Тому окремо варто розбирати прагматичну складову — перспективи, терміни, масштаб, форми подальших активностей з боку сусіда, окремо суміш погано перетравлених фактів, міфів та ідеологем, які в більш-менш освіченого читача викликають реакцію, відому в різних мовах як «іспанський сором» (це коли незручно не за себе, а за когось іншого). Утім, іспанці тут ні до чого — явище вже до такої міри відоме й застигле у своїх формах, що варто називати його так, як воно заслуговує: «московський сором» або «московська ганьба».
Путінський трактат має назву «Про історичну єдність росіян та українців» і розвиває його ж попередні численні висловлювання з цього питання. Ясно, що це нав’язлива idée fixe, предмет хворобливої акцентуації, але водночас і стрижень цілої політичної програми, яка полягає в реконструкції втраченої імперії. Зробити це сім років тому на очікуваному ентузіазмі ощасливлених мас Новоросії не вдалося: не захотіли маси бути ощасливленими. Нині гасло «єдиного народу» вочевидь конче потрібне як виправдання для майбутньої інтервенції, щоби вступитися за «співвітчизників», яких катують злі українські фашисти. Ми це бачили на Донбасі та в Криму, в Південній Осетії та Грузії, в Придністров’ї, а доти, за часів СРСР та імперії, — скрізь у Європі та Азії, куди могла безпосередньо дотягнутися рука Москви та Петербурга. Захиснички!..
Читайте також: Брехня, маніпуляція та обгрунтування нового етапу війни: реакція соцмереж на статтю Путіна про "єдність росіян і українців"
Єдине питання: йдеться про безпосередню підготовку до військового нападу найближчим часом під першим-ліпшим приводом чи все-таки про демонстрацію, яка має замінити реальні дії в театрі кремлівських симулякрів, або ж, як іще один варіант — про старече напутнє слово, політичний заповіт? Відповідь на нього мають дати не журналісти з публіцистами, а розвідники з аналітиками. Що ж до порядку денного в його абстрактному вигляді, відділеному від негайної реалізації, то він мало змінився за останніх кількадесят, ба навіть кількасот років. Це та сама претензія на право «Великого Білого Царя™» визначати долі народів і захищати від квазісупостата квазіспіввітчизників або квазієдиновірців, які, своєю чергою, ні про який патронат чи захист і не мали наміру просити.
Що ж до викладення, то кожна більш-менш освічена людина має відчувати саме незручність, сором, про який я вже згадав. Мені важко уявити, що Емманюель Макрон опублікує есей, де зі звірячою серйозністю своїми словами переказуватиме історичні праці середини ХІХ століття пера Мішле та Ґізо. Або, ще краще — Бориса Джонсона, який декларуватиме поточну доктрину, спираючись на хроніки Шекспіра. Опус Путіна, хай хто насправді писав його ручками, сформульовано так, ніби не було фундаментальних історичних розвідок останнього століття навіть у самій Росії, не кажучи про світову науку. Те, що ми мали змогу прочитати, — дикий мікс із «Истории государства Российского» Карамзіна, «Короткого курсу історії ВКП (б)» та газети «СПИД-инфо». Є легенди про колиску братніх народів (дарма що опікувалися цією колискою скандинави, які не відрізнялися зразковими манерами й поведінкою), є аргументи на користь спільного політичного простору, що не витримують критики.
Володимир Святий був князем на Новгородському престолі? Так, а британська королівська династія Віндзорів походить напряму з німецького княжого дому Заксен-Кобурґ унд Ґота. То що, англійці з німцями — один народ? Так, на Куликовому полі поруч із московським князем Дмітрієм Івановичем проти хана Мамая билися волинські князі Андрій Ольгердович і Дмитро Ольгердович, припустімо. Але з західних хронік відомо також, що їхній старший брат Ягайло Ольгердович, союзник Мамая разом із Олегом Рязанським (!), зустрів переможця на зворотному шляху додому й добряче наваляв. Апелювати до середньовіччя, коли самого поняття «нація» не існувало, а ідентичність визначалася підвладністю тому чи іншому сюзерену, а також релігією, — якась дошкільного рівня редукція.
