Це той рідкісний і щасливий момент, коли рішення суддів великого міжнародного фестивалю вітають практично всі: від учасників до найлютіших критиків. Цього року Венеція піднесла саме такий подарунок: голова журі, режисер Сем Мендес зі США («Дорога змін», «Краса по-американськи») розіграв небачено блискучу партію, нікого не образивши й не обуривши. Адекватність оцінок казковим чином переплелася з радикальністю рішень, так само незбагненно нікого не засмутивши.
Мендеса тут-таки всі назвали «справжнім чоловіком», «молодцем» і «сміливцем». Посада керівника суддівського колективу великого кінофоруму, схоже, стає майже розстрільною, а кому вдається правильно з нею впоратися, той уписує своє ім’я в історію щонайменше фестивального руху, а щонайбільше — кінематографа. Навіщо далеко ходити? Австралійський режисер Джордж Міллер, що головував цього року в каннському журі, загнав усіх у ступор своїми рішеннями, бо ж розподілив нагороди так, немовби ані він, ані його колеги досі жодної кінострічки у своєму житті взагалі не дивилися. Йому довго цього не пробачать, будьте певні.
Багато що зазвичай залежить не тільки від особистості головного судді, а й від його команди. Навколо Мендеса у 2016-му були зібрані люди певного інтелектуального рівня: режисер-авангардист Лорі Андерсон, радикальний документаліст Джошуа Оппенгаймер, розумна К’яра Мастроянні, вдумлива актриса Ніна Госс. Щоб оголосити найкращим фільмом «Жінку, що пішла» Лава Діаса, потрібні були мізки. Обов’язково. І терпець. Стрічка, що стала володарем «Золотого лева», триває майже 4 год. Попередня картина філіппінця «Колискова скорботній таємниці», показана в конкурсі минулого Берлінського фестивалю, триває 8 год: на неї відвели цілий день. До речі, журі швидко врятувалося втечею.
Філіппінський феномен
Феномен філіппінця Лава Діаса треба вивчати й вивчати. Ніхто так і не пояснив до пуття його пристрасть до довгого кіно. Шанувальники кажуть, що в нього такі особливі стосунки з часом: кіномитець його просто не помічає, знімаючи рівно стільки, на скільки вистачає дихання (і грошей, звісно), а також задуму. Прихильники цього творчого методу острів’янина впевнені: талант має право висловлюватись у будь-якому форматі, будь-якої тривалості, а справа глядача лише вбирати й перетравлювати сигнали, які надсилає йому креативна думка кінематографіста. Тоді як супротивники Діаса (яких, до речі, приблизно стільки само, скільки й шанувальників) пояснюють його схильність до тривалості картин виключно творчою пустотою, спробою зробити метраж, а заодно й напустити туману. Мовляв, ось вам згусток незрозумілої порожнечі, розшифровуйте, а я посміюся осторонь.
Читайте також: Синдром Паніковського
Якщо так ламають списи, то це означає: не все просто. Наганяти туман Діас і справді великий мастак. «Жінка, що пішла», котра стала переможцем Мостри (так іще називають Венеційський фестиваль, і це не дивно, адже mostra італійською означає «виставка», а кінофестиваль — частина великого Венеційського бієнале), — не просто чорно-білий фільм, точніше навіть сіро-білий, одначе його дія майже цілком відбувається в темряві. Задля справедливості зазначимо, що перегляд покидали цілими компаніями. Але це до слова, бо ж утечі з фільмів не показник якості. Сюжет кінокартини відсилає до вічних філософських роздумів про природу добра і зла, про вибачення, трагічні невідповідності в житті й просвітлення. Героїня картини відсиділа у в’язниці 30 років за фальсифікованим звинуваченням. Вийшовши на волю, вона береться шукати кривдника, а заодно й давно зниклого сина. Однак під дією різних обставин наприкінці відмовляється від думки про помсту і здобуває спокій. Попервах здається, що витримати 4 години цього медитативного сіро-чорно-білого дійства не до снаги нікому. Та поступово ти не просто втягуєшся в цю дивну атмосферу, а й перестаєш орієнтуватись у часі. Що дві, що чотири години — у певний момент стає все одно. У цьому теж загадковий феномен філіппінця.
