В Угорщині й Франції, Італії, Фінляндії та Нідерландах ультраправі партії стають впливовим сегментом політичного пейзажу. Їхні успіхи зумовлені не тільки певною недоброзичливістю до іммігрантів із третього світу, яка реально накопичується в суспільстві. Зміцненню позицій ультраправих, мабуть, найбільше посприяли офіційні опоненти. Традиційні політичні партії, що заступають одна одну в урядах та парламентах із повоєнних часів, або не мають ефективної стратегії опору ультраправій ідеології, або не здатні адекватно оцінити виклики сучасного світу.
Contra spem spero
«Багатокультурність, інтеграція та асиміляція, – перераховує Азіз Хафі, не загинаючи, а, навпаки, відкриваючи один за одним пальці стисненого кулака. – Ці три кити повоєнної європейської доктрини більше не тримають на собі світу. Вони здохли. А європейська модель летить-хитається, як той чарівний килим з арабських казок, сама не знає куди…»
Азіз – випускник престижного паризького університету. Його тато – алжирець із тих, хто під час війни за незалежність залишився на боці французьких колонізаторів. Він мало не загинув від рук самостійників 1961 року, а врятувала його мама Азіза, донька французького офіцера, тоді школярка. Майже Ромео і Джульєтта часів деколонізації Африки, але з хепі-ендом.
Кілька років поспіль Азізові не вдається знайти роботу за фахом та відповідно до професійного досвіду. То там когось заступить на півроку, то тут. «Стереотипи – потужна річ, – пояснює він. – Нехай мій дід пішов на пенсію генералом, а бабця – зі збіднілих французьких аристократів. Щойно хтось побачить моє прізвище – і вже вагається: а що як я прийду на роботу з вибухівкою від бін Ладена?»
Під час останніх кантональних виборів у березні Азіз голосував за Національний фронт. «Марін Ле Пен не має вибору, – вважає він. – Вона муситиме зруйнувати цю прогнилу систему й збудувати щось дієве. Адже при владі тасується засмальцьована колода політиків. Біжать, зашорені, метушаться, нічого довкола не помічають. Час їм відпочити».
Соціологи зазначають: за три місяці, відколи Марін Ле Пен очолила Нацфронт, їй вдалося значно розширити електоральне поле партії. Масово додалися самотні жінки, літні селяни, а також безробітні дипломовані спеціалісти, народжені у Франції. Хоч як парадоксально, але Азіз не виняток, а радше ілюстрація до новітньої тенденції. «Марін не має застережень щодо тих, хто за походженням не зовсім француз, – каже цей 50-річний інженер. – Вона поборює радикальний, фанатичний іслам, з яким особисто я ніколи не мав нічого спільного».
Між тим із появою нового голови партії програма Національного фронту Франції не надто змінилася: вихід із зони євро та Європейського Союзу, цілковита відмова від імміграції. Політолог Домінік Рейньє називає цей проект банальним популізмом, що не має шансів на втілення. «Але бажання оновити політику таке велике, що будь-яке нове обличчя дає людям привід мріяти та приписувати йому здатність радикально реформувати суспільство. Навіть коли для цього немає об’єктивних підстав», – вважає політичний журналіст Жерар Боне.
Спроба ребрендингу
«Усім, хто бодай якось нагадує скінхедів, а саме голомозим та вбраним у військові строї, заборонено навіть наближатися до кортежу Національного фронnу», – попередила Ле Пен. Ідеться про щорічну демонстрацію на 1 Травня – ритуальну подію номер один не тільки в комуністів, а й у правих радикалів Франції. З різних причин, звичайно. Якщо під червоними прапорами на вулиці виходять опоненти світового капіталу, Національний фронт у цей день завжди згадує Жанну Д’Арк, «святу великомученицю та національну героїню».
Слів на вітер нова лідерка Національного фронту не кидає. Вона щойно звільнила з лав партії місцевого депутата, чиє дуже давнє фото з гітлерівським привітанням нещодавно з’явилося в пресі. «Ми стали жертвою рейдерства з боку неонацистів, із якими не маємо нічого спільного», – пояснила свій крок Марін.
