Завершення епопеї з ухваленням Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» дало привід пригадати події семирічної давнини й учергове констатувати: в української політичної еліти відсутня наполегливість, вона непослідовна в просуванні ключової для зміцнення національної ідентичності теми і схильна більше спекулювати на ній, аніж вирішувати з її допомогою системні довготривалі завдання.
Ще сім років тому, у липні 2012-го, коли відбувалося активне педалювання теми запровадження в Україні другої державної мови й нав’язування русифікаційного закону Колесніченка — Ківалова, Тиждень присвятив проблемі одну з найбільших за всю історію видання публікацій «Основа цивілізаційного вибору» (Тиждень, № 27/2012). Було обґрунтовано, що продовження русифікаційних атак навіть після 20 років незалежності Української держави є прямим наслідком домінування російської мови в ключових царинах й на більшості території країни. Українська так і не стала засобом спілкування представників різних етнічних спільнот на території країни, загалом повнофункціональною державною мовою, на основі якої мала б відбуватися й політична консолідація нації.
Читайте також: Ментальна прірва
Ураховуючи досвід інших пострадянських країн, які успішно подолали проблему русифікації, водночас з урахуванням специфіки українських реалій було запропоновано низку рішень стосовно мовної політики, які могли б забезпечити ефективну українізацію. Зокрема, це стосується пропозицій щодо мовного реформування освітнього процесу, особливо ж стосовно дерусифікації ЗМІ, кінопрокату й ринку друкованої продукції. Так, ще сім років тому Тиждень переконував, що українська мова на всіх телерадіокомпаніях повинна охоплювати ефір не менше ніж на 80%, у видавничому секторі — не менше ніж 50% книжок, а всі друковані періодичні видання, розповсюджувані на території країни, повинні мати версії своїх продуктів державною мовою. Їх присутність обов’язкова в усіх точках збуту, причому не менше, ніж російською. Адже лише такий підхід здатен подолати постколоніальну інерцію «нав’язування попиту», яка все ще простежується нині й спотворює справжні запити громадян.
І те, що більшість із цих пропозицій так чи так справді відображено в ухваленому законі, свідчить, що публікація Тижня не пройшла повз увагу осіб, причетних до розробки документа. Однак чимало вкрай важливих пропозицій і, головне, підходів до вирішення проблеми так і не було враховано в законі або ж вони були спотворені через унесення численних правок після першого читання. Також не ввійшла до фінальної версії документа низка позитивних норм, які містилися в ньому після першого читання й були спрямовані на те, щоб закон став не ще однією декларацією про добрі наміри, а дієвим інструментом українізації країни та зламу опору цьому процесу ворожих до України сил. А деякі справді важливі пункти було нівельовано розмитими формулюваннями чи надзвичайно тривалим (як для українських реалій) відтермінуванням набуття чинності.
Підчистили?
Наприклад, перед другим читанням зникла норма про те, що вільно володіти українською мовою мають народні депутати України, а також сільські, селищні та міські голови. А парадокс полягає в тому, що таке зобов’язання збережено для депутатів місцевих рад і навіть для депутатів Верховної Ради нині окупованої Росією АРК!
Була відхилена поправка народного депутата Євгена Рибчинського (а також схожі пропозиції парламентарів Вадима Денисенка та Ірини Констанкевич), які ч. 1 ст. 7 пропонували доповнити пунктом, що володіти державною мовою зобов’язані «продавці, консультанти, менеджери, працівники інформаційних служб та будь-які інші працівники, безпосередньо задіяні в обслуговуванні на території України споживачів або інших клієнтів». Закон зобов’язує знати українську мову лише медичних працівників державних та комунальних медзакладів. Натомість поправка про поширення цієї норми на медпрацівників усіх форм власності була відхилена. Не враховано також поправки деяких нардепів про те, що «у вищих, професійних, професійно-технічних, фахових передвищих закладах освіти та закладах середньої освіти, навчання в яких здійснюється державною мовою, державна мова є обов’язковою для використання педагогічними, науково-педагогічними й науковими працівниками протягом всього часу, що зараховується їм як робочий».
