У Москві я раптом зрозуміла, що я українка. Коли називала своє прізвище, мене часто перепитували: «Як? Заворотнюк?» По телевізору саме йшла «Моя прекрасна няня», і мене автоматично асоціювали з нею. Варто було б сказати, що так само приїхала з Маріуполя і шукаю роботу гувернантки – можливо, життя моє б змінилося. Але я просто колекціонувала реакції жителів цього міста на мене і почала їх класифікувати. З однокурсником Денисом, етнічним українцем-москвичем, ми говорили українською, коли були разом. Москвичка Маша дуже здивувалася, коли дізналася, що я читала світову класику в українських перекладах, які знайшла у двох московських бібліотеках української літератури. Якби ж вона знала, як я здивувалася, що усі ці чудові переклади взагалі є! Віту я збиралася витягти в Шешори, вона вже придбала квитки і мала приїхати до Києва на день пізніше за мене. Не приїхала, батьки не пустили і примусили здати квиток в страшну Західну Україну. З Катею ми їхали на машині, вона роздратувалася через пробки, тому я дізналася, що вона вважає Україну частиною Росії і хотіла б відібрати в нас Крим. Відтак я вийшла, і ми більше ніколи не бачилися. Бурятка Аюна, коли дізналася, що знаю українську, попросила мене перекласти слова пісні «Я не той» групи «5’nizza». Поки я їх перекладала, вона стрибала від радості: щоранку прокидалася під цю пісню, знала її напам’ять, але не розуміла. Реакція на слова «я українка» перетворилася на лакмусовий папірець, за яким я фільтрувала людей, впізнаючи своїх і дистанціюючись від чужих. Своїх виявилося більше.
У Москві я з подивом для себе з’ясувала, що: географія України та інших союзних республік вивчається у курсі «Політична та економічна географія Росії». Сковороду та Юркевича ми проходили у курсі «Історія російської філософії». Фільми Довженка значилися у списку обов’язкового перегляду у курсі «Історія вітчизняного кіно», їх без проблем можна було взяти у факультетському кіноклубі. Але не тільки фільми Довженка я вперше переглянула у Москві, звідти мені було легше відкривати свою країну. Я не просто побачила Україну збоку, але й зрозуміла, як багато в ній є, і як мало я про неї знаю. Найголовніші претензії у мене виникали до себе самої: ну чого було не поїхати з Дніпра до Одеси? Чому я ніколи не була в Донецьку? Чому я ще й досі не побувала на Форумі видавців у Львові?!
Нема кращої методи національного виховання, як забрати людину зі звичного українського середовища, закинути її до Москви, але при цьому поставити їй у плеєрі щось відповідне, наприклад, «Кому вниз». І все. Поставити «Кому вниз» і відпустити гуляти переходами метро, дати їй їздити у московських трамваях, жити у гуртязі, кататися на велосипеді набережною Москва-ріки, літати літаками «Аерофлоту». Мені важко описати, що стається тоді з людиною, що, власне кажучи, сталося зі мною. У принципі, нічого страшного не відбувається, просто, як каже Грішковєц, все стає ясно. Тобі самому стає ясно, хто ти такий. Але тепер принаймні ти можеш пояснити причини своєї інакшості, спершу самому собі, потім іншим. І ти готовий її доводити, бо у Москві українцеві найчастіше заперечують право бути іншим. Москвичі люблять анекдот: Україна і Росія схожі як дві пляшки мінералки, тільки одна без газу. За три роки довелося змиритися з тим, що будь-який кухоль пива може перетворитися на дискусію про існування української мови. На лекції перед усією аудиторією доведеться пояснювати той чи інший крок Ющенка, аж поки інші студенти з місця не почнуть казати, що я не повинна за нього відповідати. Але позбутися цього відчуття неможливо, ти або відчуваєш за кордоном «Україна – це я», або не відчуваєш. А тоді тебе, може, вдесяте спитають, чи не ображаєшся ти на слово «хохли», і що в ньому такого образливого, а ти мав би вже щось придумати, тебе ж про це питають не вперше і не вдруге. Але питання, як то кажуть, поставлене так неправильно, що не можна на нього правильно відповісти.
Є два варіанти поведінки українця в Москві: інтегруватися або опиратися інтеграційному тискові, докласти максимум зусиль для отримання російського громадянства або стикатися з проблемами працевлаштування, маючи український паспорт, стати росіянином або бути чимось середнім між секретним агентом і Надзвичайним і Повноважним Послом України в Росії, залишитися ще чи поїхати додому. Коли я їхала з Москви, дехто дивився на мене з жалем і запитував: «І як ти на таке наважилася?» Я їх чудово розуміла, бо коли ти в Москві, тебе переслідує страх, що нема життя поза Москвою. Сама дивувалася легкості, з якою відмовилася від усіх перспектив і спокус. Це моє улюблене місто, за яким я сумую, але у мене і досі не почалася постмосковська депресія, яку мені усі прогнозували. Вже й півроку минуло, а її все немає.