Враховуючи близькі президентські вибори, заплановані на травень 2012 року, така рішучість видається логічною. Специфіка Франції полягає в тому, що, на відміну від Італії та Швеції, ультраправі тут від повоєнних часів жодного разу не потрапляли до уряду. Хай там як голосують у першому турі, у другому всі учасники процесу традиційно гуртуються проти НФ. Комуністи з правими лібералами, консерватори з троцькістами щоразу об’єднуються в Республіканський фронт проти «коричневої загрози».
Отже, нині політична сила, яка в деяких містечках у першому турі кантональних виборів набрала 30–45%, здійснює «дедияволізацію». Олюднює свій імідж. На щастя, Марін усміхатися вміє і любить. Ще й контекст для радикалів сприятливий. Партія президента Ніколя Саркозі за чотири роки при владі стрімко втратила популярність. Соціалісти ніяк не визначаться з лідером, а центристам не вдається консолідуватися у стабільну політичну силу.
«Є підстави говорити про кризу репрезентативної демократії, – вважає політолог Паскаль Періо. – Надто далекими від народу стали класичні європейські партії. Політичний клас живе у своєму ритмі, за власними внутрішніми законами та інтересами. Політики мають небагато спільного з проблемами решти громадян. Тож під час найближчих виборів радикали об’єднають усіх, хто «проти системи». За партію «Справжні фіни», наприклад, щойно проголосувало чимало тих, хто бажає кращого розподілу фінського сукупного продукту. І не завжди йдеться про етнічний націоналізм. Часом про політичний».
Зауваження підтверджується фактами з французького політичного життя. Ніколя Саркозі тільки й говорить про «економічний патріотизм». Цей термін також вживають імовірний кандидат від консервативних правих, колишній прем’єр Домінік де Вільпен, Марін Ле Пен, а також кілька лівих лідерів. Усі вони активно обговорюють на ток-шоу можливості євросоюзних або суто французьких преференцій власному продукту на противагу імпорту.
Привід – начебто зневага зовнішнього світу до екологічних або соціальних стандартів, яка породжує нижчу, ніж у Європі, ціну продукції. Справжня ж причина такого протекціонізму – тривале падіння купівельної спроможності як середнього, так і робітничого класу.
«Спротив принципу вільної торгівлі не є великою новиною для французів, – написав у статті «Над Францією віє дух протекціонізму» журналіст агенції Reuters Поль Тейлор. – Усе почалося з Людовіка XIV. Його генеральний контролер фінансів Жан-Батіст Кольбер наказував імпортувати якнайменше… Моріс Альяс, один із небагатьох французів – лауреатів Нобелівської премії з економіки, також до останніх днів життя закликав обмежувати імпорт. Навіть якби це спричинило масове безробіття».
«Потрібно розібратися, – вважає економічний журналіст Даніель Петі, – ми більше виграємо від імпорту, глобалізації, відкритих кордонів з іншими державами ЄС чи більше програємо? Цього до сьогодні фахово ніхто не порахував. Маємо політичні спекуляції, підтасовку фактів під різні доктрини. Зовсім не обов’язково, що закритість справді вигідна. Франція не має свого ресурсу сировини, якого потребує її економіка, як і нафти, газу, урану, чорних металів… Усі ці розмови про відмову від вільної торгівлі – лише залицяння до виборця. Французам приємно уявляти, ніби задля того, щоб добре жити, їм ніхто у світі не потрібен».
Світ після демократії
Коли експерти кажуть про специфічний ритм, у якому живуть представники усталеного політичного класу, йдеться, вочевидь, про схему «від виборів до виборів». Вона, наче метроном, форматує життя кожного, хто сподівається потрапити у владу. Найчастіше заради самої влади. Як виняток – щоб змінити справи на краще. У Європі, Америці, Індії, Україні – скрізь.