До речі, його ім’я — Лав — не має стосунку до love. Батьки майбутнього режисера, почуваючи незбагненні симпатії до Радянського Союзу, нарекли малятко на честь Лаврєнтія Бєрії. Чи ж могло воно вирости таким, як усі?
Краса по-американськи
Другий за значущістю венеційський приз — Гран-прі — поїхав до США у валізі Тома Форда. Цей відомий американський дизайнер одягу привіз до Венеції свій другий режисерський досвід — «Нічні тварини». Дебютний фільм Форда «Самотній чоловік», що приніс першу оскарівську номінацію Колінові Ферту, був представлений тут-таки, на острові Лідо, сім років тому. У Форда, до речі, немає спеціальної режисерської освіти, і тим цінніша ця незвичайна кіноробота. Її драматургія будується на двох рівнях, які переплітаються, створюючи єдиний організм. 40-річна бізнесвумен читає роман, надісланий колишнім чоловіком. Глядач занурюється в ту книжку разом із нею, герої літературного твору мають обличчя цієї жінки й автора, хоча за сюжетом то зовсім інші люди. Вигадана реальність переплітається зі справжньою, допомагаючи героям усвідомити себе та свої стосунки, відрефлексувати помилки й іти вперед уже з полегкістю. Виконавиці головної ролі Емі Адамс дружно пророкували приз за найкращу жіночу роль. Адамс нині стала головною акторською постаттю американського авторського кінематографа, поступово «перетягнувши» на себе ролі, що діставалися доти Ніколь Кідман. Але Кубок Вольпі (так у Венеції називають акторські призи) пішов до іншої американки — більш «розкрученої» в уяві масового глядача Еммі Стоун, оскарівської номінантки, улюблениці попкорнової молоді, одначе відмінної акторки. Стоун зіграла в мюзиклі Деміена Шазелла «Ла-ла-ленд» офіціантку, яка мріє про акторську кар’єру, і зробила це неабияк хвацько.
Читайте також: Як народжуються нації
Звичайно, нагорода їй дісталася недарма, хоча конкуренція серед актрис цього разу була велика: і Емі Адамс, і Алісія Вікандер, котра шикарно зіграла в слабкому фільмі «Світло в океані», і Дакота Феннінґ із «Пекла». Схоже, приз для Еммі Стоун — це данина масовому голлівудському кіно, галочка в рядку «зробити приємність молодим глядачам усіх континентів». Утім, оскільки Стоун у цій стрічці творить чудеса акторської енергетики, як то кажуть, нехай буде… Зате чоловічий акторський приз дістався виконавцеві з кінокартини, яка навряд чи дістанеться до наших широт. При цьому слід визнати, що конкурентів в аргентинця Оскара Мартінеса не було, попри наявність у конкурсі гідних акторів. І стрічка, у якій відзначився латиноамериканець, була одна з найкращих у конкурсі. Шкода, що їй дісталося так мало. «Почесний громадянин» Маріано Кона й Ґастона Дюпра розповідає історію вигаданого письменника, лауреата Нобелівської премії, який зважився нарешті приїхати в рідне містечко, де не був 40 років. Він мріяв тихо пройтися місцями дитинства, побачити постарілих однокласників і, зронивши у склянку вина сльозу смутку, подумати про тлінність існування. Але в містечка інший сценарій. Героя втягують у вир подій на його ж таки честь: тут і парад за участю пожежних машин, і гучне нагородження почесним знаком, і черга охочих подружитися зі знаменитістю. І, звісно, заздрість, ревнощі, колишні обрáзи. Фінал надто драматичний, щоб говорити про комедію. Фільм цей, до речі, вже розкритикували на батьківщині: очорнює, бачте, аргентинську дійсність. Яке все знайоме!
