Деякий час тому (дивно, знаю точний рік, але він тепер нічого не означає, бо не можу навіть для себе визначити, давно це чи недавно) до Франківська прислали нового генерала міліції (там він завжди один, а після цього вже було кілька нових, які, мабуть, були різними та інакшими, але то не має для пам’яті вирішального значення, бо важливим є те, що вони щоразу змінюються, тобто головною ознакою єдиного міліційного генерала в нашій області є те, що людина нова, незважаючи на термін тієї новизни, а коли генерал знову новий, то це означає тільки те, що буде ще новіший і тоді вже неважливо, що він якийсь інший, бо він такий самий, знову, як завжди, новий). І з цим генералом місцеве телебачення мусило зробити перше інтерв’ю (зазвичай воно ж було останнім). Знімали його в кабінеті, він сидів у парадному бутафорному костюмі (адже мундир – це костюм, а парадний – бутафорний) і говорив як по писаному, просто чесав. Промова була такою гарною, що її можна було би друкувати в головній газеті області без редагування.
Після запису він відкрив якусь книжкову шафу, що виявилася дверима до кімнатки відпочинку, і запросив усіх до фляжки дуже доброго напою, подарованого кимось вдячним. Щось балакали, генерал розповів кілька «реальних історій і ситуацій». Врешті підпилий оператор, який славився своєю безпосередністю в такому стані, обняв його і сказав: «Слухай, ти, виявляється, не такий дурний, коли говориш не на телевізор».
Читайте також:Гламурні свинопаси
Досвідченого оператора, який мовчки виконував свою роботу, фіксуючи десятки гладеньких інтерв’ю, здивувало не те, що генерал по-роботі гнав пургу для офіційного каналу, який вважається рейтинговим, а те, що він узагалі може говорити якісь осмислені й відповідальні речі.
Здається, йому дуже поталанило. Адже більшості з нас ніколи не випадає переконатися в тому, що всі ці люди з телевізора можуть говорити якось по-людськи, хай і погано, але більш-менш відповідально.
Саме тому я так ціную записи з кабінету Кучми. Мені байдуже, наскільки вони сфальсифіковані, для мене, на жаль, навіть не йдеться про цінну інформацію, про факти, які обговорюються. Їхня історична велич полягає в тому, що весь цей корпус балачок прояснює, як там говориться, як ті говорять по-справжньому, як вони говорять по-людськи.
Ясність веде до доброго. Лише знаючи, я можу їх зрозуміти і прийняти такими, якими вони є. У такому разі їхній базар відповідальний, бо я відповідно знаю, на що сподіватися. Разом із ясністю дістаю право реагувати адекватно, що звільняє від злості та ненависті. У дипломатичній практиці це називається меморандумом. Те, що слід мати на увазі. Заява про наміри. Незважаючи на те що меморандуми не набувають ваги офіційних договорів, саме вони мають реальну вагу, бо що ще порушувати, як не договори.
Без перебільшення найбільшим гріхом радянської влади можна вважати не цілковиту зневагу до особистості, не приреченість мільйонів цих особистостей на роль витратного матеріалу і навіть не те, що якісь самозванці взяли на себе функцію вирішувати, що таке доцільність, справедливість і так далі, а брехню, яка намагалася пояснити, що відбувається. Українська держава, хоч як прикро це визнавати, яка є спадкоємницею, органічним продовженням і химерним розвитком радянської системи, основні свої зусилля спрямовує на те, щоби реставрувати і розвивати власне цей механізм неправди.
Радянська влада грішила навіть менше. Бо за бажання в її постулатах можна було розшифрувати найважливіше послання: виховання, формування, творення нової людини. Насправді карт-бланш, цілковита свобода дій і трактувань.
Натомість брехня панівної української верстви набагато болючіша. Вона просто розростається до того рівня абсурду, коли все промовлене перестає бути хоч трохи цінним, бо уповає до української ідеї, заперечуючи її. Таким чином, вони ненавидять себе за те, що не можуть дозволити собі бути самими собою. За те, що наразі чомусь ніяк не можна обійтися без цієї огидної брехні. Що якось так тупо потрапили у власні тенета, що вже потрібно шукати відповідне місце, щоби мати змогу поговорити по-людськи. Таке враження, що вони змушені жити в гетто і та пурга, яку нам промовляють, – це єдиний доказ їхнього нещасливого існування.
А наше гетто, чиїм найбільшим досягненням є вміння жити самостійно, ніяк не наважиться перестати слухати їхню відчайдушну радіоточку з цілодобовим набором фантасмагоричних програм. Хтось керується звичкою, хтось почуттям співзалежності, хтось сподіваннями, що брехня не може бути аж такою тотальною, хтось зловтішається рафінованим абсурдом.
Бажання почути, що нового скажуть брехуни, близьке до ілюзії спроможності контролювати ситуацію. А це руйнує слухачів і підживлює тих, хто бреше.
А ще страшенно прикро, що офіційною мовою неправди є українська. Більшої зневаги вона не зазнавала ніколи.
Читайте також: Племінний союз «Україна»