Із неї випливає, що російська мова в нашій країні упосліджена. Хоча, як на мене, аж дотепер саме українська не може звільнитися від імперського тиску мови нашого головного ворога. Тому дещо дивно звучить, скажімо, така теза автора: «…Полностью принять аргументы в пользу жесткой украинизации, видимо, имеют право только те украиноязычные граждане, которые выучили украинский не в детстве, а позже, приложив для этого определенные усилия». А звідкіля в Україні взагалі взялися громадяни, які не вивчили української мови в дитинстві? Чи не сталося це через російський імперський тиск, спрямований на те, щоб зросійщити Україну спочатку в складі царської Росії, а потому більшовицького Совєтського Союзу? Парадоксальність позиції автора стає зрозумілою, якщо переформулювати наведену тезу, аби вона описувала ситуацію в іншій країні, скажімо, у Німеччині: «…Повністю прийняти аргументи на користь жорсткої германізації, мабуть, мають право лише ті німецькомовні громадяни, які вивчили німецьку не в дитинстві, а пізніше, доклавши до цього певні зусилля».
Читайте також: Без солодкого, але з Хмельницьким
Рідними мовами моїх предків із Донбасу були українська й грецька. Але в совєтсько-російській імперії їм довелося перейти на російську. Я навчався в російській школі. Утім, ми вивчали й українську мову, й українську літературу. Хоча як грузин по батьківській лінії та грек по материнській, я міг відмовитися від вивчення української мови, здобуваючи освіту в столиці України. Від вивчення російської натомість — не міг, адже це була мова панівної нації совєтської імперії. Понад те, після 1986 року від вивчення української мови могли відмовитись і ті етнічні українці, які через Чорнобильську катастрофу певний час навчались у Росії чи в інших совєтських республіках, а потому повернулися на Батьківщину. Спочатку імперський центр нав’язав Україні небезпечну ядерну споруду: майже всі дотичні до цього українські науковці були проти будівництва Чорнобильської АЕС, а після катастрофи скористався трагедією, щоб спокусити українських дітей позбутися власної мови. Москва не лише вбила й позбавила здоров’я велику кількість українців, а й скористалася цією катастрофою, щоб позбавити вцілілих рідної мови. Моя мати наполягла, щоб я вивчив українську — мову моєї справжньої Батьківщини, а не лише російську — мову жахливої імперії, тієї, що віддавна й аж дотепер не дає нам вільно жити на власній землі, вбиває нас і калічить наші долі.
Не можу погодитись і з таким твердженням: «В другой ситуации находятся русскоговорящие украинцы, лишенные природного таланта быстро учить языки — ценная способность, которой одни люди обладают в большей степени, а другие (иногда даже высокообразованные ученые) — в меньшей». Як на мене, «високоосвічений науковець», який не може вивчити бодай іще одну мову на додачу до рідної, ще й таку близьку, не є ані науковцем, ані взагалі освіченою людиною. До речі, для самого автора статті, за його власним зізнанням, українська є четвертою мовою, і це свідчить, що він справді є високоосвіченим науковцем. Для представників гуманітарних наук знання мов є чи не головною професійною компетентністю. Вільне володіння кількома мовами не завадить, до речі, й політикам. Це варто розуміти, аби неосвічений злочинець не міг стати «проффесором», а потому президентом, що зрадив власний народ.
Читайте також: Мовознавець: Дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі
Дуже важливе тло мовної проблематики в нашій країні утворює також майже повсюдна пасивна двомовність громадян України. Адже всі ми, байдуже, яку мову маємо за рідну, добре розуміємо щонайменше дві: українську та російську. Тож, по-перше, українська як єдина державна мова аж ніяк не обмежує прав російськомовних громадян у доступі до будь-якої інформації, можливості захищатись у суді тощо. По-друге, така пасивна двомовність іще більше спрощує завдання для російськомовних українських інтелектуалів вивчити українську на рівні, якого вимагає професійна діяльність. Їхнє небажання говорити й писати українською свідчить не так про прагнення захистити право на користування рідною російською, якого їх, до речі, ніхто не позбавляє, як про небажання покинути комфортну багнюку «русского мира», навіть якщо вони ставляться до нього вкрай критично. Одвічна мазохістська спокуса російського «інтелігента»: скніти в мерзенності «русского мира», потерпати від утисків злочинної влади і зчиняти із цього приводу безсилий лемент, боязко чекаючи за нього на ще жахливіші покарання, що перетворять цю людину вже на справжнього страдника.
Українська мова для багатьох із нас є засобом і символом звільнення від принизливого стану упослідженої жертви, яка збочено насолоджується власним стражданням, від усіх жахів «русского мира» й сталого російського імперського тиску. Це стає особливо важливим зараз, коли російська імперія вкотре розв’язала проти України криваву війну. Тож не дивно, що нас так турбує питання про українську мову.