Дикий рай, або Старий і малий
Справжній режисер повинен уміти ставити мізансцени не тільки на знімальному майданчику чи лаштунках. Сем Мендес у Венеції дав молодим урок того, як постановник виходить зі своїми навичками в реальне життя, розподіляючи ролі й розставляючи акценти «по-живому». Віддати «Срібних левів» за режисуру відразу двом, причому наймолодшому та найстаршому, зробивши із цього маленьке шоу, — відмінна думка.
Мексиканець Амат Ескаланте (який, щоправда, вже давно живе у США) та росіянин Андрєй Кончаловскій сприймалися на сцені як онук і дід, що символізують зв’язок поколінь у кінематографі. При цьому немає сумнівів, що й журі усвідомлювало: «Дика місцевість» Ескаланте — одна з найгірших стрічок нинішньої Мостри. Досить глевка картина без певної ідеї та стрижня, розрахована на тих, хто здатен сприймати нове радикальне мистецтво без озирання на сенси, які воно містить. Чи не містить. Сюжет крутиться навколо якоїсь інопланетної істоти, що прибула на Землю, принісши із собою нові сексуальні радощі для її жителів. Для цього вона послуговується безліччю щупальців. І ось уже вся округа дичавіє, проявляючи посилену хтивість. Довкола набутої хіті крутиться ще пара сюжетів, які загалом жодного стосунку до задуму не мають. Мабуть, тому, що задуму, окрім показати «а можна ще й отак», не існує.
Читайте також: Крістін Бардслі: «Британське кіно пронизане європейською традицією артхаусу»
На тлі цього фільму незвичайний «Рай» Кончаловского бачиться навіть архаїчним. Хоча для постановника це зовсім новий досвід. У фільмі химерно змішано стилі й жанри, а сюжет сповито в кілька обгорток, під кожною з яких своя історія. Цих історій три, але всі вони зійшлися в одній точці — перед брамою раю. Саме там сидять і розповідають про своє життя троє героїв кінотвору: російська емігрантка, учасниця руху Опору Ольґа, французький поліціянт на службі Гестапо Жуль та офіцер Вермахту Гельмут. Кожен своєю чергою промовляє до когось невидимого, сидячи самотою в кадрі, одягнений у робу. Судячи з усього, це інтерв’ю Богу, який намагається докопатися до всіх їхніх гріхів та чеснот, щоб зрозуміти, чи впускати до раю.
Німець Гельмут, інспектор одного з концтаборів, зустрічає там Ольґу Камєнскую — жінку, в яку колись був закоханий. Колишні почуття спалахують знову, і він готовий допомогти їй. Але війна страшна, окрім іншого, тим, що добра в ній не існує. Зовсім. Будь-який добрий намір, що виріс із неправедності, приречений утілитись у зло. Але можна в цьому пеклі, у цьому скопищі зла зберегти дане нам божественне призначення, відзначитися на землі бодай хвилинним прагненням до образу й подоби Господа. Серед усіх героїв тільки Ольґа здатна на відчайдушну, безглузду в очах решти самопожертву.
Чорно-біла стилістика, у якій зроблена стрічка, не претендує на ретро. Це швидше нагадування про жах, який створюють на землі охочі до раю. Монологи героїв перемежовуються звичайними ігровими, побутовими сценами, у яких, на жаль, не бракує штампів. Наприклад, той-таки Гельмут (а як без цього?) — інтелектуал, любитель Толстого й Чєхова, котрий відчуває пік розчарування в ідеях Гітлера під гуркіт радянських гармат. А Ольґа здійснює тихий подвиг, ідучи на смерть задля порятунку життя своєї кривдниці з табірного барака.
