Мовчання – це не просто відсутність звуку, не просто тиша. Мовчання – це спосіб виразити те, про що не можна говорити.Водночас мовчання – це спосіб надати слово Іншому. Мовчання – це неусувний елемент діалогу. Подеколи мовчання – це форма ввічливості, але подеколи мовчання – це зрада.
Мовчання – це утримання від суджень, скептичне epoche. Я мовчу, бо все, що я скажу, може виявитися хибним. Все, що я скажу, може бути скерованим проти мене. Я маю право на мовчання. Мовчання – це стіна, що захищає мою інтимну сферу, розділяє приватне і публічне, убезпечує мене. Мовчання – мій прихисток.
Читайте також: Сон совєтської людини
Коли почалися події на Майдані, а потім російська окупація Криму і війна з Росією на Донбасі, я раптом відчув, що не можу про це писати. Образів і думок було багато, але коли я сідав все це записати, то не міг дописати до кінця бодай перше речення. Я відчув, що час не писати й говорити, а діяти. Саме тіло підказувало мені це. Я розчинився в щоденній важкій роботі, яку ми тоді робили на Майдані. Для багатьох із нас це було просто психічною і навіть фізичною і потребою – перетворити на стійкий щоденний спротив свої біль, ненависть і огиду до банди, що за підтримки Кремля скоювала жахливі злочини в нашій країні.
Мій розум наче застигнув, руки заклякли, а голос вщухав і вщухав… Але потім щось змінилося. Розум відтанув, голос набув колишньої гучності, а руки знову дістали силу писати. Образи й думки почали перетворюватися на тексти, і нарешті я спромігся описати той стан духовної німоти:
Читайте також: Асиметрія відплати
Чому я мовчу?
Бо жадаю тиші.
Як у старому анекдоті: «Діти, не розгойдуйте татка. Татко повісився не для того, щоби його гойдали, а для того, аби йому було тихо».
Я мовчу, бо не можу казати про ту жахливу тишу, яка запанувала на Майдані, коли з нього пішло зло, залишаючи на ньому скривавлені тіла наших героїв.
Я мовчу, а на півдні та сході моєї країни, вбиває, нищить і гуркочить те саме зло, загрожуючи знову порушити тишу і в моєму рідному Києві.
Я мовчу, а навколо мене несуть небезпечні нісенітниці чиновні невігласи. Їхнє белькотіння дуже схоже на гуркіт того зла.
Я мовчу, бо неввічливо переривати старших. Та ж старші самі мовчать. Тож і я мовчу, аби не порушити їхню тишу, аби не розгойдувати їх.
Та я вже і сам старший. То я мовчу, аби не страхати й не ображати дітей. Та чи не перетворююся я тоді на того, кого зась розгойдувати.
Я мовчу, адже мене все одно не почують.
Я мовчу і ковтаю слова, як отруту.
Я мовчу, бо мені забрало голос.
Я мовчу, а в мені кричить тиша.