Євгенія Кузнєцова «Мова-меч: як говорила радянська імперія». Глибока: «Твоя підпільна гуманітарка», 2023.
У багатьох мовне питання пов’язане з травмою — соромитися говорити, соромитися, що не говориш з народження, що говориш з помилками чи надто чисто. Радянський період травмував не лише людей, а й саму мову — витісненням питомих слів в «архаїчне» чи «діалектне», насильством над мовною системою. Про це йдеться в книжці «Мова-меч: як говорила радянська імперія».
Письменниця, перекладачка й дослідниця Євгенія Кузнєцова починає з деконструювання міфу про те, що буцімто на початках більшовики плекали мовне розмаїття, запроваджуючи коренізацію. Та ж ні, це був відчайдушний крок, щоб утримати в купі штучно об’єднані в одну державу народи з потужними самостійницькими рухами. Розвиток самобутності національностей ніколи не належав до цілей більшовиків, а лише до елементів одурення, очевидного ще сучасникам.
Як писав Микола Куліш у п’єсі «Мина Мазайло», «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом». Після припинення політики коренізації майже всі, хто відзначився в її втіленні на місцях, стали жертвами репресій.
Сама етимологія поняття «коренізація» говорить про бажання радянської влади вкоренитися, видаватися своєю, а не накинутою ззовні. Авторка пише, що «розвиток національних культур був не метою, а засобом поширення нової ідеології та ефективнішого втілення державної політики». Хороший спосіб ошукати тих, хто щойно вийшов з одної тюрми народів і після короткого спалаху свободи потрапив в інше рабство.
Радянські ідеологи намагалися окреслити мову як нейтральну засаду, не згадуючи про жодну національну чи людську гідність, — здається, упосліджені русинські селяни в Австро-Угорщині й то більше прав мали.
Звісно, ніхто не враховував, що мова — живий організм, тому прискореними темпами створювали спершу латинські абетки (бо кирилиця нібито асоціювалася із царатом), потім декларували латинку як етап на шляху до кирилізації. І це все протягом десятиліття. У Казахстані бували випадки, коли діти починали навчатися арабською в’яззю, продовжували латинкою, а завершували вже кирилицею. Мовна політика СРСР дає відповідь на запитання про сучасний стан корінних народів, колонізованих Росією і поставлених на межу зникнення: нині 131 мова на території РФ має статус вразливої. Усе це — наслідки радянської асиміляційної політики. Наприклад, школярів з північних народів забирали в батьків і примусово розміщували в інтернатах, де русифікували 9 місяців на рік. І це вже не «перегини» 1930-х, а друга половина 1950-х років.
Якщо ви досі вважаєте лінгвістику аполітичною дисципліною, то почитайте про долі репресованих мовознавців, описані в книжці. У Країні Рад лінгвісти не могли працювати без огляду на «революційні потреби». У перше десятиліття науковців — від сходознавців до діалектологів — мобілізували виконувати ідеологічні завдання, а потім знищили.
Двадцять п’ять із двадцяти шести членів правописної комісії Української академії наук пройшли через табори або були розстріляні. І не лише у 1930-х: Агатангела Кримського заарештували вже 1941-го, і 71-річний академік і поліглот помер за пів року.
Кампанія з ліквідації неписьменності так само була не просвітницьким засобом, а політичним інструментом: в одному з перших декретів — 1918 року — ідеться про мобілізацію грамотного населення на роль поширювачів голосу партії. Головною метою було навчити людей читати пропагандистські газети.
Якщо Російська імперія одним розчерком пера могла ствердити, що мови не існує, то радянська влада висувала прескриптивні вимоги, якою мові бути: пройти через подвійний фільтр дистиляції — позбутися живомовних елементів і максимально зблизитися з російською на рівні граматики й лексичного складу. Сама риторика говорила за себе — усі мови, крім російської, стали мовами національних меншин.
Окрема сторінка — це викладання російської в школах, від букварів з оповідками про Лєніна до культивування престижності російської. Після постанови 1938 року «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей» кількість українськомовних класів стрімко скорочувалась, а навчання в них видавалося дорогою в нікуди: вступаючи в інститут, іспити доведеться складати за російською термінологією. Угвинчувалася думка, що лише російська надасть кар’єрні можливості — такий собі апартеїд, коли носії місцевих мов ставали маргіналами на власній батьківщині, бо вся наука, промисловість, сфера послуг були російськомовними.