Є в арсеналі кремлівського вождя доводи двосічні. Ні, ну ніде правди діти, цар Пьотр І за браком власних інтелектуалів імпортував з України випускників Києво-Могилянської академії, щоби вони сконструювали йому імперію. Але впродовж наступних ста й більше років цю працю поруч із українськими кадрами виконували також німецькі, причому на всіх поверхах адміністративної піраміди від низу до самого верху. То тепер і німці їм брати? А письмова, себто українізована церковнослов’янська мова в Москві й Києві у XVIIX–VIII століттях була однакова (щодо усної, то козаків Хмельницького в Московії не розуміли геть). Але це лише підтверджує, якими маршрутами продиралося в московські землі книжкове слово, принаймні після реформи Нікона. Ну кажу ж, соромно!
Натомість зустрічаються штампи, яким уже так само не одна сотня років, стосовно «сил, що нас старанно роз’єднували». На початку ХІХ століття ця місія відводилася полякам, потім почесну роль плавно перехопив Ватикан, потім грішили здебільшого на Британію («англичанка гадит»). Десь у проміжку з’являються жидомасони й світовий уряд, нині функцію розтлителя, що сіє розбрат між незрозуміло, одним чи все ж таки двома народами, доручено Сполученим Штатам. Це вони сварять нас із Путіним, керуючи Банковою з Вашингтона й роздаючи на Майдані печеньки.
Читайте також: Західна ілюзія кінця історії
Серед конструктивної частини кремлівського тексту (звісно, правильніше сказати «деструктивної», але гаразд, хай буде «прагматичної») є цікаві посилання на висловлювання одного з «виконробів Перебудови», професора права й санкт-петербурзького мера Анатолія Собчака, колишнього шефа Владіміра Владіміровіча. Мовляв, якщо хохли бажають вийти з союзу рівноправних республік, то хай відмовляться від територіальних надбань, що їм дісталися задарма в часи Лєніна-Сталіна-Хрущьова. Ось із цього моменту детальніше! Фактично в тексті Путіна йдеться про нові територіальні претензії з боку РФ та їхнє «правове» забезпечення. Що ж, залишається нагадати, що кордони Української народної республіки станом на 1918 рік, фактично визнані урядом РСФСР, а потім зафіксовані в формі міжнародно-правового документа на Паризькій мирній конференції 1919 року, охоплюють низку територій, які потім були ампутовані в обіймах ленінсько-сталінського союзу вільних народів. Достатньо згадати ледве примітний документ: Постанову Ради народних комісарів України № 102 «Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України», згідно з яким усі кордони новоствореної радянської республіки-провінції збігаються з… межами губерній колишньої Російської імперії («Известия Врем. Раб. — Крест. Правит. Украины и Х.С.Р.Д.» від 11 лютого 1919 року, № 42). Подальші «корективи» територіального розподілу між республіками-сестрами передбачали додаткові поступки на користь Російської Федерації в межах Союзу нібито з господарських міркувань. Так Україна позбулася, ясна річ, Кубані, а далі Таганрога й добрячого шматка Східного Донбасу, значних територій Берестейщини, Воронежчини, Придністров’я, не кажучи вже про компроміси з ПНР у рамках радянської політики в межах «соціалістичного табору». Тобто, говорячи словами не якогось там мрійника, а законного президента російської держави, «Росія була пограбована» — до того ж, виходячи з контексту, передовсім Україною. Авжеж!
Решта лементу з приводу нашого економічного занепаду з боку прямого й безпосереднього агресора залишимо на його сумлінні, якщо таке припущення визнати коректним на здорову голову. Повертаючись до політичних реалій: уся вищенаведена й сумлінно зацитована претензійна маячня означає не що інше, як casus belli, суму претензій однієї держави до іншої з нічим не прихованими силовими загрозами, майже оголошення війни.
Що ж, війна— це боляче. Але ми принаймні отримали підтвердження намірів. Ми ж бо вже добре вивчили, чого чекати від братів, точніше кузенів. І якщо в 2014-му в них не вийшло, не вийде й у 2021-му. І як же боляче думати, що знову доведеться втрачати найкращих синів і дочок нації! І заради чого? Щоби знову привести до тями мавпу з ядерною гранатою й томиком Сталіна…