Московити, починаючи з формування власного царства та імперії, за основу свого державного правління взяли екстенсивний розвиток. Він, у тому числі й через географічне положення, втілився у великі завоювання. Це супроводжувалося геноцидами та асиміляцією підкорених народів, а стосовно стійких проти стирання етносів використовували різні гібридні конструкти: від «братніх народів» до пролетарської єдності.
Міф про «братність» із московитами глибоко засів і у свідомості багатьох українців. Але він не був статичним упродовж століть, а еволюціонував і певною мірою був скасований самими московитами.
Міф про братність — не оригінальний
Як і багато інших імперських інструментів, якими користується Кремль, міф про «братні народи» не є їхнім власним винаходом. Він належить до ширшого кола універсальних політичних і культурних конструкцій, які різні цивілізації використовували для пояснення спільності та ієрархії між народами. Церква тут володіла головною перевагою, бо ж усі люди — брати, які «пішли від Ноя та його синів». Про це можна почитати у більшості стародавніх літописів, а монархії дещо диференціювали цю «платформу єдності».
У Європі конструктів «братності» поширювалося багато. Зокрема у Речі Посполитій наприкінці XVI — на початку XVII століття побутувала легенда про братів Чеха, Ляха і Руса, що буцімто доводила спільність цих словʼянських і сусідніх народів. Потужний рід Острозьких сприяв адаптації міфу і до українського контексту: еліти виводили своє походження від Володимира Великого і навіть від міфічного прабатька «Руса». Це сприяло формуванню концепції «старожитнього руського народу» з окресленою територією та історією. «Братність» згадується у Великій Британії задля обʼєднання британців, шотландців та ірландців, а також у межах пангерманської ідеї, яку поширювали німці у ХІХ столітті в контексті бажання союзу з Австрією задля спільної боротьби проти Франції.
Подібні ідеї можна зустріти в ісламському світі (концепція єдиної спільноти вірян — умми), серед тюркських народів, а також у традиціях Східної Азії, зокрема в Китаї. Там сформувалася модель «піднебесної» (тянь ся), де сусідні народи розглядалися як культурно споріднені чи «молодші» щодо китайської цивілізації, що мала виступати центром. Це також створювало уявну «родинність», але з чіткою ієрархією, де «старший» задає норми та порядок. Так, сама ідея братерства чи спільного походження часто використовувалася не для рівності, а для впорядкування політичних відносин.
Основи московського міфу про «братність»
Карта Павела Шафарика з виділеним ареалом проживання українців
Російська версія міфу про «братні народи» сформувалася як результат цілеспрямованого переосмислення наукових ідей у політичних інтересах. Тобто — маніпуляціями у релігійній, культурній та історичній площинах.
У XIX столітті, в добу розвитку історичної лінгвістики та етнології, європейські вчені, зокрема Павел Йозеф Шафарик, класифікували слов’янські народи за мовними й географічними ознаками, умовно поділивши їх на західних, південних і східних. Причому належність українців не до західних словʼян — досі дискусійне питання.
Проте в Російській імперії цю класифікацію взяли за «чисту монету» і свідомо спотворили. А належність українців, білорусів і росіян до «східної групи» почали трактувати як доказ їхньої нібито етнічної та історичної єдності.
Так постала концепція «братності великороса, малороса і білоруса», де, зрозуміло, головним був саме московський великорос. Далі цей конструкт переріс у майже біблійну ідею «триєдиного народу», яка підмінювала наукові критерії мовної спорідненості ідеєю спільної національної ідентичності та політичної єдності. Важливим аспектом стало заперечення різниці між народами та наполягання на необхідності більшої єдності, тобто злитті в єдиний етнос.
Вагому роль у закріпленні цього міфу відіграли представники імперської історіографії, зокрема Ніколай Карамзін і Міхаїл Погодін, які вибудовували концепцію безперервної історичної тяглості «Русі» до Росії. Паралельно ідею «єдиного народу» активно популяризували публіцисти й чиновники, серед них Міхаїл Катков, який доводив, що «українців не було і бути не може», та розглядав їх як «заблуканлу» частину «великоросійського» цілого. У такий спосіб наукові підходи були інтегровані в державну ідеологію, перетворившись на інструмент легітимації імперської політики та заперечення української національної самобутності. І від такого псевдонаукового інструментарію московська наука не відмовлялася ніколи.