Євгенія Кузнєцова пише про агітаційну мову плакатів і газетного канцеляриту, вимогу «народності» до синтаксису й радянське перекладацтво без огляду на оригінал, письменницькі стратегії обходу цензури, стокгольмський синдром возвеличення агресора вустами жертви. Зрештою, «мову неможливо розглядати окремо від життя людей».
У книжці йдеться також про викладання іноземних мов в СРСР та експорт російської мови за кордон, наслідки якого ми спостерігаємо досі в зомбованих уявленнях Заходу про російську велич. Про мовне упокорення через армію, в’язницю, телебачення, русифікацію імен і прізвищ, навіть абревіацію й синтаксичну конструкцію пасиву — уникання суб’єкта як ознаку політичної покори.
Цю книжку варто прочитати, щоб зрозуміти причини й шляхи поширення примусової російськомовності, яку дехто досі вважає для себе питомою. Як зазначає авторка, нічого саме собою не «складається історично». Усе складають люди, і часто їхні наміри лихі.
Орися Демська. Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга. Харків: Vivat: 2023.
Історія мови має власну динаміку, але вона дуже тісно переплетена з історією держави. Хрещення Русі за візантійським обрядом і церковнослов’янська, а не латина як мова книжності й Святого Письма на довгий час визначили перебіг подій на наших теренах. Перемога мови Котляревського над мовою Сковороди, кодифікація мови в текстах Шевченка, Валуєвський циркуляр — усе це події в історії мови, що стали визначальними й мали довготривалий ефект для української історії.
З перших сторінок Орися Демська вписує українську мову у світову хронологічну шкалу: зародження слов’янських діалектів у часи панування латини й греки; виокремлення української мови тоді, коли латина була мовою освіти, науки, права, літератури.
Назва книжки віддзеркалює шлях уже модерний: від емської заборони («украінского язика нєт, нє било і бить нє может») до перспективи української мови як 25-ї офіційної мови ЄС. Однак сама книжка — культурний життєпис мови від виникнення перших власне українських мовних рис до перетворення на одну з європейських мов.
Історія мови має два прояви: внутрішня історія — про поступове виокремлення рис, властивих саме цій мові на всіх рівнях мовної системи, і зовнішня — подієва історія суспільства, що послуговується цією мовою. Книжка Орисі Демської присвячена переважно другій частині, хоча, найімовірніше, спонукатиме зацікавитися й першою.
Людство ще з біблійних часів метафорично осмислює факти мовної історії — це й вавилонське змішання мов, і йорданський перехід, де виявляли ворогів за спроможністю вимовити «шіболет» замість «сіболет».
Середньовіччя знаходило різні шляхи співіснування писемної, стандартизованої, багатофункційної латини й греки та погано стандартизованих розмовних мов з обмеженими сферами функціонування.
У часи Русі йдеться про функціонування двох писемних мов — церковнослов’янської та давньокиївської. Першою перекладали священні тексти й виголошували казання, другою писали «Повість врем’яних літ» і «Руську правду».
Після змінення геополітичних обставин давньокиївська мова мала всі шанси зникнути, натомість розширила сферу функціонування на Галицько-Волинське князівство, Велике князівство Литовське й навіть Молдавське князівство. Нагадаю, ідеться про писемну мову, бо були ще й розмовні варіанти — київське міське койне, сільські діалекти. Писемна руська мова в XV столітті була мовою канцелярій і законодавства. Церковнослов’янська тим часом панувала в релігійному житті й літературній творчості.
Особливістю Сходу Європи було надзвичайно строкате мовне середовище — з латиною, грецькою, польською, німецькою, литовською, грабарем, старовірменською, караїмською, їдишем, гебрайською, кримськотатарською та іншими мовами. Про статус і поширеність руської мови свідчить те, що нею попервах володіли польські королі, усвідомлюючи потребу спілкуватися з підданими, і Люблінська унія 1569 року гарантувала, що руською мовою видаватимуть офіційні документи. Щоправда, про останнє шляхта мусила регулярно нагадувати. Паралельно розгорталась історія московських заборон української мови, що сягають ще XVI століття, задовго до Бад-Емса. Отже, було що забороняти, і різницю добре відчували вже тоді.
