Після періоду хаотичної політичної боротьби, що була характерною для останніх п’яти років, спостерігаємо небувалу консолідацію значної частини українського політикуму навколо одного центру.
Центру, який перебирає фактичну владу, ще формально не перемігши на виборах.
У команді Януковича спішно опинилися Литвин, комуністи, балогівці, найближче оточення ще діючого президента (включно з братом Віктора Андрійовича та лідером полтавської «Просвіти»). Сором’язливо підставляє плече Федоровичу «незалежна» група В’ячеслава Кириленка «За Україну».
Неважко уявити потужну хвилю дезертирів усіх рівнів, що, вже не виставляючи своїх умов, вишикувалася в ці години до приймалень і штабів Нової Абсолютної Влади.
Дух «наддемократичної» післямайданної політики, так хваленої багатьма на Заході як доказ унікальності України на пострадянському просторі, вивітрюється на очах. Немов на помах чарівної палички, політичні щурі й щурики один перед одним мчать до ноги Хазяїна, поспішаючи стати у звичну «исходную позицию».
До цієї позиції не звикати Володимирові Литвину. У 2004-му Володимир Михайлович і його команда буквально надривалися задля перемоги Януковича, попри, скажімо так, не дуже делікатне ставлення Віктора Федоровича до Володимира Михайловича.
Не звикати до ролі обслуги при дворі Хазяїна деяким нащадкам націонал-демократів 1990-х. Довга традиція освячування гуманітарної політики Кучми під акомпанемент акордеона Яна Табачника дається взнаки.
Зрозуміла й позиція Балоги – цьому мукачівському авторитетові все хочеться бути намісником Хазяїна у західних вотчинах останнього. Методи «контролю» територій тотожні «донецьким» і вже давно втілені на Закарпатті, включно з роздмухуванням сепаратизму у своїй «зоні». На черзі ще чотири області (в одній із них, Тернопільській, уже є результати – майже 10% у першому турі для Хазяїна замість 2% у третьому турі виборів-2004).
Зняття Луценка, призначення людини Литвина у ЦВК (що цементує контроль ПР у комісії), блокування новою парламентською більшістю бютівських змін до закону про вибори і продавлення Партією регіонів через Верховну Раду змін до закону, що дозволять ухвалювати рішення у виборчих комісіях без необхідного кворуму в 2/3 голосів. Нові правила значно спрощують життя регіоналам під час «оформлення» результатів виборів – замість перекуповування та залякування представників БЮТ у виборчих комісіях їх можна буде просто ігнорувати.
Чи можливо вірити, що результати виборів, оголошених ЦВК, засвідчать справжнє волевиявлення громадян? Чи мають свободу вибору всі наші співгромадяни? Чи багато шансів у міжнародних спостерігачів зафіксувати основні порушення?
Тоді чому ми маємо слухняно прийняти такий «вибір»?
Очевидці розповідають, як у 2004 році за кілька місяців до виборів Віктор Янукович, прибувши до однієї із західних областей, зібрав керівників усіх обласних структур плюс «найкращих» людей області на напівформальний «захід». Усі мали по черзі проголосити тост, не секрет, на чию честь. Тости були гарні й велемовні, але Віктора Федоровича задовольнили не цілком. Тож кожен із промовців був змушений повторити сказане, закінчивши обов’язково словами: «Будіт так, а нє іначє, а іначє нам удачі нє відать». «Так говорят у нас в Донбассе», – обґрунтував свою вимогу Янукович. Один поважний сивий депутат, червоніючи й запинаючись, на вимогу ВФ повторював цю фразу тричі, доки зумів це зробити «члєнораздєльно».
Розмови про те, що такі люди змінюються, для дурних ягнят. Так, саме тих, які мовчать, коли їх ведуть на заклання.