Резонували міфу й українці
Міф про «братні народи» підсилювався протягом століть через поєднання історіографії, богослов’я та державної ідеології, причому ключову роль відігравали конкретні інтелектуали й політики. Одним із ранніх текстів став Синопсис Київський (1674), авторство якого часто пов’язують з Інокентієм Ґізелем. У ньому історія «руського народу» виводилася від біблійних часів і обґрунтовувалася «споконвічна єдність» українців, білорусів і росіян як підданих одного царя. Цей текст фактично заклав основу для подальшої імперської історіографії, де минуле використовувалося як аргумент на користь політичного підпорядкування.
У XVIII столітті цю лінію продовжив Феофан Прокопович — один із головних ідеологів реформ Пєтра I. У творі «Слово о власті та честі царській» (1718) Прокопович обґрунтовував божественне походження монархічної влади та наголошував на небезпеці роздроблення: фактично підкреслював, що сила держави полягає в єдності народу і централізованій владі. Його критика князівських поділів підводила до ідеї необхідності об’єднання «Малої, Великої та Білої Русі» в межах однієї держави.
У XIX столітті міф отримав системне ідеологічне оформлення. Придворні імперські історики на кшталт Ніколая Устрялова під патронатом міністра освіти Сергєя Уварова розвивали концепцію «триєдиної руської нації». Сам Уваров у своїй записці 1833 року сформулював знамениту формулу «Православ’я, Самодержавство, Народність», де «народність» трактувалася як цементувальний принцип імперії: «щоб трон і церква залишалися в їхній могутності, необхідно підтримувати й почуття народності, яке їх пов’язує». Невідомо, чи імперський пропагандист сам вірив у єдність, чи прагнув до тотальної асиміляції. Хай там як, його конструкт використовувався досить довго, зокрема і в контексті придушення культурної інакшості, у якій вбачався «сепаратизм» та загроза самодержавству, тобто імперії загалом.
Апогей міфу — 300 років Переяславській раді
Памʼятник «Росії» й «Україні» в обіймах
У совєцький період концепція часів імперії трансформувалася в офіційний міф про «братні народи», доповнений ієрархією «старшого брата» — московитів. Водночас комуністично-пролетарська ідеологія додала нових «козирів» пропагандистам, адже вслід за «скасованою» релігією єднала народи у робітничий інтернаціонал — класове братство. Тож зʼявилися поняття на кшталт «дружба народів», «совєцький народ», «совєцький патріотизм» тощо. Пропаганда не цуралася поєднувати політичні поняття із родинними «Радянський Союз — сім’я народів-братів», «рідна Комуністична партія», «братні народи» або ж «батько Сталін». Розділена на умовні республіки імперія тяжіла до асиміляції та гегемонії лише московської культури, прикриваючись новітнім братерством.
Концепція братності трьох східнословʼянських народів стала основним напрямом у гуманітаристиці СССР. До закріплення міфу долучився й Іосіф Сталін, за якого ідея «старшого російського брата» була частиною державної політики, особливо після Другої світової війни. Якраз після смерті тирана, але за розробленим за його життя планом, відбулося найбільше святкування «возз’єднання» України та Росії.
Масштабна кампанія святкування 300-ліття Переяславської ради у 1954 році стала справжнім апогеєм міфу про «триєдиний народ». У затверджених ЦК КПСС «Тезах про 300-ліття возз’єднання України з Росією» угода Хмельницького з Московією 1654 року була подана як «природне» і «віковічне» прагнення українського народу до єдності з російським.
Так історичну складність і політичний контекст союзу було підмінено схемою: від «спільного кореня» — до неминучого «возз’єднання», а далі — до створення СССР як «вищої форми братерства». Варто відзначити, що совєцька наука, яка так славила діалектику тут допускала страшну логічну помилку, але її сліпо повторювали на усіх майданчиках.