Чимало політичних і соціальних подій впливають на мову. Таким є, зокрема, масове переселення людності спустошеного Правобережжя на відносно безпечне Лівобережжя за часів Руїни. Згодом, у 1711–1712 роках, від ста до двохсот тисяч мешканців Правобережжя також будуть примусово переселені на лівий берег Дніпра. Від цієї зустрічі говірок з’явився новий великий діалект — південно-східний. Більш-менш однаково почали говорити на просторах від Житомира до Кавказу, від Сум до Надчорномор’я.
Та чи не найбільше політична історія переплелася з мовною напередодні 1798 року. Чим був учинок Котляревського — революційним пориванням з традицією старої писемної мови чи свідченням еволюційного розвитку? Барокові тексти пропонують таку саму еклектику, як і саме бароко: високий стиль мовив церковнослов’янською, середній — староукраїнською, низький — народною мовою.
Орися Демська додає цікавий контекст для думання про перелицьовану «Енеїду»: царські укази забороняли друкувати книжки староукраїнською, а про нову українську мову поки нічого не говорили. Це була легітимація мови, якою говорили різні стани — від селян до нового дворянства.
Подальша історія також складніша за дихотомію української мови села та російської — всього іншого. Наприклад, на Правобережжі разом з Києвом до 1830-х років польська мова переважала в інтелектуальному житті еліти. Єврейська спільнота на середину ХІХ століття на Правобережжі була другою за чисельністю після українців. Вірмени, греки, татари, німці, волохи, болгари й далі говорили своїми мовами. Але постійний наплив росіян — військових, купців, освітян, ремісників — зробив свою справу, а російськомовні інституції, книжки й зовнішня реклама довершили.
Однак і українські діячі не сиділи склавши руки. 1818-го з’явилася перша друкована граматика нової української мови Олексія Павловського, написана ще 1805 року. У ній зафіксовано основний принцип української — фонетичний — як чуємо, так і пишемо.
До «Енеїди» й до «Граматики» було додано словники. Отже, необхідні елементи літературної мови — тексти, граматика, словникарство — з’являлися навіть за умов відмови у праві на існування.
Далі зусиллями етнографів виходили з друку збірки фольклору, який засвідчував: ця мова виникла не вчора.
Різницю між становищем в Австрійській і Російській імперіях показують дві дати: 1848 рік приніс відкриття кафедри української мови й літератури у Львівському університеті. У Києві тим часом 1855 року вдалося відкрити лише недільну українську школу… На Галичині мові теж не велося безхмарно — через азбучні війни, москвофілів і дискусію з наддніпрянцями про те, чия мова чистіша.
Історія мови додає багато цікавих подробиць. Наприклад, під час святкування сторіччя «Енеїди» Котляревського в Полтаві 1898 року дозволено було виголошувати доповіді українською лише делегатам з імперії Габсбурґів, а підданим Романових — заборонено. Уже 1900 року присутній на тих урочистостях Микола Міхновський висловив своє обурення в політичну програму «Самостійна Україна».
Далі були кілька щасливих для мови років, коли вона потрапила на гроші й у найвищі урядові універсали. А потім — шлях від коренізації до викорінення, про який Орися Демська писала ще в книжці «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали» (2005).
Після шістдесятих, коли в Європі вже пролунало гасло «заборонено забороняти», а західні інтелектуали були засліплені облудою комунізму, в Україні відхиляли дисертації українською, заарештовували й убивали дисидентів.
Незалежність принесла свої випробування: державний статус російської, пропозиція двомовності та інші варіанти 10-ї статті Конституції, які стали б для нас катастрофою. Мовний майдан 2012-го і чергові спроби протягнути офіційну двомовність.
Зрештою, набувши статусу державної мови де-юре, українська почала боротьбу за цю позицію в суспільстві де-факто, здобувши всі потрібні складники: освіту, науку, військо, публічний простір. Варто зазначити, що Орися Демська сприяла цьому не лише як мовознавиця та викладачка, а і як державна службовиця, очолюючи Національну комісію зі стандартів державної мови з 2020-го до 2022-го. Комісія вперше впроваджувала таку потрібну умову, як іспит на рівень володіння державною мовою для виконання службових обов’язків і набуття громадянства.