Завершився другий вокальний конкурс «Світова класика українською» — єдине в Україні змагання співаків, під час якого класичні арії й романси виконують не мовами оригіналів, як тепер здебільшого заведено, а в українському перекладі. У конкурсі взяли участь 29 вокалістів віком від 16 до 57 років, серед яких і зрілі митці, і ті, хто ще навчається. Серед конкурсантів були не тільки українці: романси Лятошинського й Рахманінова та арію Моцарта українською виконала 19-річна Лін Юйцзе з Китаю. А перші премії зіркове журі на чолі з лауреаткою Шевченківської премії композиторкою Ганною Гаврилець присудило 20-річній студентці Харківського університету мистецтв Серафимі Білозор, що володіє красивим мецо-сопрано (молодша група), лірико-колоратурному сопрано Тетяні Ластовецькій та баритону Антонові Скірку (старша група).
Упродовж трьох днів слухачі могли насолодитися трьома десятками різних цікавих голосів, які виконали (включаючи вступний і завершальний концерти) понад 100 вокальних творів. І всі ці твори прозвучали українською мовою, отже, слухачі могли сприйняти кожен із них не як набір вокалізів, оздоблених пантомімою, а як наповнену змістом маленьку драму зі щасливим чи смутним кінцем.
Загалом кажучи, конкурс став єдиним музичним форумом Києва й України, де класичні вокальні твори можна сприймати з тим смисловим навантаженням, яке й замислювалося композиторами. Адже з усіх інших сценічних майданчиків у нас звучить переважно «мова оригіналів». І на тлі бадьорих репортажів про нові нестандартні постановки опер в Україні та про успіхи наших співаків на закордонних сценах слухачі дедалі швидше втрачають інтерес до класичної вокальної музики взагалі.
Щоправда, терпіння публіки уривається. І саме в дні конкурсу три десятки знакових постатей української інтелігенції опублікували звернення до міністра Володимира Бородянського. Академіки-гуманітарії та академіки-«технарі», професори провідних вишів, письменники та перекладачі нарешті зважилися сказати очевидне: «Оперне мистецтво України сьогодні в абсурдному й жалюгідному стані». Адже ще півстоліття тому до оперних театрів приходила молодь, а популярні оперні арії були на слуху навіть у людей, далеких від мистецтва. Нині ж імена Верді, Ґуно, Ваґнера, Мусорґского для більшості наших співгромадян уже порожній звук, а класична вокальна музика давно поступилася популярністю естрадним «хітам».
Переклади і сприйняття
Причина очевидна: 50 років тому всі опери в наших театрах виконували в українських перекладах авторства таких першорядних поетів і перекладачів, як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Борис Тен, Микола Лукаш. Тож публіка сприймала оперу як справжню музичну драму, співпереживала сценічній дії та любила цей складний, синтетичний, багато в чому умовний жанр. Уже в період незалежності наші театри тотально перейшли до практики виконання творів мовами оригіналів, і це співпереживання з боку публіки зникло. Адже неможливо глибоко співпереживати тому, чого до кінця не розумієш. На жаль, і самі артисти-співаки часто дуже приблизно уявляють те, про що саме вони співають.
Читайте також: Українські музичні фестивалі: хто й навіщо їх фінансує?
Проте, хоча опера фатально втратила популярність, таке становище цілком влаштовує керівництво наших театрів, оскільки дає змогу успішно заробляти гроші на різних «міжнародних» проектах. Для обґрунтування «нормальності» такого стану речей зацікавлені музиканти висувають дві тези. Перша: опери начебто можна виконувати тільки мовами, якими їх було написано, бо інакше вони помітно втрачають із мистецького погляду. І друга: скрізь у цивілізованому світі опери начебто виконують виключно мовами оригіналу.
Обидві ці тези, як наголошують автори звернення до міністра Бородянського, за ретельнішого розгляду виявляються міфами. Отже, про тезу першу. Провідні західні музикознавці наголошують: попри поширену думку, мовляв, виконання опери в перекладі порушує задуманий композитором зв’язок між словами й музикою, воно має багато очевидних переваг. Насамперед враження від оперної вистави посилюється, а сама опера повертає собі свою справжню сутність музичної драми. В історії музики є незліченні приклади сценічного виконання опер різними цільовими мовами. Є й численні записи арій у перекладах у виконанні найвідоміших солістів.
