Ця війна змінить нас назавжди. Ті, хто її переживе, вже не будуть такими, як раніше. Зміниться назавжди і український спорт. Уже порівняно з самим собою до 24 лютого 2022-го він невпізнаваний, хоча вірус совковості й родичання з усім російським уразив цю сферу життя ледь не на рівних з московським православ’ям. Настільки, що окремі люди, навіть із числа тих, хто народився вже після розпаду совка, на четвертому році повномасштабної війни й далі живуть у парадигмі «какой разніци».
Безперечно, найліпшим прикладом спортовця, який начебто «поза політикою», але продовжує засмічувати свої соцмережі тезами московських попів, є легендарний боксер Василь Ломаченко. Навіть коли російська ракета зруйнувала його рідну школу в Білгород-Дністровському на Одещині, Василь висловив жаль, але не згадав, звідки ці ракети були випущені. Особиста сторінка Ломаченка в інстаграмі недоступна в Україні, якщо не користуватися VPN, а у фейсбуку він відкрито свариться з найвідомішими в нашій країні волонтерами Стерненком і Притулою.
Власне, реакція на скандал між Василем і топ-блогерами теж показова — в тому розумінні, що ціла група спортовців стала на захист Ломаченка, заявляючи, що порівняно з ним Стерненко, Притула й подібні їм не зробили для України нічого. Серед тих, хто на боці Василя, — звинувачена в корупції президентка Федерації гімнастики України олімпійська чемпіонка Стелла Захарова.
«Яке взагалі мають право люди, котрі не мають жодного відношення до спорту, писати от такі речі на його адресу? Що вони хочуть? Похайпувати? Наші спортсмени ригали кров’ю, виборювати нагороди, роками працювали на своє ім’я, імідж, дуже непростою працею заробляли гроші. Таких Швондерів нині розвелося дуже багато. Людей, які нічого не вміють, нічого не знають і нічого не хочуть робити… Сидять вдома, відосики знімають, хайпують і ображають заслужених спортсменів», — сказала Захарова, яка до повномасштабної війни не могла, чи точніше — не хотіла зв’язати українською двох слів.
У принципі, президентку Федерації гімнастики гарно поставив на місце інший відомий спортовець, скелетоніст Владислав Гераскевич: «Чомусь пані Захарова вигадала, що спортсмени — це якась окрема каста недоторканих людей, про яких ніхто не має права писати».
Непрямо, але доволі красномовно засудив Ломаченка й олімпійський чемпіон з боротьби, а зараз нардеп від президентської політсили Жан Беленюк: «У мене питань нема, Василь залишається вірним собі та своїм поглядам, і в цьому плані його важко назвати “боягузом” або “сциклом”. Очевидно, він дійсно вірить у те, що публікує, і не боїться виказувати свою позицію, незважаючи на осуд переважної більшості українців, які страждають і втрачають своїх близьких щодня в цій жорстокій війні Росії проти нас. Напевне, треба мати яйця, щоб на таке наважуватися стільки років підряд».
Проілюстрував свій допис Беленюк світлиною часів початку повномасштабного вторгнення, на якій Ломаченко у військовому однострої. І прокоментував це так: «Єдине фото, що вибивається з загальної логічної лінії й наштовхує мене на запитання, — а від кого Василь планував нас захищати на початку повномасштабної війни? Мені не зрозуміло як це фото з’явилося, списую на шоковий стан. Думаю, він жалкує про те, що воно взагалі потрапило в мережу. Бо саме тут, зважаючи на всі обставини, доречніше звучить слово “боягуз”».
Назагал показово вже те, що такі публічні дискусії в нашому спорті взагалі ведуться. Раніше на них існувало табу, хай що казала б каста недоторканих на кшталт Бубки, Ломаченка, Усика старого зразка, Шевченка, Світоліної та інших зірок. Втім, надто радіти не треба — бодай тому, що в побуті наш спорт залишається так само зросійщеним, як і до початку повномасштабки. Просвітлення є, але не такі суттєві, щоб можна було казати про зміну загального стану речей. Так, у публічному просторі українські атлети вже україномовні, але варто їм відійти від телекамери чи диктофона, як знову лунає «общєпонятний». І просвітку наразі не видно. Принаймні три роки тому, коли Тиждень порушував тему російської мови в українському спорті через пів року після початку повномасштабного вторгнення, перспективи здавалися значно оптимістичнішими.