«Рай» не єдиний на Мострі фільм про концтабір. Киянин Сергій Лозниця, який живе нині в Німеччині, привіз у позаконкурсну програму документальну стрічку «Аустерліц». Назва відсилає до роману німецького письменника Вінфріда Ґеорґа Зебальда, де головний герой має саме таке прізвище. Можна лише гадати, навіщо Лозниці знадобилася ця алегорія: мабуть, режисер просто недавно прочитав роман і неабияк ним надихнувся. Жан Аустерліц аж у зрілому віці дізнається, що він син німецьких євреїв і впродовж усього роману намагається по дрібці відновити своє минуле, яке найбільше нагадує пекло. Дія фільму Лозниці відбувається в одному з концтаборів сьогодні. Режисер ставить камеру на штатив і дозволяє їй спокійно стояти, спостерігаючи за туристами, які приїхали чи то в Освенцим, то чи в Дахау, чи на котрусь іншу фабрику смерті — ми не знаємо яку. Частину матеріалу знято в Аушвіці: раз по раз нам видно знаменитий напис над ворітьми: «Arbeit macht frei». Хтось робить селфі на тлі цієї сумновідомої брами, хтось позує на тлі газової камери, хтось блазнює, зображуючи повішеного перед шибеницею. Індустрія розваг дісталась і сюди. Пам’ять підміняється купюрами, cплаченими за вхід у концтабір, і голосом екскурсовода в аудіогіді.
Нібито все правильно, але щось заважає погодитися з автором. Швидше за все, його презирливе й зарозуміле «фе», кинуте про всяк випадок на адресу кожного, хто ступає на ту територію з фотокамерою в руках. Адже, якщо розібратися, люди приїжджають у ті страшні місця саме по пам’ять, щоб пом’янути замордованих там, ужахнутися звірствам тих, хто таким чином торував дорогу в пекло, мріючи про рай. Люди просто в більшості своїй не вміють поводитись, але той факт, що хтось у спекотний вихідний їде не на пікнік, а в табір смерті, змушує думати про нього краще, ніж трактує його Лозниця. Та, зрештою, звісно, має право…
Метаморфози enfant terrible
Тему війни цього разу вельми детально відрефлексував постановник, від котрого цього чекали найменше, — ще недавній enfant terrible світового кіно Франсуа Озон. Кожен його новий фільм запрошують у конкурси всіх великих фестивалів — Каннського, Венеційського, Берлінського, але нагород не дають ніколи, це вже загальновідомо. Цього разу за кінокартину «Франц» Озон не одержав знову нічого. Щоправда, зовсім юна німка Паула Бір стала володаркою Призу імені Марчелло Мастроянні, який традиційно присуджують найкращим молодим акторці чи акторові. Відзнаку вручала дочка Мастроянні К’яра, що засідала цього року в журі.
Читайте також: Алекс ван Вармердам: «Коли пишу сценарій фільму, емоції — останнє, що мене цікавить у цей момент»
«Франц», знятий у Німеччині з німецькими акторами, — екранізація п’єси французького драматурга Моріса Ростана «Людина, яку я вбив». 1932 року цей твір екранізував знаменитий німець Ернст Любіч, давши фільмові назву «Недоспівана колискова». За драматургічним сюжетом, невдовзі після Першої світової війни до Німеччини приїжджає молодий француз: він шукає сім’ю вбитого ним на фронті німця Франца, щоб попросити вибачення, і як наслідок — закохується в наречену своєї жертви Анну. Дівчина відповідає взаємністю, і глядача чекає майже хепі-енд. Не виказуватимемо сюжетних таємниць, але Озон геть відкинув задушевну ідею загального прощення й мирного щасливого співіснування вбивці та його жертви. На думку режисера, про мир тут не може бути й мови: війна калічить без надій на одужання. І хоч би скільки років минуло, вбивця все одно залишиться вбивцею, а жертва — жертвою. На відміну від п’єси Ростана й фільму Любіча «Франц» заряджений потужним пацифістським, гуманістичним пафосом. Тільки вбраний він, як це любить кіномитець, у форму лукавої мелодрами.