Автори звернення нагадують: великі композитори минулого з особливою увагою ставилися до єдності музики й сценічного слова та не раз наголошували, що їхні опери мають неодмінно виконуватися мовами, зрозумілими для публіки. Коли «Лоенґріна» було вперше поставлено (англійською мовою) в Мельбурні, Ріхард Ваґнер писав 22 жовтня 1877 року австралійцеві Емілю Сандеру: «Я сподіваюся, ви побачите всі мої твори, виконані по-англійськи, бо тільки так їх зможе близько зрозуміти англомовна публіка». Перед тим композитор, як засвідчують його спогади, ретельно опікувався якістю французьких перекладів своїх «Рієнці» й «Летючого голландця». Він сам переклав італійське лібрето Моцартового «Дон Жуана» німецькою, ставлячи як диригент оперу в Цюриху 1859-го.
Джузеппе Верді так само особисто працював із французькими перекладачами «Трубадура», «Сили долі», «Макбета», «Аїди», «Отелло», «Фальстафа». Наймасштабніша опера композитора «Дон Карлос» написана на французьке лібрето Каміля дю Локля та Жозефа Мері (хоча поза Францією цю оперу за традицією виконують в італійському перекладі Ахілла де Лозьє, зробленому для її другої редакції). Нарешті, ставлення до проблеми «мова й опера» чітко підсумував Дмітрій Шостаковіч: «Оперу треба виконувати тією мовою, якою її слухають. Якщо оперу ставлять у Берліні, то потрібно співати її німецькою, якщо опера ставиться в Лондоні, то треба її співати англійською, а в Парижі треба співати французькою».
А тепер про другу тезу. Справді, починаючи з другої половини ХХ століття домінує практика виконання опер мовами оригіналів. Але так сталося зовсім не з мистецьких, а із суто «технологічних» причин: більшість провідних театрів не мають сьогодні сталого складу солістів, а змушувати «зірок» щоразу переучувати партії новою мовою коштує надто дорого.
Читайте також: Опера-антиутопія GAZ: розтрощене фортепіано, загроза людяності та Курбас в залі
Утім, поруч із театрами, де справді все ставлять тільки мовами оригіналів, є й такі, де зі сцени звучать лише переклади рідною для публіки мовою (найвідоміші приклади — Англійська національна опера в Лондоні та Південно-Східна опера в Сассексі в Англії, оперні фестивалі в Сент-Луїсі та Пітсбурзі в США). Або ж такі, що використовують переклади для окремих опер (насамперед комічних чи орієнтованих на молодіжну аудиторію; до них належить і славетна «Метрополітен-опера» в Нью-Йорку). У Франції численні опери Россіні, Доніцетті, Верді, які мають авторські французькі версії, зазвичай виконують саме французькою. А славетний Інґмар Берґман зняв свою знамениту телеверсію «Чарівної флейти» Моцарта, використавши спеціально виконаний для цього шведський переклад.
І тільки в Україні українську мову впродовж минулих 25 років вигнано не лише з усіх оперних театрів, а й із навчальних класів консерваторій: новий ректор НМАУ імені Петра Чайковського Максим Тимошенко нещодавно заборонив використовувати в навчальному процесі українські переклади світової оперної класики, бо, на думку його радників, українська мова «отбирает будущее у наших детей».
Попит і пропозиція
Водночас українська публіка прагне саме опер українською мовою. 12 жовтня цього року завдяки громадській ініціативі у Львові було поставлено «Лючію де Ламмермур» Доніцетті в перекладі геніального Миколи Лукаша, і на подію зареєструвалася понад тисяча відвідувачів. У цей самий час у напівпорожній залі Львівської опери імені Соломії Крушельницької на виставах італійською, німецькою чи французькою мовою більшість глядачів — це польські туристи!
Автори звернення до міністра Володимира Бородянського слушно нагадують: тільки українці (через збіг низки історичних причин, адже «українізація» опери почалася 1926-го за ухвалою Раднаркому УСРР) залучили до перекладання оперних лібрето постатей першого, репрезентативного ряду національної літератури. А створені ними кращі тексти не лише суттєво перевершують за літературним рівнем написані лібретистами-ремісниками оригінали, а й мають право вважатися частиною «золотої скарбнички» української поезії. Саме так можемо сказати про найкращі оперні переклади Максима Рильського, Павла Тичини, Миколи Бажана, Бориса Тена, Миколи Лукаша. І це ще одна причина, чому ці тексти гідні збереження, вивчення й актуалізації.