Забіги на короткі дистанції – чотири, п’ять чи інколи сім років – тримають багатьох представників політичного істеблішменту в полоні тактичних завдань та цілей. Мало хто знаходить час і волю на дослідження глибинних тенденцій чи ускладнює собі життя пошуком довготривалої стратегії. Історії провалів таких несхожих між собою політиків, як Ніколя Саркозі й Віктор Ющенко, певною мірою Барак Обама та Городон Браун, подібні тим, що всі вони зосереджувалися на переможних технологіях і технічній комунікації. Усі шукали, що подобається виборцю, і намагалися якнайточніше відповідати очікуванням. Мабуть, не більше.
«Врешті, усі популістські програми світу завжди в той чи інший спосіб використовують соціальні гасла лівих, – зауважує Жиль Івальді, фахівець з ультраправих європейських рухів у французькому Національному центрі стратегічних досліджень. – Ультраправі лише додають до них застереження щодо ісламу, імміграції, безпеки… Радикали перемагають, коли їхній кандидат позиціонує себе як лідер бунтівників, кандидат народу проти еліт».
Можна знайти багато пояснень, чому саме тепер, в останні кілька років, вірус популізму так активно поширюється в країнах ЄС. Перший, економічний рівень аналізу нагадає нам про світову кризу та безробіття.
«У Євросоюзі сьогодні активно діють 27 популістських правих партій, – зазначає Домінік Рейньє. – Вони присутні у 18 країнах – членах ЄС. 14 із них беруть участь у роботі парламентів. У Швеції та Італії такі партії навіть входять до урядів. Більшість із них сформувалися під час першої нафтової кризи, у 1970-х. Безробіття та збідніння завжди зумовлюють ворожість до іноземців. Але є й психологічні причини. Зокрема, демографічне старіння націй Західної та Північної Європи. Старість більше опікується власною безпекою, легше піддається страху. А страхи – живильний ґрунт будь-якого популізму».
Інший французький політолог Жан-Ів Камю говорить про цивілізаційні побоювання. Люди не можуть пояснити собі наслідків та механізмів глобалізації. Вони відчувають загальний дискомфорт, бояться втратити ідентичність у сучасному багатокультурному суспільстві. І не так багато політиків, які пропонують адекватні пояснення.
Домінік Рейньє вивів термін «майновий популізм» – захист власного добробуту. На думку дослідника, він виявляється в матеріальній площині як боротьба за статус та рівень життя, а в нематеріальній – як захист звичного стилю життя.
«Німецький, французький, голландський націоналізм – це ідеологія багатих, імперських націй, – зазначає туніський журналіст Мустафа Арі. – Вони самі собі не зізнаються, але, по суті, їхня боротьба – захист вельми сумнівного права привілейованих народів і далі інтенсивно виснажувати інші. Натомість туніський, індійський та, мабуть, український націоналізм захисного зразка. Тут виникає небезпека загрузти в численних комплексах, властивих недержавним націям. Але загалом методика політичного спілкування виникає зовсім інша».
Французька преса нині багато пише про те, що класична демократія як право більшості починає вичерпувати себе, що світ ось-ось зазнає карколомних глобальних змін і збудує нове, постдемократичне суспільство. На шляху від формації, що відживає своє, до нового світового порядку, напевно, не міг не з’явитися активний популізм із яскравим ультраправим забарвленням, який, не виключено, здатний вивести з ладу систему європейських націй, якою на сьогодні є Європейський Союз.
Прогнозів не бракує. Політика не терпить порожнечі. Там, де на сучасні виклики немає адекватних відповідей, вакуум заповнює страх розгублених простих людей, що не бачать, куди йти, і не знають, до кого притулитися. Біг по колу, який демонструють провладні політичні еліти, не переконує і не заспокоює. На флібустьєрів та авантюристів попит значно вищий. Соціальний запит на нову політику сформовано. Проте відповідних лідерів на політичному Олімпі немає.