Цікаво й те, як їдко висміює Озон своїх земляків. Дія фільму відбувається після Першої світової у двох країнах, і постановник із великою гіркотою показує, що війна скалічила всіх. Тільки ті ненавидять цих, хором співаючи свій гімн під кухоль пива, а ці — тих, затягуючи «Марсельєзу» під бокал вина. При цьому у фільмі простежується чітка думка про рівну вину з німцями і французів у світових війнах, та ось тільки перші давно покаялись, а другі навіть не визнали своєї Великої революції кривавою
трагедією.
Клоуни у Ватикані
Як завжди, Венеційський фестиваль детально опрацював і тему релігії, до якої більшість режисерів відчуває погано приховану ненависть. Три роки тому тут спалахнув скандал довкола фільму Ульріха Зайдля «Рай. Віра» (куди цьогоріч Венеції без раю?), де головна героїня, побожна незайманиця, використала розп’яття не за призначенням, а приблизно для того, що й прибулець — свої щупальці в Ескаланте. Гнів ображених клерикалів не вщухав рік, погрожували судом й анафемою.
Але Зайдль якось вижив і цього року привіз до Венеції в позаконкурсну програму відмінний документальний фільм «Сафарі» — про те, що діється в головах людей, котрі вважають убивство диких тварин святом і радістю. А місце образника віруючих зайняв італійський режисер, оскароносець Паоло Соррентіно, який представив на берегах Адріатики перші дві серії свого скандального серіалу «Молодий Папа». Його вигаданий Папа Римський Пій XIII (у реальній історії їх було 12), перший американець на цьому посту, в іронічному та уїдливому виконанні Джуда Лоу п’є, курить, розмірковує про свободу, мріє про революцію, а насправді блазнює, мов килимний на цирковому манежі. Сонм кардиналів під боком у Папи — збіговисько таких самих клоунів під дахом Ватикану, і тепер нам залишилося тільки чекати, хто перший образиться на антиклерикалізм Соррентіно.
Робота Крістофера Мюррея «Сліпий Христос», пройшовши тихо, майже непомітно, багато кому здалася чомусь фільмом, що захищає віру в чудеса. Хоча насправді це найбільш антиклерикальна стрічка фестивалю. Дивно, що цього ніхто не помітив. Головний герой, юнак із села, переконав себе, що він Спаситель, проткнув долоні цвяхами й пішов шукати давнього друга, щоб допомогти йому позбутися хвороби. Чи слід говорити, що дива в парубка не вийшло, сам він стомився бути Христом, та й узагалі, як виявилось, усі дива
відбуваються на землі без Божої волі.
А найбільшим розчаруванням нинішньої Мостри став Емір Кустуриця, котрий примудрився зняти Моніку Белуччі так, що на неї дивитись неохота, та ще й сам невиразно зіграв головну роль — веселого молочаря, який став з горя ченцем, і завершив фільм православними іконами, хрестами, вівтарем та хресними знаменнями. Ось на нього, напевне, ніхто не образиться, принаймні з віруючих чи тих, хто ними себе вважає.
Такий великий фестиваль, як Венеційський, — бездонна тема для роздумів. Лише показаних тут фільмів було понад 600. А ще дуже багато не ввійшло в огляд. Але кортить відзначити головне: Мостра, що взяла останніми роками курс на мейнстрим, усе-таки примудрилася висловити цілковиту пошану й артхаусові: не тільки присутністю в конкурсі Ескаланте чи Форда, а й тією увагою, яку виявило йому журі. Тобто фестиваль нібито мав свій задум, аж тут прийшло журі й звело все нанівець. І виявилося, що така дисидентська роль суддівської колегії тільки на користь мистецтву екрана. Цікаво, чи погодиться в цим керівництво кінофоруму…