Зникла важлива норма, що стосується трансляції фільмів на території України. Вона передбачала (у початковій версії закону), що «каталоги відео на замовлення, що надають свої послуги на території України, мають забезпечувати аудіодоріжку українською мовою не пізніше ніж за два місяці після надання доступу до відповідного фільму. Аудіодоріжка українською мовою має завантажуватися за замовчуванням». Натомість цей пункт замінили всуціль декларативною дефініцією, яка нікого ні до чого не зобов’язує: «Держава сприяє суб’єктам, які надають послуги відео на замовлення, чиї послуги доступні в Україні, у створенні аудіодоріжок державною мовою та/або в отриманні прав на такі аудіодоріжки».
Читайте також: Закон про мову як інструмент єдності
Так само й норма про те, що «видавець зобов’язаний видавати державною мовою не менше 50% усіх виданих ним упродовж відповідного календарного року назв книжкових видань», до другого читання була доповнена уточненням, яке зводить нанівець основне значення, а саме: «Ця вимога не поширюється на видавничу продукцію, видану кримськотатарською мовою, іншими мовами корінних народів чи національних меншин України за рахунок коштів державного та/або місцевих бюджетів відповідно до закону щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України».
Небезпечні двозначності
Є й низка суперечностей, свідомо закладених у законі, які здатні повністю нівелювати його роль у майбутньому через численні виключення. Адже, як відомо, в Україні все, що однозначно не унормоване, може трактуватися як завгодно. Зокрема, у ст. 10 «Застосування державної мови в актах, діловодстві та документообігу», ч. 7 якої після першого читання чітко передбачала, що «відповіді на звернення фізичних та юридичних осіб складаються державною мовою», з’явилася розмита норма про те, що «відповіді на звернення фізичних та юридичних осіб до органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій державної й комунальної форм власності надаються їм державною мовою, якщо інше не встановлено законом».
Така сама ситуація і з інформацією для загального ознайомлення (у тому числі оголошення, покажчики, вказівники, вивіски, повідомлення, написи та інша текстова, візуальна й звукова інформація), яка відповідно до ухваленого в першому читанні законопроекту мала подаватися державною мовою. В ухваленому врешті-решт кінцевому варіанті закону уже зроблено чергову поправку: «якщо інше не встановлено цим законом». Аналогічне відсилання знаходимо і в статті щодо публічних заходів. Якщо в першій редакції чітко зазначалося, що «мовою публічних заходів в Україні є державна мова», то в кінцевому варіанті з’явилося те ж таки «якщо інше не встановлено законом», а також залишено «лазівку» у вигляді уточнення, що «це положення не поширюється на заходи для обмеженого кола осіб». Таким чином, ніщо не заважає оголосити той чи інший захід таким, що влаштовується для «обмеженого кола осіб», і на цій підставі фактично обійти норму закону.
Читайте також: Закон про мову. Що він передбачає?
Якщо в першій редакції йшлося про те, що «технічна і проектна документація в Україні виготовляється державною мовою» завжди, але в разі потреби може перекладатися іншими мовами, то в затвердженому варіанті українською вона має виготовлятися тоді, коли стороною договору «є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа чи організація державної і комунальної форм власності». А в разі, якщо вона виготовляється за договором з іноземцем, особою без громадянства або юридичною особою, створеною за законодавством іншої країни, то згідно із кінцевим варіантом закону його мова в усіх випадках узагалі може «визначатися умовами договору про виготовлення документації або будь-яким іншим способом за згодою сторін».
У кінцеву редакцію закону потрапила норма про те, що «робочою мовою міжнародних заходів, засідань, зустрічей є державна та/або інша мова, визначена організаторами чи міжнародним договором. Під час засідань, зустрічей та робочого спілкування визначеного кола осіб з іноземцями чи особами без громадянства може застосовуватися інша мова, прийнятна для учасників». Відхилено також важливу поправку щодо необхідності синхронного або послідовного перекладу виступів на публічних заходах осіб, які не володіють державною мовою. Натомість закон обмежився знову ж таки розмитим формулюванням про необхідність забезпечити лише переклад такого виступу, але без конкретизації, що це не може бути, наприклад, письмовий переклад постфактум.