Так, реалії війни змушують українське спортивне середовище вивчати українську для публічного вжитку. Втім, виглядає, що чимало персоналій роблять це через силу і від того ще більше озлоблюються. Яскравий приклад — гімнастка Влада Нікольченко, котра агресивно відреагувала на слова, які пролунали з уст ведучої ютуб-шоу «Ебаут» Катерини Мотрич на похороні її чоловіка, актора і воїна Юрія Феліпенка. «У смерті Юри звинувачую лише Росію. Вбийте в собі все російське, забудьте назавжди цю мову і цю культуру, тому що тільки через Росію ми всі зараз змушені бути тут», — сказала Катерина, чим викликала справжній шквал гніву гімнастки з Харкова.
«Просто не розумію людей, які стільки років розганяють цей “мовний скандал”, — висловилася Нікольченко в своїх соцмережах. — Типу ті, хто розмовляє російською — це взагалі не люди. Їх треба вигнати з країни й позбавити громадянства. Звісно, у нас свобода слова, кожен говорить так, як вважає за потрібне. Але, відверто кажучи, мене це вже заї***о. Я дуже добре розмовляю українською мовою, так само, як і російською. Так, я з Харкова, я вивчила українську, коли почалася війна. І я була у стосунках, де в побуті говорила українською. І мені взагалі пофіг, якою мовою спілкуватися. Але справа не в цьому. Проблема в тому, що оцим насильницьким “переходимо на українську мову, та ви взагалі…”, розпалюванням конфлікту ви самі відбиваєте в людей бажання переходити на будь-яку мову».
Ці слова Нікольченко розлютили іншу гімнастку, львів’янку Марію Височанську, тато якої був «кіборгом» Донецького аеропорту і воює за Україну дотепер. «Я не хотіла підіймати цієї теми привселюдно, але обставини цього вимагають. Це цитата жінки, яка сьогодні поховала чоловіка. А ось реакція людини на цей пост. Як вам така реакція? Тому позбувайтеся не тільки російського, а й такого сміття, не побоюся цього слова, у своєму інфопросторі. Свою нікому не потрібну позицію варто тримати при собі. І точно не транслювати на аудиторію, раз ти вже знову в Україні», — написала Височанська, опублікувавши скріншоти з дописами Нікольченко.
Дуже показовою в аспекті реакції на викорінення з українського спорту всього російського була реакція представників спортивної і не дуже спільноти на матеріал Тижня «“Какая разніца”, або Як футбольний тренер Лобановський з українізацією боровся». На цю тему висловилося чимало відомих постатей — від одіозних блогерів Мосійчука і Арестовича до вболівальників, які болісно відреагували на закиди в бік ідола і постмайданного міністра спорту Ігоря Жданова. Жданов, який, працюючи в Кабміні, теж у побуті розмовляв російською, порадив авторові статті «розглядати предмет дослідження у тих умовах, в яких він існував; розглядати його у взаємодії з іншими обставинами». І додав: «Лобановський — не політик, не громадський діяч і не шістдесятник. Лобановський — продукт радянської епохи, член КПРС, полковник МВС. Але він великий тренер».
Власне, величі Лобановського-тренера ніхто й не заперечував. А інші зауваження ексміністра та багатьох інших невдоволених, не враховуючи відвертої маячні на кшталт підготовки суспільства до знесення пам’ятника Лобановському, демонструють, що люди все ще готові сприймати наш спорт у совковій парадигмі, а його легенд — у первородному вигляді, навіть якщо їхні погляди впливають на свідомість мільйонів людей.
Зрештою, совкова епоха з усіма її ідолами та їхніми поціновувачами поступово відходить і, сподіваємося, відійде безповоротно. Хвилюватися треба передовсім про нове покоління спортовців. Щоб народжена в 2002 році, тобто через 11 років після здобуття Україною незалежності, Влада Нікольченко не вітала за день до річниці повномасштабного вторгнення «мужчін с іх праздніком», а шанувала українські свята і знала їхні корені.
А це завдання не лише батьків, учителів загальноосвітніх шкіл, а передовсім — дитячих тренерів, з якими юні спортовці проводять левову частку часу. На законодавчому рівні закріплено, що навчальний процес має вестися державною мовою. Втім, у більшості спортивних шкіл столиці, центру, півдня та сходу України ця норма вперто ігнорується. Приміром, навчання у футбольній академії футбольного «Динамо» ведеться виключно російською. В найбільшій хокейній школі Києва українською тренувальний процес веде лише один тренер, який, за іронією долі, після початку повномасштабної війни перебрався в столицю з Донеччини. Тож чи варто дивуватися, що соцмережі юних українських атлетів наскрізь просякнуті російською мовою, музикою і відеороликами?