Водночас ця інтерпретація супроводжувалася чіткою ієрархією. Росіяни проголошувалися «старшим братом», що нібито виконує провідну історичну місію, тоді як українцям відводилася роль молодшого вдячного партнера. Через масову пропаганду, літературу й наукові праці — від публіцистики Павла Тичини до виступів Миколи Бажана — ця модель закріплювалася як емоційно приваблива «сімейна» метафора. Насправді ж вона виконувала колоніальну функцію: виправдовувала підпорядкування України, нівелювала її окремішність і формувала уявлення про історичну «неминучість» залежності. Віру у цю псевдосімейну братність із московитами значна частина українців пронесла у свідомості аж до часів незалежності.
Фільм «Брат» — самокенселінг міфу?
Сучасний світогляд пересічного представника РФ дуже часто повторює пропаганду «руского міра», висловлену у фільмі «Брат-2», зокрема про «сілу в правдє» (хоч насправді йдеться про «правду в силі»). Але в контексті ідеї братності з українцями цей фільм виглядає як маніфест завершення віри у міф про «братні народи». Українці там зображені як «інші» і навіть вороги — чужі й непримиренні щодо російського героя-кілера. Ключові репліки «нє брат ти мнє», вкупі з тим, що українці мають «відповісти за Севастополь», демонструють прагнення до реваншу, але вже у якійсь іншій формі, далекій від теми «возз’єднання».
Сам факт появи подібного наративу в масовій культурі свідчить: на рівні суспільної уяви в РФ після програшу «Холодної війни» вже тоді не існувало реального відчуття «братності». З перспективи подій після 2014 року, повномасштабного вторгнення 2022-го та наративу, підсиленого і політиками й іншими елементами попкультури РФ, «Брат-2» виглядає як раннє культурне заперечення самого міфу. Замість братерства — конкуренція, замість єдності — конфлікт, замість спільної історії — боротьба за її привласнення.
Після розпаду СРСР міф про «вєлікую Росію» багато в чому підтримувався мрією про возз’єднання Росії — якщо не в межах колишньої радянської держави, то у складі союзу «трьох братніх слов’янських народів».
Помаранчева революція в Україні 2004 року, а потім Євромайдан 2013–2014 років завдали нищівного удару по російському міфу самооцінки. Образ «України, що відпливає на Захід», зовсім не збігався з прагненням оновленої ідеї московського імперіалізму, що сформувався на початку 2000-х років.
І варто нагадати, що це не звичайна забаганка, а базове питання для їхнього державного міфу. Без володіння Києвом варто перебудовувати історичну канву та вигадувати щось реалістичніше про власну роль у світі. А це складно зробити в інтелектуальних умовах, у яких перебуває сучасна Москва.
Путінська РФ — геноцидальне обличчя, що не потребує прикриття «братністю»
Український академік Сергій Єфремов відзначав, як деградували каральні органи в СССР порівняно з Російською імперією. Ми сьогодні спостерігаємо ще гіршу стадію. Кремлівський очільник, якому далеко за рівнем мислення до попереднього Владіміра — Лєніна, нічого не зміг нахитрувати, окрім як цілковито скинути маску «братності». Його словесні тиради не варті розборів, але їхня основна ідея — він не хоче бачити Україну чимось окремим, навіть у складі федерації, на що були згодні його попередники. Це вже не про співжиття «братів», а про поглинання одного «родича» іншим — такий от «політичний канібалізм».
Путін не бачить України на карті
Опублікована у 2021 році стаття Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» фактично підсумувала багатовікову еволюцію міфу про «братні народи». Наголошена у ній абсурдна ідея, буцімто «справжня суверенність України можлива саме у партнерстві з Росією», автор довершує власною мрією: «Ми — один народ». Проте це свідчить про прагнення забрати в українців будь-яку субʼєктність, тобто вчинити всі можливі геноцидальні дії, аби досягти саме такого стану речей. Хтозна — якби геноцидарію це вдалося, можливо, до міфу про «братність» повернулися б знову.
Повномасштабна агресія РФ проти України після 2022 року продемонструвала, що риторика «братерства» більше не є необхідною для виправдання політики Кремля. Насильство, масові злочини проти цивільного населення та спроби знищення української ідентичності оголили справжню природу цієї ідеології: «братність» була лише інструментом, а не цінністю.
Отже, міф про «братні народи» вичерпав свою функцію. Він більше не маскує імперський проєкт, а лише демонструє, як історичні наративи можуть трансформуватися у відверто агресивну ідеологію.