У затвердженому документі відкриваються численні лазівки щодо обмеження застосування української як державної й іншими законами, зокрема стосовно використання мов національних меншин і корінних народів або галузевими законодавчими актами. Роз’яснення багатьох норм мовного закону, які апелюють до інших норм чи законодавчих актів (на кшталт «якщо інше не встановлено…»), здатне призвести до ревізії самого змісту ухваленого документа навіть без внесення правок безпосередньо до нього.
Нарешті, дія низки пунктів цього закону відтерміновується. Зокрема, це стосується таких ключових норм, як українізація освітнього процесу, демонстрування українською мовою фільмів, збільшення частки державної мови в телерадіоефірі, друкованій продукції, у тому числі й періодиці, українізація сайтів та комп’ютерних програм.
Слабкий контроль
Ті, хто вже обіймає керівну посаду в держсистемі, не повинен здавати іспити або проходити атестацію на знання української мови. Також у першій редакції закону передбачалися пункти, які стосувалися покарання за спроби надання офіційного статусу будь-якій іншій мові (такі дії прирівнювалися до зазіхання на конституційний лад, а тому мали каратися чималими тюремними строками). Однак в остаточну версію закону ці норми не потрапили. Як і позиція про штрафи й ув’язнення за публічне приниження державної мови або навмисне її спотворення в офіційних документах та текстах. Процедура накладання штрафу настільки тривала, що реальних покарань може й не бути.
Водночас парламент було підтримав правку найближчих соратників Віктора Медведчука — Нестора Шуфрича та Василя Німченка, — які запропонували виключити ст. 54. У ній зазначалося, що уповноважений із захисту державної мови під час здійснення мовної експертизи мав право «одержувати на свою вимогу документи чи їхні копії та іншу інформацію, також з обмеженим доступом, від органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в Україні, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, інших суб’єктів господарювання державної чи комунальної форм власності», «безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їхніх засіданнях» і навіть просто «одержувати на свою вимогу документи чи їхні копії та іншу інформацію від громадських об’єднань, політичних партій чи юридичних осіб приватного права» .
Надзвичайно ускладнено й процедуру притягнення до відповідальності порушників мовних прав українців у сфері торгівлі та надання послуг. Так, у разі порушення суб’єктом господарювання вимог закону, уповноважений чи його представник складає акт про результати здійснення контролю за застосуванням державної мови, оголошує такому суб’єктові попередження та вимогу усунути порушення упродовж 30 днів від дати складення акта. У разі повторного (упродовж року) порушення уповноважений чи його представник складає протокол про таке правопорушення. Постанова про накладення штрафів ухвалюється уповноваженим, якщо за наслідками розгляду справи буде встановлено порушення норм закону. За повторне (упродовж року) порушення вимог, встановлених ст. 30 закону, уповноважений накладає на суб’єктів господарювання символічний штраф у розмірі від 300 до 400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (аж 5,1–6,8 тис грн!).
Країні потрібен не декларативний документ, хоч на перший погляд і правильний. Потрібен дієвий механізм системного впровадження мовної політики, спрямованої на консолідацію української нації на основі державної мови — базової ознаки ідентичності та інструмента подолання постколоніальної інерції. Для цього необхідне фактичне розширення простору використання мови до масштабів, які перетворили б її із формально-ритуальної на повнофункціональну державну мову та засіб міжнаціонального спілкування. І досягти цього можна лише гострою потребою її знання й використання. Без чого жодна людина не матиме шансів повноцінно реалізувати себе в країні й буде приречена існувати на маргінесі. І не варто зважати на прогнозоване посилення інформаційної війни Кремля та проросійських сил в Україні з дискредитації такої по-справжньому державницької мовної політики. Вона й так ведеться, та й велася завжди, навіть попри очевидну абсурдність поширюваних тез на тлі русифікації низки регіонів і сфер життя в Україні.
Для того щоб мовна політика мала форму не одноразової акції, а була системною та розрахованою на тривалий час і, головне, реально втілювалася, важливо створити ефективний державний орган для контролю за дотриманням мовного законодавства з чітко прописаними повноваженнями, механізмами їхньої реалізації та можливостями вживати санкції проти порушників. На жаль, у чинній редакції закон про особливості застосування української мови як державної не може забезпечити повної реалізації такої мети. Однак може бути насамперед основою, а при подальшому вдосконаленні міг би перетворитися на справді дієвий інструмент українізації країни.