А чи є третій шлях? Кидаючись з голими руками на амбразуру, є велика можливість, що буде ще одна поразка. І кожна поразка «добиває». І підштовхує все більше в стан резиґнації.
Після фактичного введення другої державної мови в Україні ми спостерігаємо саме таку картину. «Партія влади» здобуває одну «перемогу» за іншою – розводячи «лохів», тобто українців. Українофоби відверто знущаються над українцями, називаючи їх мову «відрижкою».
Відверте знущання українофобів над українцями – не просто так собі. Це прийом обеззброєння і морального «добивання», відомий здавен. Колись перед боями відбувався спектакль знущання з ворога: ворогу показували дулі і навіть дупи, обзивали. Запорізькі козаки, пишучи листа турецькому султану, відверто знущаються з нього. Щоби підняти власний дух і зломити дух супротивника.
Однак сьогодні нащадки цих козаків знаходяться в позиції, коли знущаються над ними і подавляють їх власний дух. І швидкість цього процесу стає космічною. Супротивника треба добивати, поки він слабкий. Це закон бою і бійки. У будь-якій бійці перемагає той, хто нападає перший: спрацьовує фактор «наглості», несподіванки. А вже напавши – треба не відступати і «добивати» супротивника. Таке розуміння було і у «помаранчевих», коли звучав лозунг «бандити будуть сидіти в тюрмі». Та «розумінням» все і кінчилось, не перейшовши в дію (відповідний і результат).
Чи не це ми спостерігаємо тепер – але вже в дії – зі сторони протилежного табору? Ще не встигли «прийняти» закон про мову – а вже відразу заявлено, що «двомовність» буде введена в Конституцію. Це щоби «жахати» і морально добивати. Щоби створити паніку і відчуття безсилля перед наступаючою «силою», що переважає (створюють таке враження) в рази.
І чи відсутність мільйона українців на вулицях Києва у відповідь на закон про двомовність – не свідчення, що така тактика супротивника, яка засновується на елементарних законах людської психіка, таки дає бажаний результат? Чому українці сидять по хатах? Хтось сидить, бо йому це «не актуально». Але важко повірити, що не знайдеться один процент українців, яким це «актуально». І цей процент і був би мільйон чи хай півмільйона, який вирішив би багато, якщо не все. А однак і він сидить – нажаханий «атакою», яка розвивається.
Фактично український народ подавлений, раз терпить таку наругу. Маленька купка «готових кинутися в бій» – про її величину можна було судити з відеорепортажів, що велися поблизу Українського дому – виглядає наскільки героїчно, настільки жалюгідно, зважаючи на кількість тих, хто вважає українську мову рідною. З відчаю кілька десятків чи хай сотень людей кидаються в нерівну схватку з «беркутівцями», штовхаються, хто кого відтіснить – і якщо «беркутівцям» не вдається відтиснути, то це вже оголошується перемогою. А тим часом антиукраїнський парламент діє на зовсім іншому рівні, штампуючи закони.
І все ж ця сумна картина – не повна картина. Закінчити на цій ноті було би не просто проявом «поразництва», а не відповідало би дійсності. Бо дійсність це не тільки те, що ми бачимо, але і те, чого ми не бачимо. Що також десь є, але поза полем зору. І що може завтра стати дійсністю.
Помаранчевої революції також ніхто не чекав в умовах жорсткого кучмівського режиму. І все також починалося з протесту кількох десятків відчайдушних одинаків. А дуже швидко на вулицях вже був мільйон.
Це раз. Друге: хоча в українському народі на разі панують явні панічні настрої і робиться все для того, щоби створити в українців враження повної поразки і тим зумовити їх сидіння «по хатах» (для цього використовується і прийом «залякування», розгону мирних протестів, арештів), все ж не все так погано. І це «не все так погано» зв’язано з більш глибоким поглядом на ситуацію.
А він полягає в тому, що, насправді, є доля істини в тому, що цей закон хоча і являє собою велику загрозу українській мові і українські державі, навряд чи вб’є цю мову: раз її не вбили століття заборони і маргіналізації. Якби українців було кілька мільйонів, як у деяких прибалтійських народів, то це була би реальна загроза кінця. Українці мають великий шанс бути «великою» нацією, хай і чимало зрусифікованою. Кількість україномовних родин, де діти з батьками говорять українською, вимірюється точно десятками мільйонів. Заставте цих дітей говорити з батьками російською.
У нації є поверхневі пласти, які розмиваються, і глибинні. Є коріння. І це коріння викорчувати дуже важко. Якщо століття його викорчовували і не викорчували, то це про щось говорить? Це дає надію?
А однак зрозуміти ці слова як заклик до заспокоєння і «не дії» також було би неправильно. Реальність складна і неоднозначна, і саме розуміння всієї її складності породжує оптимізм. Гострота реакції на мовні «закони» – говорить про те, що національний нерв живий. І сприйняття цього закону як «кінця світу», паніка – психологічно виправдані. За певного бачення це і є «кінець світу»: бо краще уявити гірший варіант, щоби попередити його з’яву. Коли відступати нема куди – багато хто виходить зі своєї хати.
Та коли поразка йтиме за поразкою – а це цілком можливий сценарій – має бути й інше, більш масштабне бачення ситуації. Яке вже є розумовим і спокійним, а не емоційним. Бо тоді конкретна поразка бачиться як деталь в загальній картині життя нації та її боротьби.