Вимоги авторів звернення доволі помірковані. Вони в жодному разі не відкидають права музикантів виконувати вокальні твори мовами оригіналів, але хочуть, щоб практика українськомовного виконання творів світової класики стала предметом підтримки з боку не тільки окремих ентузіастів, а й держави. Тому вони просять у міністра забезпечити функціонування в Києві принаймні одного повністю українськомовного оперного театру. Сьогодні з чотирьох державних театрів, які ставлять у Києві опери, повністю українськомовним не є жоден, а на сцені Національної опери України в творах світової класики української мови віднедавна не чути взагалі. Це принаймні нелогічно порівняно з Лондоном: там поруч із «Ковент-Гарденом», де опери ставлять мовами оригіналів, є Англійська національна опера, де всі вистави звучать тільки англійською!
Провідні інтелектуали країни також просять забезпечити постановку не менш як половини творів світової оперної класики в усіх державних оперних театрах України (Київ, Львів, Одеса, Харків, Дніпро) в перекладі українською мовою. При цьому вони справедливо зауважують: ці театри існують на кошти українських платників податків, і нелогічно, що свою продукцію вони орієнтують переважно на іноземних туристів, а не на вітчизняну публіку.
Науковці й письменники вимагають забезпечити обов’язкове вивчення українських перекладів творів світової вокальної класики в процесі підготовки вокалістів у всіх без винятку вітчизняних мистецьких вишах. Адже ці виші знов-таки готують коштом українських платників податків співаків, які працюватимуть в Україні. Було б завеликою розкішшю орієнтувати весь підтримуваний українськими бюджетними коштами навчальний процес на тих, хто вже завтра емігрує за кордон і стане там частиною міжнародного оперного «фастфуду».
Зрештою, вони закликають міністра орієнтуватися не на ту частину мистецьких еліт, яку цілком задовольняє сьогоднішня ситуація (і які відповідно зверхньо, а то й агресивно ставляться до української мови), а на українських платників податків, які мають право отримувати свій улюблений культурний продукт рідною мовою в перекладі своїх великих поетів.
Читайте також: Jazz Kolo в українському культурному просторі
Автор цих рядків теж підписав те звернення, хоч і не мав жодних ілюзій: нинішній владний режим навряд чи перейматиметься специфічними питаннями оперного мистецтва, та ще й у контексті збереження традицій українськомовного виконавства. За своєю природою опера все ж таки потребує значно розвиненіших естетичних уявлень, ніж шоу «Кварталу 95».
Тим часом такі події, як згаданий на початку конкурс, можуть бути ефективнішими від звернень до владоможців. Адже впродовж трьох днів конкурс подарував учасникам і слухачам багато яскравих музичних вражень. На концерті-відкритті запам’яталося темпераментне виконання аріозо Ланчотто з «Франчески да Ріміні» Рахманінова Павлом Бєльським, прониклива інтерпретація надзвичайно складного циклу «Місячні тіні» Лятошинського Оксаною Євсюковою, чарівна й прозора «Музика» Мікаела Тарівердієва, з надзвичайним шармом проспівана Оксаною Петриковою. Сюрпризом для всіх стала ораторія для тенора й хору Андрія Бондаренка під промовистою назвою «Реформа», яка своїм гострим сарказмом змусила згадати знаменитий «Антиформалістичний райок» Дмітрія Шостаковіча.
Саме прослуховування конкурсантів, що відбувалося в Музеї Миколи Лисенка, відкрило багато імен. Далеко не всі з них отримали в кінцевому підсумку призові місця, адже змагання є змагання. Запам’ятався найстарший учасник конкурсу, 57-річний баритон Сергій Рубан із Полтави, який надзвичайно виразно виконав монолог зловісного Жерара з маловиконуваної в нас сьогодні опери Джордано «Андре Шеньє». Саме український переклад дав змогу слухачам відчути моторошні паралелі між терором Французької революції і сьогоднішніми спробами «зеленої» владної команди поквитатися з попередниками, оголошеними «ворогами народу» (у новій інтерпретації — «корупціонерами»). Після всього провінційний викладач вокалу Рубан отримав від журі диплом «за найкраще донесення літературного тексту».
