Віталій Русанівський в «Історії української літературної мови» пропонує таке пояснення. Після указу Пєтра І від 1720 року київська й чернігівська друкарні були змушені видавати книжки вже не староукраїнською, а по-московськи. Важливо зазначити, що релігійна література виходила здебільш церковнослов’янською, проте залишалася рукописна й усна література (лірика, колядки, ділові папери, довідники тощо). Хай там як, а під впливом інтелектуальних і політичних чинників поступово виникала мова, що не збігалася з попередніми кодифікованими лінгвістичними зразками, зафіксованими, скажімо, у працях Мелетія Смотрицького. Той «суржик» зветься слов’яноруською, або словенороською, мовою. Так староукраїнська мова крок за кроком віддалялася від старослов’янської основи й натомість оновлювалася народною лексикою. Водночас, зберігаючи доволі виразний зв’язок із церковнослов’янською, словенороська мова поставала як штучний витвір. Так або інак, а українські письменники XVIII століття дедалі частіше схилялися до неї, позаяк їхня читацька аудиторія тільки зростала. Та і про сумнозвісний указ не слід забувати. Мова Сковороди була схожим утвором, який дрейфував від староукраїнської мови до варіанту словенороської. Пам’ятаймо, що вона постійно наповнювалася філософською лексикою, а та передбачала неабиякий рівень абстракції, зазнавала запозичень з інших мов, оздоблювалася українськими розмовними й фольклорними елементами, а також російською фразеологією.
Читайте також: Формування мовної звички
У декого поспіхом одразу ж може прохопитися: «Отакої! То хіба наш Сковорода плекав якусь неукраїнську тожсамість?». Але тоді про національну приналежність у нашому розумінні говорити ще не випадало. Цю проблему досить детально з’ясовує Мирослав Попович у книжці «Григорій Сковорода: філософія свободи». Так, Сковорода називає Малоросію (Полтавщину з Київщиною) своєю матір’ю, а Україну (Слобожанщину) — тіткою. Сучасна ж ідентифікація «українець» є породженням ХІХ століття під впливом Шевченкового «козацького міфу». Так само і слово «росіянин» запроваджено після Пєтра І, бо до того в нас казали «московит», або «москаль», адже на наших теренах тоді переважали військові з Московії. Щоправда, суто локальне розрізнення доповнювала значно вагоміша відмінність — релігійна: православний, католик, магометанин. Іще одне. Назві «Гетьманщина» віддавали перевагу, порівняно з «Малою Росією». Цю словосполуку утворено за аналогією: «мала» й «велика» Греції. Прикладом останньої можуть бути освоєні греками малоазійські колонії. Пєтрове запозичення з грецької «Росія» (тобто Русь) є спробою «привласнити» історичну тяглість.
У часи Сковороди розмовна українська, вочевидь, була. «Простою мовою» (поєднання «високого» й низького» стилів), але не розмовною, писали в канцеляріях, а в побуті вживали близькі до сучасних українські діалекти. Їх не залучали в культурні практики: офіційні документи доводилося писати по-російськи, а словенороську й так розуміли і в Україні, і в Росії. Власне, сковородинівська «малоросійська мова» (він сам її так називає у примітці до 24 пісні «Саду божественних пісень») є різновидом словенороської з украпленням українських і російських слів. Уживання мови такого штибу в літературі й кореспонденції ставало поширеним інтелектуальним стандартом. Попович наводить розрізнення між двомовністю (рівноправне побутування мов) і дисглосією (неприпустимий ужиток однієї з двох мов у певному контексті). Прикладом дисглосії є випадок, коли в католицькій церковній службі припустимою є лише латина, а у православній (на той час в українській, російській і деяких інших традиціях) — церковнослов’янська.
Читайте також: Правопис і хвороби зростання
Протестантизм Лютера свого часу спричинив небувалу трансформацію: переклад Біблії німецькою наблизив «високу» (церковну) й «низьку» (народну, популярну) культуру. До того ж Лютер писав псалми на народний штиб, піднімаючи мову посполитих до рівня літературної. Загалом, іще Майстер Екгарт читав свої проповіді старою німецькою. Проте коли в усіх визначних сферах життя запанувала українська православна традиція, то вона не виявила такої «гнучкості», вбачаючи у народному впливі порушення смислової, ба навіть світоглядної строгості. Досить згадати давній полемічний ригоризм Івана Вишенського. Чи не тому й у наших сучасних реаліях православний і греко-католицький регіони мають виразну відмінність на рівні дисглосії? Ще й досі в київській маршрутці україномовні приятелі-пасажири, які між собою говорять українською, просять про зупинку російською — мовою, унормованою в радянські часи. А у Львові навіть російськомовні своє прохання озвучують українською, бо таким є узус публічного спілкування.
Допоки Єкатєріна ІІ не запровадила обов’язкове навчання російською, словенороська мова виконувала функцію спільного лінгвістичного знаменника. Тож маємо причини говорити, що мова творів Сковороди була умовним варіантом письмової національної мови. Мабуть, зважаючи на її архаїку, занепад і староукраїнської та словенороської мов урешті допровадив до потреби піднесення до рівня культурного вжитку й розвитку саме мови народного зразка. Та це вже пізніша історія.