію, то дехто думає, ніби всі її громадяни знають усі чотири мови, але це не так. До того ж ця держава функціонує зовсім на інакших засадах, ніж решта Європи, й порівнювати її з Україною треба було б і на інших рівнях, не тільки на мовному. Я вже не кажу, що й історія кожної мови там цілком інакша», – пояснив він.
За словами Мозера, є доречніші приклади, більш застосовні до ситуації в Україні. Це – Білорусь.
«Є набагато доречніші приклади, більш застосовні до ситуації в Україні, і треба, щоб усі розуміли: дві державні мови в Україні – це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі», – зазначив він.
Мовознавець зауважив, що вимоги щодо російської як другої офіційної походять найчастіше від сусідів, котрі останнім часом добре показали, чого прагнуть.
«Якщо обговорювати мовне законодавство України та лінгвістичну ситуацію, якою вона є тут для російськомовних, то порівняймо це з відповідним законодавством та ситуацією українців у Росії. Тоді картина бачитиметься геть інакшою», – наголосив Мозер.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»