Переможців за такої кількості гідних претендентів визначити було надзвичайно складно. І все ж таки журі мусило визначити кращих із кращих. У молодшій групі другу премію поділили Віра Скибицька та Владислав Гловацький. Учениці київської музшколи Скибицькій щойно виповнилося 16, і вона запам’яталася виконанням арії свого сценічного ровесника, славетного Моцартового Керубіно, закоханого в усіх жінок одразу. Натомість студент Університету культури і мистецтв, 20-річний Гловацький, потішив по-дорослому зрілим виконанням арії Султана із «Запорожця за Дунаєм» Гулака-Артемовського.
Читайте також: Новий Івасюк: 40 років потому
А володарка першої премії в молодшій групі Серафима Білозор просто зачарувала виконанням арії радісної і легковажної Ольги з «Євгенія Онєгіна» в безсмертному перекладі Максима Рильського. Наповнені й красиві ноти нижнього регістру на останній фразі «Мене дитятком всі зовуть» зірвали на прослуховуванні щирі оплески навіть зазвичай безсторонніх членів журі.
У старшій групі третю премію здобув 25-річний магістрант Університету імені Михайла Драгоманова Іван Матковський. Він буквально заворожив своїм напором у знаменитих куплетах Ескамільйо з «Кармен» Бізе, теж у перекладі Максима Рильського. Голос співака звучав рівно в усіх регістрах, а численні горішні «фа» давалися йому без жодного напруження. Ще один 25-річний баритон, випускник Університету імені Михайла Драгоманова і НМАУ імені Петра Чайковського Дмитро Воронов, запам’ятався елегантним виконанням коронної арії Моцартового Фіґаро «Годі вже вітрогоном завзятим…». Ще одну другу премію здобула викладачка НМАУ, досвідчена Валентина Андрєєва, яка органічно втілилася в образ трагічної і підступної Панночки з маловідомої, на жаль, загалові опери Вериківського «Вій».
Володар першої премії Антон Скірко на прослуховуванні продемонстрував бездоганну кантилену в каватині Валентина з «Фауста» Ґуно. На завершальному концерті співак виконав романс Миколи Лисенка на слова Івана Франка «Безмежнеє поле», де протягом якоїсь хвилини показав цілу гамму почуттів і завершив усе розпачливим «Серце мені розриває» на горішньому «соль». Володарка першої премії Тетяна Ластовецька на прослуховуванні запам’яталася віртуозним виконанням надскладної арії Цариці Ночі з «Чарівної флейти» Моцарта, а на завершальному концерті продемонструвала прекрасне володінням голосом у відомому солоспіві Кос-Анатольського «Ой піду я межи гори».
Нарешті, справжньою окрасою завершального концерту став виступ славетної Вікторії Лук’янець. Співачка спеціально прилетіла з Відня для участі в журі конкурсу й дала всім конкурсантам предметний урок майстерності, проспівавши Розіну з «Севільського цирульника» Россіні не просто феєрично з погляду вокалу, а й так, що кожна фіоритура органічно поєднувалася зі смисловим наповненням фрази, зі сценічним рухом, із промовистим виразом обличчя й мімікою. Другий твір, який виконала Вікторія Лук’янець, солоспів Андрія Бондаренка на слова відомої київської поетеси Олени О’Лір, було присвячено пам’яті жертв Голодомору, адже конкурс збігся в часі з меморіальними днями, коли вся Україна згадує й засвічує меморіальні свічки.
Напевно, те, що робить київський композитор, один із засновників українськомовної Вікіпедії Андрій Бондаренко, що придумав та організував конкурс «Світова класика українською», важить значно більше, ніж звернення до високопосадовців «зеленої» команди. Адже він поволі відроджує серед українських вокалістів моду на те, щоб знову виконувати класичні твори українською. А заодно привчає публіку, дезорієнтовану роками «італійського несмаку» (ці слова — «итальянская безвкусица» — на означення бездумного виспівування іноземними мовами перед аудиторією, яка цих мов не знає, належать визначному російському оперному диригентові Кіріллу Кондрашину), до практики розумного, осмисленого виконання вокальної класики, за якого музика органічно поєднується зі словом.